Постанова
Іменем України
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 182/1428/20
провадження № 61-3275св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач- ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що 11 березня 1995 року він та ОСОБА_2 уклали шлюб. За час зареєстрованого шлюбу, а саме 19 січня 1999 року, вони за спільні кошти придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Подружні відносини з дружиною не склалися і їх шлюб було розірвано, про що в Книзі реєстрації розірвання шлюбів зроблено відповідний запис № 25 від 11 лютого 2011 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 .
Посилаючись на положення частини першої статті 22 КпШС України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вважав, що зазначена квартира є спільним сумісним майном подружжя і кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження майном.
Зазначав, що ОСОБА_2 не визнає його право власності на 1/2 частину спірної квартири.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності подружжя;
- визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири;
- вирішити питання щодо розподілу понесених ним судових витрат.
У квітні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання квартири особистою приватною власністю.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 19 січня 1999 року вона придбала квартиру АДРЕСА_2 . Договір купівлі-продажу був оформлений на її ім'я, оскільки кошти на придбання квартири у розмірі 1 650 доларів США (вартість квартири на момент придбання) надали їй її батьки та бабуся.
Зазначала, що кошти, які надали батьки, були їхніми заощадженнями, оскільки батько був ліквідатором на ЧАЕС і йому було надано наділ 1,0 га, як ліквідатору, і 0,6 га було у батьків як присадибна ділянка. Батьки проживали в с. Новопетрівка Запорізького району, Запорізької області і мали велике господарство, гужовий транспорт, коня, корів 2 шт., бик, телята, свиноматки, індики, гуси, кури, індокачки, птиці загалом було більше 3 000 одиниць. Все вирощене у домашньому господарстві батьки реалізовували і складали кошти для того, аби вона, будучи у шлюбі, придбала собі квартиру.
Крім того, бабуся отримувала компенсацію марками від Німеччини за примусові роботи в нациській Німеччині і складала її для купівлі житла.
Посилалася на те, що до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири у них була усна домовленість, про яку знали всі члени родини та друзі, що при розлученні майно, придбане за кошти її батьків, залишається їй та їхньому синові, а вона, у свою чергу, не претендує на майно, яке є у її чоловіка, а саме на 1/2 частину квартири, приватизованої ОСОБА_1 за час шлюбу. Оскільки спірна квартира придбана за її особисті кошти, то спірна квартира є її особистою приватною власністю.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_2 просила суд визнати кв. АДРЕСА_2 її особистою приватною власністю.
Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2020 року позов ОСОБА_2 та зустрічний позов ОСОБА_1 об'єднано в одне провадження для спільного розгляду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення районного суду мотивоване тим, що оскільки ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу за час перебування в зареєстрованому шлюбі, отже, зазначена квартира є спільною сумісною власністю подружжя.
Суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності, оскільки червень 2010 року - це саме той момент, коли ОСОБА_1 вже знав про можливість поділу спірної квартири. Районний суд взяв до уваги те, що саме в цей період позивач звертався до відповідача із вимогою про припинення стягнення з нього аліментів та про поділ спільного майна, тому про порушене право позивача йому було чи мало бути відомо саме в цей період.
Районний суд відхилив посилання ОСОБА_2 про придбання спірної квартири за кошти батьків та бабусі, оскільки вона не надала суду належних та допустимих доказів отримання нею таких коштів від її батьків та бабусі, а показання свідків, які надані суду в письмовому вигляді не є допустими відповідно до статті 78 ЦПК України. З огляду на зазначене, районний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 не довела суду, що придбала спірну квартиру за особисті кошти.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано квартиру АДРЕСА_2 об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про належність спірної квартири до спільної сумісної власності подружжя.
Вирішуючи питання перебігу позовної давності, апеляційний суд вважав, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити з часу, коли сторона дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, при цьому сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.
Однак, факт звернення ОСОБА_2 02 червня 2010 року до поліції з письмовою заявою за фактом висловлювання погроз фізичною розправою на її адресу з боку колишнього чоловіка ОСОБА_1 та той факт, що в ході проведеної перевірки за заявою ОСОБА_2 було встановлено, що 29 травня 2010 року, приблизно о 10:00 год до ОСОБА_2 телефонував ОСОБА_1 , який почав вмовляти колишню дружину відмовитися від виплати аліментів, в протилежному випадку він напише заяву на розподіл майна, не дає підстави дійти висновку про те, що саме в червні 2010 року ОСОБА_1 дізнався про порушення його права на користування, володіння або ж розпорядження спірним майном, оскільки мав доступ до спірного майна.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався з моменту зміни в спірній квартирі замків, тобто за десять місяців до звернення до суду з позовом. Отже, він звернувся з даним позовом до суду в межах строку позовної давності, який визначено статтею 257 ЦК України та статтею 72 СК України, доказів зворотного ОСОБА_2 суду не надано.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання квартири особистою приватною власністю не оскаржувалося, тому, відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України в цій частині судом апеляційної інстанції не переглядалося.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 серпня 2020 року.
Також ОСОБА_2 подала клопотання про об'єднання в одне провадження матеріалів цивільних справ № 182/1428/20 та № 182/5376/19.
Крім того, ОСОБА_2 подано клопотання про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року до розгляду справи у суді касаційної інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 дізнався про можливість поділу спірної квартири саме у червні 2010 року, оскільки в цей період він звертався до неї з погрозами фізичного характеру щодо розподілу спільного майна. Отже, про порушене право йому стало відомо саме в цей період.
Вважає, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків, що позивач дізнався про порушення свого права з моменту заміни у спірній квартирі замків за десять місяців до звернення до суду з позовом.
Посилається на те, що нею було надано суду належні та допустимі докази щодо пропуску ОСОБА_1 строків позовної давності з огляду на те, що про порушення свого права він дізнався у червні 2010 року, оскільки в цей період він також звертався з вимогою про припинення стягнення аліментів та про поділ спірного майна.
Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що протягом 12 років після офіційного припинення шлюбних відносин ОСОБА_1 не вчинив жодних дій, направлених на поділ спільного майна, не ніс тягар утримання спірної квартири, всі витрати оплачувала лише вона.
При цьому наявність заборгованості зі сплати аліментів на утримання сина стала підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про поділ майна подружжя та визнання права власності на майно, оскільки у випадку задоволення його позову він зможе частково погасити заборгованість за рахунок належного їй майна.
Звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув з неї витрати зі сплати судового збору, оскільки вона є інвалідом ІІ групи та звільнена від оплати судових витрат.
Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 619/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) та постанові Верховного Суду України від 22 липня 2017 року у справі № 6-17цс17, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що заперечує проти задоволення касаційної скарги, оскільки її доводи є необґрунтованими.
Зазначає, що посилання ОСОБА_2 про пропуск ним строку позовної давності з посиланням на постанову слідчого про відмову у відкритті кримінального провадження є безпідставними, оскільки у цій постанові відсутні будь-які обґрунтування чи доводи, що підтверджують факт його звернення до ОСОБА_2 саме з наміром розподілу спільного майна подружжя.
При цьому наявність чи відсутність у нього зобов'язань чи грошових заборгованостей зі сплати аліментів не мають відношення до предмета спору у цій справі та не впливають на його право власності на спірне майно.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У березні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
11 березня 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 від 11 березня 1995 року (том 1, а. с. 3).
19 січня 1999 року ОСОБА_3 уклала договір купівлі-продажу та набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 5, 41)
Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 від 11 лютого 2011 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано 11 лютого 2011 року (том 1, а. с. 4).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно із частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Згідно з пунктом 1 розділу VII «Прикінцеві положення» до СК України цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України.
У пункті 1 «Прикінцеві та перехідні положення» до ЦК України зазначено, що цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.
З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме КпШС України.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Статтею 23 КпШС України визначено, що майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Відповідно до статті 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.
Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.
Судами встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_2 була придбана за час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, отже, є спільною сумісною власністю подружжя.
Щодо пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності, то Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду з огляду на таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, для правильного вирішення справи необхідно визначити початок перебігу строку позовної давності, тобто день, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_2 за десять місяців до звернення до суду замінила замки у спірній квартирі, чим фактично обмежила доступ позивача до спільної сумісної власності колишнього подружжя.
Саме з цього моменту слід рахувати початок відліку строку позовної давності, оскільки з моменту розірвання шлюбу та до моменту заміни замків у квартирі. ОСОБА_1 не був позбавлений можливості за бажання користуватися належною йому часткою у спільному майні.
Висновки районного суду про ймовірну можливість поділу спірної квартири ще у червні 2010 року, після звернення ОСОБА_2 до Нікопольського МВ ГУМВС України в Дніпропетровській області із заявою про вчинення протиправних дій щодо неї ОСОБА_1 , є припущеннями й неправильними, оскільки не встановлено, що у зазначений період право власності ОСОБА_1 на спірне майно було порушено. Крім того, у наявній у матеріалах справи постанові про відмову у порушенні кримінальної справи від 11 червня 2010 року (том 1, а. с.32) зазначено про те, що ОСОБА_1 у телефонному режимі вмовляв колишню дружину відмовитися від аліментів на утримання дитини, у протилежному випадку він напише заяву на розподіл майна.
Зазначене записано зі слів ОСОБА_2 та не свідчить про наявність у той час порушеного права ОСОБА_1 .
При цьому ОСОБА_2 інших доказів, які б свідчили про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності не надала.
Посилання ОСОБА_2 про наявність у ОСОБА_1 заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини колегія суддів відхиляє, оскільки це не є обставиною, яка підлягає встановленню у справі, а факт її наявності для вирішення цієї справи значення немає.
Наявність спору з приводу стягнення аліментів на утримання дитини не свідчить про пропуск позивачем строку позовної давності щодо вимог про поділ майна подружжя.
Доводи ОСОБА_2 про те, що протягом 12 років після офіційного припинення шлюбних відносин ОСОБА_1 не ніс тягар утримання спірної квартири, всі витрати оплачувала лише вона, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з огляду на те, що вона не позбавлена можливості захистити своє порушене право у встановленому законом порядку. Крім того, невиконання обов'язку по утриманню власності не може бути підставою для позбавлення особи права власності на таке майно.
Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що про порушене своє право ОСОБА_1 дізнався з моменту заміни ОСОБА_2 замків у спірній квартирі. Апеляційний суд правильно вважав, що саме з цього часу почав відлік строк позовної давності на звернення до суду з позовом про поділ майна.
Посилання ОСОБА_2 на застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 619/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) та постанові Верховного Суду України від 22 липня 2017 року у справі № 6-17цс17 колегія суддів відхиляє, оскільки у даній справі встановлені інші фактичні обставини справи, які не дають підстав для висновку про неоднакове застосування норм права у подібних правовідносинах.
Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування по суті спору оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням.
Щодо розподілу судових витрат
Колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги ОСОБА_2 щодо необґрунтованого покладення на неї обов'язку з відшкодування витрат зі сплати судового збору.
Так, у оскаржуваній постанові апеляційний суд ухвалив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 840,80 грн та судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 261,20 грн.
У матеріалах справи наявні довідка до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААБ № 001981 від 21 лютого 2019 року, яка підтверджує, що ОСОБА_2 є інвалідом другої групи (том 1, а. с. 25).
Відповідно до пункту 9 частини першої Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
При поданні позовної заяви та апеляційної скарги ОСОБА_1 було сплачено 840,40 грн та 1 261,20 грн судового збору, що підтверджується відповідним платіжним дорученням, тому вказана сума коштів підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, оскільки ОСОБА_2 звільнена від сплати судового збору.
З огляду на зазначене, у апеляційного суду були відсутні підстави для стягнення з ОСОБА_2 витрат за сплату судового збору, отже, судове рішення у цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у цій частині.
Щодо клопотання про об'єднання в одне провадження матеріалів цивільних справ № 182/1428/20 та № 182/5376/19.
Вказане клопотання задоволенню не підлягає з таких підстав.
Норми ЦПК України щодо об'єднання в одне провадження декількох справ застосовуються задля того щоб ці справи розглянути в одному провадженні і ухвалити єдине рішення. Судові рішення, які переглядаються, уже ухвалені, тому об'єктивно об'єднати справи є неможливим.
Крім того статтею 400 ЦПК України передбачені межі розгляду справи судом касаційної інстанції, згідно з якими розгляд нових вимог у Верховному Суді є неможливим.
Щодо клопотання про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року
Колопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року передано судді-доповідачеві 30 червня 2021 року.
Відповідно до частини першої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Оскільки у зв'язку з ухваленням Верховним Судом судового рішення по суті справи підстави для зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року відпали, відтак, колегія суддів вважає, що заявлене ОСОБА_2 клопотання задоволенню не підлягає.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про об'єднання в одне провадження матеріалів цивільних справ № 182/1428/20 та № 182/5376/19 відмовити.
У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року в частині стягнення з ОСОБА_2 судового збору скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.
Компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок та судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 261 (одна тисяча двісті шістдесят одна) гривня 20 копійок.
В решті постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк