22-ц/804/1342/21
757/27082/18
„ 29 ” червня 2021 року місто Маріуполь Донецької області
Єдиний унікальний номер 757/27082/18
Номер провадження 22-ц/804/1342/21
Донецький апеляційний суд у складі:
головуючого: Зайцевої С.А.
суддів: Лісового О.О., Попової С.А.
за участю секретаря: Лазаренко Д.Т.
учасники справи :
позивач - ОСОБА_1
відповідачі - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі Донецької області з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу особи, яка діє від імені Кабінету Міністрів України Тичиніна Ярослава Дмитровича на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року головуючого судді Владимирської М.В. зі складанням повного тексту судового рішення 04 березня 2021 року по цивільній справі про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, та моральної шкоди,-
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, та моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на житло від 20 серпня 2008 року, в якій проживала вона та її син. На початку вересня 2014 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції в м. Авдіївка, належне їй житло було пошкоджено, що підтверджується актом попереднього обстеження об'єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території м. Авдіївка від 22 травня 2017 року. 28 серпня 2017 року позивач звернулась до ГУ СБУ України в Донецькій області з заявою про скоєння злочину. ОСОБА_1 13 вересня 2017 року ГУ СБУ України в Донецькій області повідомило, що її заява про злочин долучена до матеріалів кримінального провадження № 12014050410001648, внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань 27 липня 2014 року за ознаками злочину, передбаченого ч.ч. 1,2,3 ст. 258, ч. 1 ст. 258-3 КК України. В результаті терористичного акту (артилерійського обстрілу) було зруйновано її майно, що призвело до спричинення їй матеріальної та моральної шкоди.
Просила стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом, у вигляді зруйнування житлового будинку , розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 1 356 466, 80 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України; стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду у розмірі 100 000 грн.
Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100 000 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі особа, яка діє від імені Кабінету Міністрів України Тичинін Я.Д., просить рішення суду про відшкодування матеріальної шкоди скасувати, у задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити у повному обсязі, посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
Зокрема зазначено, що у рішенні суду не обґрунтовано, які саме дії або бездіяльність держави в особі Кабінету Міністрів України, виходячи з його повноважень, призвели до порушення права позивача, визначене статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Щодо відсутності порядку відшкодування шкоди, зазначено, що хоча судом першої інстанції враховано посилання відповідача на постанову КМУ № 767 від 02 вересня 2020 року, однак з твердженням про відсутність механізму застосування погодитись не можливо. Так, вказаною постановою, яка набрала чинності 08 вересня 2020 року, затверджено Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації (далі - Порядок). Виходячи з положень Порядку, обов'язковою умовою отримання грошової компенсації за зруйноване житло є внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про припинення права власності на житло у зв'язку з його знищенням. Прийняття рішення про виплату грошової компенсації постраждалим, які є власниками житла, яке зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, відноситься до повноважень комісії, утвореної Донецькою та Луганською облдержадміністраціями. У матеріалах справи відсутні докази звернення позивача за отриманням компенсації за пошкоджений житловий будинок відповідно до вказаного Порядку, а також відмова у наданні компенсації за зруйноване житло, а отже відсутні правові підстави для виплати компенсації за рішенням суду. Відповідно до статті 19 Конституції України суд, як орган державної влади, зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а отже вимоги позивача в частині виплати позивачу компенсації за пошкоджене житло, не потребують судового захисту.
Відзив на апеляційну скаргу не надано. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
У судове засідання апеляційного суду особа, яка діє від імені Кабінету Міністрів України, ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Петров Г.В.,представник Державної казначейської служби України не з*явилися, належним чином були повідомлені про дату, час і місце судового засідання шляхом отримання 16 червня 2021 року телефонограм, зареєстрованих в журналі телефонограм № 3.9-13 за №№ 1771,1772,1773(т.2.а.с.100-103) та шляхом отримання судових повісток , про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення (т. 2 а.с.108-111).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося (ч.2 ст.247 ЦПК України).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки рішення суду в частині відмовлених позовних вимог ніким із сторін не оскаржується, апеляційний суд законність та обґрунтованість рішення у вказаній частині не перевіряє.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 3 та частин другої, четвертої, десятої статті 10 ЦПК України, суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом juranovitcuria («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
З аналізу наведених норм процесуального права апеляційний суд зазначає, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно з свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 серпня 2018 року, посвідченого державним нотаріусом Авдіївської державної нотаріальної контори Пономаренко О.О., спадкоємцем на цілу частину майна зазначеного в заповіті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її донька ОСОБА_1 , спадкове майно складається з: житлового будинку з надвірними побудовами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці, належній Авдіївській міській раді. На земельній ділянці розташоване: одноповерховий, з шлакоблоку житловий будинок житловою площею 42,70 кв.м., загальною площею 115,70 кв.м., означений в плані літерою А-1 з господарчими спорудами та будівлями: Д- убиральня, Ж-душ, Б-гараж, В-навіс, 1-замощення, № 1-3 огородження. Зареєстровано у реєстрі за № 3351.
Згідно з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 20061525 від 31 серпня 2008 року, житловий будинок з надвірними побудовами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_1 .
Згідно з акту по попередньому обстеженню об'єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території м. Авдіївка від 22 травня 2017 року, було проведено попереднє візуальне обстеження житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , виявлено: часткове руйнування шиферного покриття даху житлового будинку, руйнування стін по боковому та тильному фасаду житлового будинку. Руйнування міжкімнатної перегородки між спальнею та кухнею. Пошкодження семи металопластикових віконних блоків. Руйнування стель житлового будинку. Пошкодження вхідних дверей. Пошкодження системи опалення та електропроводки. Пошкодження оздоблювальних матеріалів в житлових кімнатах. Руйнування даху літньої кухні та господарської будівлі. Пошкодження стін по фасадам літньої кухні та господарської будівлі. Пошкодження віконних блоків літньої кухні та господарської будівлі. Руйнування паркану та пошкодження металевих воріт.
Згідно з заяви від 28 серпня 2017 року, ОСОБА_1 звернулась до слідчого відділу Управління СБ України в Донецькій області щодо скоєного на початку вересня 2014 року артилерійського обстрілу, внаслідок чого, пошкоджений її будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та просила зареєструвати кримінальне правопорушення в реєстрі досудових розслідувань за правовою кваліфікацією за ст.ст. 258,258-3 КК України.
Згідно з листа № 56/13-5493нт від 13 вересня 2017 року Головне управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях повідомило ОСОБА_1 , що відповідно до її звернення відомості щодо вчинення терористичного акту, що призвело до руйнування майна ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 , долучено до ЄРДР № 12014050410001648 від 27 липня 2014 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ст.258 ч.1, ч.2, ч.3 КК України.
Згідно з витягу з ЄРДР № 12014050410001648 від 27 липня 2014 року до відповідного кримінального провадження долучені матеріали за фактом пошкодження будинку за адресою АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 , під час артилерійського обстрілу на початку вересня 2014 року. 14 вересня 2016 року в м. Авдіївка Донецької області.
Згідно з листа № 01-19/3086 від 07 грудня 2019 року Військово - цивільної адміністрації м. Авдіївка Донецької області повідомила, що ОСОБА_1 зверталась до них з приводу надання грошової компенсації за зруйноване житло, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , однак їй надана відповідь, що питання щодо забезпечення житлом постраждалих внаслідок проведення антитерористичної операції та порядок прийняття від постраждалого зруйнованого або пошкодженого житла, на теперішній час законодавством не визначено. ОСОБА_1 запропоновано звернутись до Управління соціального захисту населення військово-цивільної адміністрації м. Авдіївка Донецької області щодо надання допомоги у випадку пошкодження, знищення нерухомого майна під час проведення антитерористичної операції.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, позивачем доведено, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Визначаючи розмір такої компенсації,суд першої інстанції за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної практики Європейського суду з прав людини, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 100 000 грн.
Апеляційний суд погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції, оскільки як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами і надав їм належну оцінку.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її майна, на яке, на її думку, вона має право згідно із законодавством України. Також, позивач зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Частина 1 статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина 2 статті 19 вказаного Закону).
З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час звернення позивача до суду з позовом.
При цьому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
На підставі викладеного,суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.
З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не було такої юридичної основи, що давала б змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача, тобто право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності житлового будинку.
Так, статтею 86 Кодексу цивільного захисту України регламентовано забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлено умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої зазначеної статті (яким передбачено, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, оскільки передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже,суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Водночас ,апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції врахував, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин, на час звернення позивача до суду з позовом, у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях (не був прийнятий на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення до суду з позовом ), на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.
При цьому,суд апеляційної інстанції виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18); від 04 березня 2020 року у справі № 646/5063/17-ц (провадження № 61-36595св18); від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18); від 25 листопада 2020 року у справі № 439/1127/18-ц (провадження № 61-12340св20).
Таким чином, позивачем доведено, що певний позитивний обов'язок держави не був виконаний стосовно його права власності на майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Визначаючи розмір компенсації, суд першої інстанції, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення коштів у розмірі 100 000 грн.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Та відповідно до ч.3, 4 ст. 12 та ст. 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом; кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК).
Таким чином, при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.
Поняття доказів розкрито у частині першій статті 76 ЦПК України. Так, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, що мають значення для вирішення справи.
За змістом ст. ст. 77, 78 ЦПК України належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За положеннями ч. 4 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє в реалізації ними прав, передбачених кодексом. У відповідності до вимог процесуального права, сторонам роз'яснено обов'язок надати докази на підтвердження зазначених ними обставин.
Між тим, відповідачем по справі не надано належних, допустимих і достовірних доказів, що спростовують наведені позивачем обставини руйнування належного йому на праві власності нерухомого майна.
Що стосується посилання представника відповідача в апеляційній скарзі на запроваджений у 2020 році порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, то слід зазначити наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року
Відповідно до ст. 2 п. 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
Однак, позивач звернулася до суду з позовом 04 червня 2018 року.За таких обставин у суду першої інстанції не було підстав для відмови в задоволенні позовних вимог , у зв'язку із недотриманням позивачем вимог Постанови № 767 .
Разом із тим, як правильно зазначено судом першої інстанції позивач має право на компенсацію від Держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати у суді свої права безпосередньо.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те,що належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із ст. 116 Конституції України забезпечує виконання законів України. Таким чином, враховуючи те, що Кабінет Міністрів України у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році прописав порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку прописано в законі України, а гостра потреба у врегулюванні даного питання виникла ще за шість років до того, позивач має право на компенсацію від Держави.
Загалом доводи відповідача, наведені в апеляційній скарзі, є аналогічними доводам, викладеним у відзиві на позовну заяву, зводяться до переоцінки доказів та були предметом дослідження й належної оцінки судом першої інстанції.
Апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критеріям обґрунтованості судового рішення, а доводи апеляційної скарги носять характер незгоди із рішенням суду, були предметом обговорення в суді першої інстанції, і правильність висновків суду не спростовують.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що судове рішення ухвалене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення відносно скасування чи зміни оскарженого рішення, і на висновки суду не впливають, тому в їх задоволенні належить відмовити на підставі статті 375 ЦПК України.
Відповідно до положень частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки оскаржуване судове рішення залишено без змін, а апеляційна скарга - без задоволення, питання про розподіл судових витрат апеляційний суд не вирішує.
Керуючись ст.ст. 374,375,381,382 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу особи, яка діє від імені Кабінету Міністрів України Тичиніна Ярослава Дмитровича - залишити без задоволення.
Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст. 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст постанови складений 05 липня 2021 року.
Судді: