Справа № 338/274/21
Провадження № 22-ц/4808/852/21
Головуючий у 1 інстанції Круль І. В.
Суддя-доповідач Бойчук
29 червня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів: Фединяка В.Д., Девляшевського В.А.,
секретаря Мельник О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до голови Богородчанської районної державної адміністрації Дмитра Мариневича про визнання недостовірною інформації та стягнення моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду від 05 квітня 2021 року під головуванням судді Круль І.В. у селищі Богородчани,
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до голови Богородчанської РДА Дмитра Мариневича про визнання недостовірною інформації та стягнення моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 30.06.2020 голова Богородчанської РДА Івано-Франківської області Дмитро Мариневич підписав розпорядження № 151 «Про зміну прізвища малолітньої ОСОБА_2 », в якому вказана недостовірна інформація, а саме: «У своїй заяві ОСОБА_3 вказала, що батько дитини, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 2015 року з сім'єю не проживає, з дочкою не спілкується, участі у навчанні і вихованні дитини не бере, життям і здоров'ям дитини не цікавиться, матеріально не допомагає».
Вказана інформація не відповідає дійсності і порушує його, як батька ОСОБА_4 , та його сина ОСОБА_4 немайнові права на честь, гідність та ділову репутацію. На засіданні комісії з питань захисту прав дитини Богородчанської РДА 25.06.2020, на якій він був присутній як представник його сина, він спростував цю інформацію, але вона не була взята до уваги членами комісії та її головою ОСОБА_5 .
Рішення комісії та розпорядження голови Богородчанської РДА № 151 від 30.06.2020 оскаржено до суду і постановою Івано-Франківського апеляційного суду в справі № 338/778/20 від 08 лютого 2021 року скасовані.
Вважає, що у розпорядженні, яке підписане головою РДА Мариневичем Д., якщо він посилається на заяви матері дитини, необхідно було також подати дані про підтвердження чи не підтвердження даних відомостей при розгляді заяви службою у справах дітей та засіданні комісії. Також до отримання розпорядження Богородчанської РДА вони не знали на чому ґрунтується заява матері дитини, їм не дали можливості ознайомитися з матеріалами справи, і на засіданні комісії не озвучили на яких фактах ґрунтується заява ОСОБА_3 .
Вказує, що поширена відповідачем інформація має негативний характер, оскільки повідомляє третім особам про порушення сином загальновизнаних правил співжиття, прийнятих у суспільстві вимог та принципів етики і моралі та не є оціночним судженням. Також поширення такої інформації свідчить про принизливе ставлення відповідача до нього та його сина, що впливає на зниження цінності його особи, таким створено негативну соціальну оцінку його особи та його сина в очах оточуючих, чим порушено його честь, а його професія є соціально важливою.
Посилаючись на те, що поширенням недостовірної інформації щодо його сина ОСОБА_4 відповідачем завдано шкоди його та його сина немайновим інтересам, порушивши його гідність, честь та ділову репутацію, а також, що він має право на відшкодування моральної шкоди в розмірі, яка є мінімальною для відшкодування його душевних страждань, відтак розумною та справедливою, позивач просив: визнати недостовірною та такою, що порушує права ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на повагу до їх гідності, честі та недоторканості ділової репутації, наступну інформацію, розповсюджену ОСОБА_6 у розпорядженні № 151 від 30.06.2020 р. «У своїй заяві ОСОБА_3 вказала, що батько дитини, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 2015 року з сім'єю не проживає, з дочкою не спілкується, участі у навчанні і вихованні дитини не бере, життям і здоров'ям дитини не цікавиться, матеріально не допомагає»; стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду за розповсюдження недостовірної інформації в розмірі 20 000,00 грн.
Рішенням Богородчанського районного суду від 05 квітня 2021 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до голови Богородчанської РДА Дмитра Мариневича про визнання недостовірною інформації та стягнення моральної шкоди.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.
Вказує, що суд першої інстанції неправильно установив обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного їх дослідження чи оцінки.
Ним оскаржується недостовірна інформація, оприлюднена у розпорядженні, яке підписане головою районної державної адміністрації Дмитром Мариневичем. У рішенні суд не вказав, чи ця інформація є недостовірною, чи достовірною.
Невірним є висновок суду про те, що ним не подано жодного належного і допустимого доказу на обґрунтування того, що внаслідок виданого розпорядження поширенням недостовірної інформації щодо його сина ОСОБА_4 відповідачем була завдана шкода його та його сина немайновим інтересам, не зазначено, яким третім особам було повідомлено про порушення сином загальновизнаних правил співжиття, прийнятих у суспільстві вимог, принципів етики і моралі; яким чином поширення неправдивої інформації свідчить про принизливе ставлення відповідача до позивача та його сина, що в свою чергу впливає на зниження цінності його особи; чим підтверджується, що поширенням вказаної інформації відповідач створив негативну соціальну оцінку його особи та його сина в очах оточуючих, порушив його честь, оскільки його професія є соціально важливою, а також відсутнє обґрунтування визначеного ним розміру моральної шкоди.
Ним подано до суду розпорядження голови, в якому і подана недостовірна інформація. Крім того, у рішенні Івано-Франківського апеляційного суду від 12.02.2021 року по справі № 338/778/20, зазначено, що в ході розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що органом державної реєстрації актів цивільного стану на виконання вищевказаного розпорядження внесено зміни до актового запису про народження ОСОБА_7 та змінено прізвище на ОСОБА_8 . Це вказує на те, що судом не оцінено всіх доказів, неправильно їх інтерпретовано і дана інформація стала відомою третім особам, які проводили цю реєстрацію, а також співробітникам школи в якій навчається ОСОБА_9 .
Щодо позиції, яка стосується служби у справах дітей та рішення районної держадміністрації, то на засіданні комісії із захисту прав дітей був присутній і головував на ньому голова районної адміністрації, який прекрасно знав про розгляд справи судом, за результатами якого оскаржуване рішення було скасовано.
Безпідставним є посилання суду на обов'язковість для виконання розпоряджень голів місцевих державних адміністрацій, прийнятих в межах їх компетенції, на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Позовна заява була до голови Богородчанської районної адміністрації, а відповідно до ст. 39 закону України «Про місцеві державні адміністрації» голови місцевих державних адміністрацій: 1) очолюють відповідні місцеві державні адміністрації, здійснюють керівництво їх діяльністю, несуть відповідальність за виконання покладених на місцеві державні адміністрації завдань і за здійснення ними своїх повноважень; 2) представляють відповідні місцеві державні адміністрації у відносинах з іншими державними органами та органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими і релігійними організаціями, підприємствами, установами та організаціями, громадянами та іншими особами як в Україні, так і за її межами; та згідно ст. 41 цього закону голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством.
Також, при необхідності уточнити деяку інформацію, яку суддя не дослідив із позовної заяви та додатків, які додані до неї суд може ухвалити ухвалу про особисту присутність позивача в судовому засіданні
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Відповідачправом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Сторонив судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про місце і час розгляду справи. ОСОБА_1 подав клопотання про розгляд справи без його участі.
Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів відповідно до статті 372 ЦПК України перешкод у розгляді справи в зв'язку з його неявкою не вбачає.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав.
Встановлено, що 30 червня 2020 року голова Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Дмитро Мариневич видав розпорядження № 151 «Про зміну прізвища малолітньої ОСОБА_2 ».
В цьому розпорядженні вказано, що на засіданні комісії з питань захисту прав дитини Богородчанської районної державної адміністрації 25.06.2020 року розглянуто заяву та інші матеріали, надані громадянкою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , жителькою АДРЕСА_1 , щодо надання дозволу на зміну прізвища малолітньої дочки ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на дошлюбне прізвище матері ОСОБА_8 . У своїй заяві ОСОБА_3 вказала, що батько дитини, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 2015 року з сім'єю не проживає, з дочкою не спілкується, участі у навчанні і вихованні дитини не бере, життям та здоров'ям дитини не цікавиться, матеріально не допомагає. Працівниками служби у справах дітей та районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді районної адміністрації у присутності матері ОСОБА_3 та дідуся ОСОБА_10 проведено бесіду з малолітньою ОСОБА_2 , під час якої з'ясовано, що дитина хоче змінити своє прізвище на ОСОБА_8 . Відповідно до ст. 148 Сімейного кодексу України, п. 71 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 року № 866, враховуючи рішення комісії з питань захисту прав дитини № 21 від 25.06.2020 року надано згоду на зміну прізвища малолітньої ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на дошлюбне прізвище матері ОСОБА_8 . Органу державної реєстрації актів цивільного стану внести зміни до актового запису про народження № 12 від 30.08.2012 р., складеного виконавчим комітетом Космацької сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області відповідно до чинного законодавства України (а.с. 6-7).
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у справі № 338/778/20 за позовом ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_1 , до Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, ОСОБА_3 про скасування розпорядження голови Богородчанської районної державної адміністрації та рішення комісії з питань захисту прав дитини Богородчанської районної державної адміністрації рішення Богородчанського районного суду від 28 жовтня 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково - скасовано рішення комісії з питань захисту прав дитини Богородчанської районної державної адміністрації № 21 від 25 червня 2020 року та розпорядження голови Богородчанської районної державної адміністрації № 151 від 30 червня 2020 року.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.
Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тому завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19).
Виходячи з системного аналізу положень ЦК та ЦПК України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного права; порушення (невизнання або оспорювання) такого права з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Частинами 1, 3 статті 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тобто, відповідно до ЦПК України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних інтересів покладено саме на позивача, а відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-52гс20, зазначила, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Згідно зі ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об'єктів судового захисту.
Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Відповідно до ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, гідність та честь фізичної особи є недоторканими і фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Згідно ст. 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
За змістом статей 94, 277, 299 ЦК України, частини четвертої статті 32 Конституції України, статті 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод кожному гарантується право на захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації особою, яка поширила таку інформацію.
Відповідно до ст. 280 ЦК України якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню, крім випадку неумисного повідомлення викривачем недостовірної інформації про можливі факти корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції" в порядку, передбаченому зазначеним Законом, яка підлягає спростуванню.
Згідно роз'яснень, що містяться в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», позови про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред'явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім'ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права.
У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз'яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи. Проте судам необхідно враховувати, що повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила.
У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз'яснено, що у порядку цивільного чи господарського судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно із п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної немайнової шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
Всупереч обов'язку позивача довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права та заподіяна моральна шкода, ним не подано суду жодного належного і допустимого доказу на обґрунтування того, що внаслідок виданого розпорядження № 151 від 30.06.2020 р. «Про зміну прізвища малолітньої ОСОБА_2 » поширенням інформації щодо його сина ОСОБА_4 прямо чи опосередковано порушено його особисті немайнові права та відповідачем була завдана шкода його немайновим інтересам.
Згідно ст. 50 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти інших посадових осіб, які призначаються ними, можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до закону.
Звертаючись з позовом ОСОБА_1 просив визнати недостовірною та такою, що порушує права ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на повагу до їх гідності, честі та недоторканості ділової репутації, інформацію, розповсюджену відповідачем у розпорядженні № 151 від 30.06.2020, однак постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у справі № 338/778/20 за позовом ОСОБА_4 скасовано розпорядження голови Богородчанської районної державної адміністрації № 151 від 30.06.2020, а у порядку цивільного не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, рішеннях органів влади, для яких законом установлено інший порядок оскарження.
Тому вірним є висновок суду першої інстанції щодо недоведення позовних вимог.
Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (ч. 1 ст. 47 ЦПК України).
Згідно ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Вказаний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц та № 372/51/16-ц.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції також виходив з того, що позивачу в ухвалі про відкриття провадження було роз'яснено його права та обов'язки, передбачені ст.ст. 43, 49 ЦПК України. ОСОБА_1 в підготовче та судове засідання не з'явився, подав клопотання про розгляд справи за його відсутності, в зв'язку з чим суд був позбавлений можливості вирішити питання про залучення до участі у справі співвідповідача чи заміну первісного відповідача належним відповідачем. Водночас суд вважав, що позивач ОСОБА_1 , виступаючи третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача у цивільній справі № 338/778/20 за позовом ОСОБА_4 до Богородчанської районної державної адміністрації, ОСОБА_3 про скасування розпорядження голови Богородчанської районної державної адміністрації та рішення комісії з питань захисту прав дитини Богородчанської районної державної адміністрації, розумів, які особи мають безпосередній зв'язок зі спірними правовідносинами і кого з осіб слід залучити до участі у даній цивільній справі за його позовом до голови Богородчанської районної державної адміністрації Дмитра Мариневича про визнання недостовірною інформації та стягнення моральної шкоди.
Відповідно до п. 71 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 № «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини» для розв'язання спору, що виник між батьками, щодо визначення імені, прізвища, по батькові дитини, один з батьків подає службі у справах дітей за місцем проживання дитини заяву, копію паспорта, довідку з місця реєстрації (проживання), копію свідоцтва про укладення або розірвання шлюбу (у разі наявності).
Служба у справах дітей з метою вивчення ситуації та підготовки висновку щодо визначення або зміни прізвища, імені та по батькові дитини проводить бесіду з матір'ю, батьком та дитиною, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може висловити свою думку.
Рішення органу опіки та піклування про розв'язання спору між батьками щодо визначення або зміни імені, прізвища, по батькові дитини приймається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади з урахуванням висновку служби у справах дітей.
Згідно ч.1, ч. 2 ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.
У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» вказано, що відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, зокрема при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якій вона працює. У разі поширення такої інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача судам необхідно з'ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов'язків, то належним відповідачем є саме вона.
Судом встановлено, що розпорядження № 151 «Про зміну прізвища малолітньої ОСОБА_2 » від 30.06.2020 видано ОСОБА_6 при виконанні свої посадових обов'язків голови Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, тому належним відповідачем у даній справі повинна бути юридична особа - Богородчанська районна державна адміністрація Івано-Франківської області, від імені якої він виступав.
Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які до цього причетні.
Матеріали справи не містять підтвердження залучення Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області в якості співвідповідача у цій справі.
У суду апеляційної інстанції, відповідно до основних принципів цивільного процесу та наданих чинним ЦПК України повноважень, відсутні повноваження щодо залучення співвідповідачів на стадії апеляційного провадження.
Колегія суддів звертає увагу, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Враховуючи вищенаведене суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до голови Богородчанської районної державної адміністрації Дмитра Мариневича про визнання недостовірною інформації та стягнення моральної шкоди та відмову в позові.
З вищенаведених підстав не заслуговують на увагу та не спростовують висновки суду першої інстанції посилання апелянта на те, що ним подано до суду розпорядження голови, в якому і подана недостовірна інформація, а останній був присутній і головував на засіданні комісії із захисту прав дітей. Також у рішенні Івано-Франківського апеляційного суду від 12.02.2021 року по справі № 338/778/20 зазначено, що в ході розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що органом державної реєстрації актів цивільного стану на виконання вищевказаного розпорядження внесено зміни до актового запису про народження ОСОБА_7 та змінено прізвище на ОСОБА_8 .
Необґрунтованими є доводи апелянта про безпідставність посилання суду першої інстанції на обов'язковість для виконання розпоряджень голів місцевих державних адміністрацій, прийнятих в межах їх компетенції, на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами, оскільки судом вірно встановлено обставини, що мають значення для вирішення справи, та належним чином мотивовано висновки щодо встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову.
Не заслуговують на увагу також доводи апеляційної скарги про те, що при необхідності уточнити деяку інформацію із позовної заяви та додатків, які додані до неї, суд може постановити ухвалу про особисту присутність позивача в судовому засіданні. Такі доводи суперечать вимогам ч. 4 ст. 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій та статті 13 ЦПК України.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено.
Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Богородчанського районного суду від 05 квітня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 06 липня 2021 року.
Суддя-доповідач: І.В. Бойчук
Судді: В.Д. Фединяк
В.А. Девляшевський