06.07.2021 Єдиний унікальний № 371/501/20
Миронівський районний суд Київської області
ЄУН 371/ 501/20
Провадження № 2/371/189/21
06 липня 2021 року м. Миронівка
Миронівський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Поліщука А.С.,
при секретарі Овчаренко В.С.
за участі
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської обласної ради, треті особи: ОСОБА_3 , Комунальне некомерційне підприємство Миронівської міської ради «Лікарня відновного лікування», Миронівська міська рада Київської області про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
До Миронівського районного суду Київської області звернувся ОСОБА_1 та з урахуванням уточнення позовних вимог (а.с. 34 том 2) просив:
?визнати незаконним та скасувати Розпорядження першого заступника Голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування»;
?зобов'язати Київську обласну раду поновити ОСОБА_1 на посаді Головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» шляхом прийняття рішення про поновлення дії контракту від 27 січня 2017 року № 9 з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» ОСОБА_1 з 18 березня 2020 року;
?зобов'язати Київську обласну раду визнати недійсним запис, зроблений в трудовій книжці ОСОБА_1 про його звільнення згідно розпорядження першого заступника голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», шляхом здійснення в трудовій книжці ОСОБА_1 запису про визнання недійсним попереднього запису за № 40, поновлено на попередній роботі на посаді головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування»;
?стягнути з Київської обласної ради середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 206 148 гривень 69 копійок;
?визнати незаконним та скасувати пункти 1.5 і 2.5 рішення Київської обласної ради Сьомого скликання від 17 березня 2020 року №826-34-VII «Про деякі питання щодо трудових відносин з керівниками комунальних некомерційних підприємств спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області».
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що Київська обласна рада, рішенням від 17 березня 2020 року №826-34-VII «Про деякі питання щодо трудових відносин з керівниками комунальних некомерційних підприємств спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області» та розпорядженням першого заступника голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» порушила його право на працю, гарантоване ст. 43 Конституції України, зокрема в супереч процедури, передбаченої ч. 4 ст. 36, ч. ч. 1, 2 ст. 40 КЗпП України, та ч. 3 ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільнила його із посади Головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», в зв'язку із чим він просить поновити це право та стягнути із відповідача компенсацію за час вимушеного прогулу.
В судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали та просили його задовольнить з підстав наведених в ньому.
Відповідач, Київська обласна рада в судове засідання свого представника не делегувала, просила проводити розгляд справи без участі її представника (а. с. 187 том 1), надіслала письмові заперечення (відзив) проти задоволення позову, які мотивувала наступним.
Між Київською обласною радою та позивачем 27 січня 2017 року було укладено контракт про призначення останнього на посаду головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування». Строк дій контракту закінчувався 25 грудня 2018 року, проте листом в. о. голови Київської обласної ради від 26 грудня 2018 року № 2842/10-06 цей контракт був пролонгований на тих самих умовах та той самий строк.
Київською обласною радою 25 липня 2019 року за №617-29-VII прийнято рішення про реорганізацію Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» шляхом перетворення його в Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування».
У наслідок реорганізації, припинала існувати посада головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування».
Реорганізоване Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» не мала у своєму складі посади головного лікаря. Вона мала посади генерального директора, заступника генерального директора та медичного директора.
Розпорядженням в. о. голови Київської обласної ради від 02 січня 2020 року № 35, позивача призначено виконувачем обов'язків генерального директора реорганізованого Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» до призначення керівника даного підприємства.
Це розпорядження в. о. голови Київської обласної ради готувалося на підставі особистої заяви позивача.
Тобто, посада генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» була вакантною, а позивач лише виконував обов'язки генерального директора цього підприємства до його призначення.
З метою заміщення вакантної посади генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» відповідно до п. 5 постанови Кабінету Міністрів України №1094 та п. 3.3 «порядку призначення на посаду та звільнення із займаної посади керівників закладів охорони здоровя. Що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області» затвердженого рішенням Київської обласної ради від 19 вересня 2019 року №663-30-VII, було оголошено конкурс.
Участь в цьому конкурсі брали позивач та ОСОБА_3 . За результатами конкурсу, його переможцем стала ОСОБА_3 , яка рішенням Київської обласної ради від 17 березня 2020 року № 826-34-VII була призначена на посаду генерального директора Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» строком на 5 років.
Із змісту відзиву вбачається, що заперечення щодо вимоги про стягнення із відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу вмотивовано тим, що у відповідності до абзацу 1 ст. 4 Закону України «Про оплату праці» джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок їх господарської діяльності, отже позовна вимога пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за нею.
Третя особа, ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася, надіслала до суду заяву, у якій просила проводити судовий розгляд справи без її участі, проти задоволення позову не заперечувала (а. с. 183 том 1).
Третя особа, Миронівська міська рада Київської області в судове засідання свого представника не делегувала, просила проводити розгляд справи без нього (а. с. 95 том 2), щодо суті позовних вимог своєї думки не висловила. В своїх письмових поясненнях (а. с. 61-64 том 2) перший заступник міського голови Шпиль О. лише звернув увагу суду на тому, що спірні правовідносини не стосуються міськради. Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» було передано до відання Миронівської міськради після червня 2020 року, тобто після виникнення спірних правовідносин.
Заслухавши учасників судового засідання, розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
07 січня 2017 року між позивачем та Київською обласною радою як органом управління Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» укладено контракт за № 9 (далі - Контракт), відповідно до якого позивач з 25 січня 2017 року по 15 грудня 2018 року призначений на посаду головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» (а. с. 11-14 том 1).
Другим абзацом п. 6.1. Контракту передбачено, що якщо після закінчення строку дії цього контракту трудові відносини фактично тривають, і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього контракту вважається продовженою на строк, на який його було укладено.
Київська обласна рада 26 грудня 2018 року листом № 2842/10-06 підтвердила головному лікарю Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» ОСОБА_1 про продовження строку дії Контракту (а. с. 15 том 1).
Таким чином, на підставі п. 6.1 Контракту, строк дії трудових відносин позивача як головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», та умови цього Контракту, продовжено до 15 грудня 2020 року.
Із матеріалів справи вбачається, що 25 липня 2019 року відповідачем ухвалено рішення №617-29-VII про реорганізацію Комунального закладу Київської обласної ради «Обласної лікарні відновного лікування» шляхом перетворення у Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» (а. с. 152-154 том 1).
19 вересня 2019 року відповідачем прийнято ще одне рішення №800-32-VII «Про створення Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування», в пункті 2 якого передбачено перейменування Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» у Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування» (а. с. 18-19 том 1).
Цим рішенням було затверджено Передавальний акт Комунального закладу Київської обласної ради «Обласної лікарні відновного лікування» Комунальному некомерційному підприємству Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування».
Крім того, цим рішенням затверджено статут Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування», у відповідності до п. 1.2 якого, це підприємство є правонаступником усього майна, всіх прав та обов'язків Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування».
Аналіз зазначених рішень відповідача дає підстави дійти до висновку, що 25 липня 2019 року було прийнято рішення про перетворення Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» у Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування».
У наслідок такого рішення змінювалась організаційно-правова форма Київської обласної лікарні відновного лікування, зокрема замість «комунального закладу» вона стала «комунальним некомерційним підприємством».
Проте до державної реєстрації створення Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», відповідачем було прийнято рішення, про зміну найменування ще незареєстрованої Обласної лікарні відновного лікування, на «Київську обласну лікарню відновного лікування».
За нормою ч. 1 ст. 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Статтею 81 Цивільного кодексу України передбачено, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом органу місцевого самоврядування.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (ст. 83 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 89 Цивільного кодексу України, юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування. Зміни до установчих документів юридичної особи, які стосуються відомостей, включених до єдиного державного реєстру, набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації.
Згідно із ч. 6 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у разі перетворення юридичних осіб здійснюється державна реєстрація припинення юридичної особи, що припиняється у результаті перетворення, та державна реєстрація новоутвореної юридичної особи. Перетворення вважається завершеним з дати державної реєстрації новоутвореної юридичної особи.
За нормою ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Як вбачається із витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 27 грудня 2019 року було зареєстровано припинення Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», яка мала ідентифікаційний код 01994474, та створення такої юридичної особи як Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування», яка також має ідентифікаційний код 01994474.
Згідно із п. 6 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року №118, ідентифікаційний код зберігається за суб'єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним. У разі перетворення юридичної особи, за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код.
Таким чином, з 27 грудня 2019 року припинив існувати Комунальний заклад Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» та почало існувати Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування».
За нормою ч. 2 ст. 108 Цивільного кодексу України, у разі перетворення до нової юридичної особи переходять усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.
З огляду на норми ст. ст. 104, 108 Цивільного кодексу України, п. 1.2 статуту Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування», це підприємство є правонаступником Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», в зв'язку із чим до нього перейшли всі обов'язки її попередника, втому числі по виконанню умов Контракту із позивачем, зокрема і збереження посади головного лікаря до 15 грудня 2020 року.
Як вбачається із матеріалів справи, зокрема розпорядження Київської обласної ради VII скликання від 18 березня 2020 року № 179, рішення про припинення дії цього Контракт було прийнято лише 18 березня 2020 року (а. с. 43 том. 1).
Тобто Контракт із позивачем як головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» зберігався, і був розірваим відповідачем через майже три місяці після припинення існування цього закладу (зареєстровано його припинення 27 грудня 2019 року).
Аналіз змісту розпорядження Київської обласної ради VII скликання від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» від 18 березня 2020 року №179, не дає можливості зрозуміти конкретної підстави припинення Контракту із позивачем. У ньому не зазначено, що Контракт припинено на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України та у зв'язку із чим: ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
В п. 1 цього розпорядження вирішено припинити дію Контракту із позивачем як головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» при цьому відсутнє рішення запропонувати йому у відповідності до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України наявні в новоутвореному Комунальному некомерційному підприємстві Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування» вакантні посади.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України передбачено, що строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому за нормою ч. 3 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у п. 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Тобто звільнення позивача за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України можливе лише в зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі реорганізацією Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» чи скорочення чисельності або штату працівників цього закладу, і лише за умови неможливості переведення його на іншу роботу.
При цьому за нормою ч. 3 ст. 42-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
При розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч. 4 ст. 36 КЗпП України). При реорганізації підприємства звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників.
Як вбачається із запису в трудовій книжці позивача, він був звільнений на підставі п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути припинено з підстави, передбаченої контрактом.
За п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підстави, передбачені контрактом, є самостійною підставою припинення трудового договору (постанова Верховного суду України від 22 лютого 2017 року по справі N 6-86цс17)
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України N 9 від 6 листопада 1992 року, вирішуючи позови про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 8 ст. 36 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що на підставі цієї норми припиняється трудовий договір за наявності умов, визначених сторонами в контракті для його розірвання.
Аналізуючи зміст норми п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, та наведену судову практику, суд приходить до висновку, що вона має відсильний характер, та відсилає до контракту, в якому передбачено конкретні (як правило додаткові, не передбачені нормами КЗпП України) підстави його припинення.
В п. 5.2 Контракту позивача, містяться такі підстави для його припинення:
1)закінчення строку, на який його укладено;
2)за згодою сторін;
3)з ініціативи органу управління майном до закінчення строку дії цього контракту у випадках, передбачених статтями 40 і 41 Кодексу законів про працю України та цим контрактом;
4)з інших підстав, передбачених законодавством та цим контрактом.
Під час розгляду справи судом не встановлено, наявності такої підстави припинення Контракту як «закінчення строку, на який його укладено» оскільки як зазначалося вище цей строк закінчувався не 18 березня а 15 грудня 2020 року.
Крім того, під час розгляду справи судом не встановлено, наявності такої підстави припинення Контракту як «за згодою сторін» оскільки відсутні докази того, що звільнення позивача відбувалося за його згодою.
Під час розгляду справи судом також не встановлено, наявності такої підстави припинення Контракту як «у випадках, передбачених статтями 40 і 41 Кодексу законів про працю України», зокрема:
ні оспорюване розпорядження Київської обласної ради VII скликання від 18 березня 2020 року № 179, ні трудова книжка позивача не містить посилання на ст. ст. 40, 41 КЗпП України;
розірвання трудових відносин здійснено через майже три місяці після припинення такої юридичної особи як Комунальний заклад Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування»;
розірвання трудових відносин здійснено без дотримання вимог ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України, оскільки позивач не попереджався про наступне вивільнення за два місяці до нього;
розірвання трудових відносин також здійснено без дотримання вимог ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, оскільки позивачу за два місяці до розірвання Контракту письмово не пропонувалася інша робота в Комунальному некомерційному підприємстві Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування».
Із п. п. 2 та 2.5 рішення Київської обласної ради «Про деякі питання щодо трудових відносин з керівниками комунальних некомерційних підприємств спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області» від 17 березня 2020 року №826-34-VII, вбачається, що із позивачем прийнято рішення про припинення дії Контракту на підставі п. п. 4 п. 5.2 Контракту (а. с. 41 том. 1).
Як зазначалося вище, п. п. 4 п. 5.2 Контракту позивача передбачає припинення його дії «з інших підстав, передбачених законодавством та цим контрактом».
Підпункт 4 п. 5.2 Контракту не є самостійним, він аналогічно як і п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України має відсилковий характер, аналіз його змісту, дає підстави виділити такі його дві складові, як відсилання на підстави передбачені законодавством та підстави передбаченні цим Контрактом.
При цьому ці дві підстави поєднані сполучником «та», який передбачає необхідність поєднання всіх двох підстав - підстави передбаченої законодавством та підстави передбаченої Контрактом позивача (правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 23 січня 2018 року по справ №203/6039/15-ц, провадження №61-384св17).
Отже за цим пунктом Контракту, підстава звільнення позивача повинна бути одночасно передбачена і законодавством і Контрактом. Тільки за такої умови можливо достроково припинити дію контракту.
Конституційний суд у своєму рішенні від 9 липня 1998 року по справі N 17/81-97 (12-рп/98) надав наступне тлумачення: Термін "законодавство", що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
В супереч вимог ст. 12, ч. 1 ст. 78 ЦПК України відповідач не надав а ні доказів а ні посилання на «законодавство» яке передбачає конкретні підстави припинення Контракту із позивачем.
Оскаржуване розпорядження про припинення дії Контракту позивача (а. с. 43 том 1), містить посилання на такі акти законодавства як: п. 20 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст. 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я».
Проте жоден із цих актів законодавства не передбачає підстав припинення трудових відносин.
Оскаржуване розпорядження про припинення дії Контракту позивача, також містить посилання на рішення Київської обласної ради від 19 вересня 2019 року №663-30-VII «Про затвердження порядку призначення на посаду та звільнення із займаної посади керівників закладів охорони здоров'я, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області», рішення Київської обласної ради від 19 грудня 2019 року №800-32-VII «Про створення Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування», рішення Київської обласної ради від 17 березня 2020 року №826-34-VII «Про деякі питання щодо трудових відносин з керівниками комунальних некомерційних підприємств спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області» - які не є актами законодавства, являються внутрішніми актами відповідача, та не можуть встановлювати підстави припинення контракту з позивачем.
Крім того, ні в оскаржуваному розпорядження про припинення Контракту, ні в трудовій книжці позивача не зазначено конкретної підстави припинення цього Контракту, зазначеної у ньому, як того вимагає п. п. 4 п. 5.2 та п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що у відповідача були відсутні законні підстави для припинення Контракту із позивачем, передбачені п. п. 4 п. 5.2 цього Контракту, а тому припинення його дії згідно з розпорядженням першого заступника голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» порушує право позивача на працю, передбачене як ст. 43 Конституції України так і ст. 5-1 КЗпП України.
Такий висновок суду також ґрунтується на тому, що ні у відзиві на позов (а. с. 76-84 том 1) ні у додаткових поясненнях (а. с. 185-187 том 1) представник відповідача так і не навів конкретних, передбачених як законодавством так і Контрактом підстав для припинення дії цього Контракту.
При цьому за нормою ст. 5-1 КЗпП України держава гарантує правовий захист від незаконного звільнення, яке реалізуються в судовому порядку.
Суди в свою чергу, у відповідності до ст. 129 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ст. 10 ЦПК України здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.
Невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права є принцип правової визначеності. Принцип правової визначеності - загальний принцип права, який гарантує забезпечення легкості з'ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.
Аналізуючи зміст п. п. 4 п. 5.2 Контракту з позивачем, зокрема на предмет легкості з'ясування змісту права відповідача на припинення дії Контракту за ним, і можливості скористатися цим правом у разі необхідності, суд приходить до висновку про його незрозумілість та неможливість застосування у спірних правовідносинах, оскільки позивач підписуючи Контракт не міг надати та не надавав свою згоду на дострокове припинення відповідачем в односторонньому порядку його дії із підстав, які прямо не передбачені в Контракті, що узгоджується із змістом п. 5.6 Контракту.
У відповідності до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
За цією нормою КЗпП України, суд, як орган, який розглядає трудовий спір, у разі приходження до висновку про безпідставність звільнення позивача, своїм рішенням поновлює позивача на роботі.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження першого заступника Голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» та зобов'язання Київської обласної ради поновити ОСОБА_1 на посаді Головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» шляхом прийняття рішення про поновлення дії контракту від 27 січня 2017 року № 9 з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» ОСОБА_1 з 18 березня 2020 року підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до п. 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом від 29.07.93 р. № 58, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110, «днем звільнення вважається останній день роботи».
Останнім робочим днем позивача було 18 березня 2020 року, а отже його трудове право порушено із 19 березня 2020 року, саме із цієї дати він має бути поновлений на роботі.
При цьому, станом на 19 березня 2020 року вже була припинена така юридична особа як Комунальний заклад Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» (з 27.12.2019), а її правонаступником, зокрема і в трудових відносинах, було Комунальне некомерційне підприємство Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування».
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним (постанови Великої палати Верховного суду від 29 травня 2019 року по справі 310/11024/15-ц, та інші).
Тому суд вважає, що позивач підлягає поновленню на роботі саме на посаді головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування», яке є правонаступником Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», до якого у відповідності до ч. 2 ст. 108 Цивільного кодексу України та ч. 3 ст. 36 КЗпП України перейшли всі обов'язки його попередника, зокрема і за трудовим договором (контрактом) укладеним із позивачем (постанова Верховного суду від 06 травня 2020 року по справі №302/854/17).
Саме такий спосіб судового захисту передбачений трудовим законодавством, він є найбільш ефективним по відношенню порушеного трудового права позивача, оскільки позивач не може бути поновленим на роботі в неіснуючій юридичній особі, на що відповідач звертав увагу суду в своєму відзиві (а. с. 85 том 1).
Позовна вимога про стягнення з Київської обласної ради середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу в розмірі 206 148 гривень 69 копійок, підлягає частковому задоволенню, зважаючи на наступне.
Частиною 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Статтею 27 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що Порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
У відповідності до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з п 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів/годин, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів за цей період.
Аналіз змісту Порядку обчислення середньої заробітної плати, вказує на те, що при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП України) береться до уваги сумарна заробітна плата працівника за останні два повні місяці, протягом яких він отримував заробітну плату, яка ділиться на кількість робочих днів у цих місяцях, визначивши таким чином одноденну середню заробітну плату за ці два місяці, яка в подальшому множиться на кількість робочих днів вимушеного прогулу.
В заяві про зміну позовних вимог (а. с. 32-34 том 2) позивач просить стягнути із відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу , а саме за період із 18 березня по 11 серпня 2020 року.
Проте 18 березня 2020 року було останнім робочим днем позивача, а тому суд вважає, що період за який позивач має право на компенсацію середнього заробітну в зв'язку із вимушеним прогулом починається із 19 березня по 11 серпня 2020 року, зокрема:
9 - робочих днів за березень 2020 року (із 19 по 31 число);
21 - робочий день за квітень 2020 року;
19 - робочих днів за травень 2020 року;
20 - робочих днів за червень 2020 року;
23 - робочих дні за липень 2020 року;
7 - робочих днів за серпень 2020 року (по 11 серпня 2020 року).
Таким чином, позивач у відповідності до ч. 2 ст. 235 КЗпП України має право на виплату йому середнього заробітку за 99 робочих днів вимушеного прогулу за період із 19 березня по 11 серпня 2020 року.
Як вбачається із розрахунку позивача, він вирахував 206 148 гривень 69 копійок компенсації, шляхом множення 99 днів на 2 082 гривень 31 копійки заробітної плати за один день, яку в свою чергу визначив шляхом ділення суми в розмірі 45 810 гривень 82 копійок на 22 робочі дні.
У відповідності до ст. ст. 12, 81 ЦПК України, з огляду на норми п. 3 ч. 3 ст. 175 і ст. 177 цього Кодексу, на позивача покладено обов'язок доведення тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, та саме він несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням ним процесуальних дій.
Суд не може погодитись із розрахунком позивача, зважаючи на те, що він не ґрунтується на матеріалах справи, та суперечить Порядку обчислення середньої заробітної плати, зокрема:
В січні та лютому 2020 року, які передували місяцю припинення із позивачем трудового договору був 41 робочий день (21 та 20), в зв'язку із чим середньоденна заробітна плата позивача повинна вираховуватись шляхом ділення його сумарної заробітної плати за ці місяці на 41 робочий день, проте розрахунок позивач здійснив шляхом поділу на 22 робочі дні.
Свій розрахунок позивач здійснював виходячи із 45 810 гривень 82 копійки місячної заробітної плати.
Матеріали справи не містять доказів ні того, що заробітна плата позивач за роботу за один місяці до дня припинення контракту становила 45 810 гривень 82 копійки (а відповідно за два місяці 91621 гривню 64 копійки), ні того, що середньоденна заробітна плата позивача за два місяці до дня припинення контракту становила 2 082 гривні 31 копійку (про що він стверджує в своїх заявах, а. с. 7 том 1 та а. с. 32 том 2).
Із довідки Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» (а. с. 49 том 1) підписаної в тому числі самим позивачем, вбачається, що його середньоденна заробітна плата становила 1 527 гривень 03 копійки.
Із цієї ж довідки вбачається, що позивач отримав заробітну плату в розмірі 32 565 гривні 08 копійок за 29 днів в лютому та 59 059 гривень 56 копійок за 31 день в березні 2020 року.
Розрахунок за цією довідкою робився із врахуванням 31 календарного дня березня 2020 року, проте трудовий договір із позивачем був припинений з 18 березня цього року, отже він пропрацював у березні 2020 року лише 12 робочих днів.
Крім того, розрахунок за цією ж довідкою робився із врахуванням 29 календарних днів за лютий 2020 року, проте в лютому цього року було лише 20 робочих днів.
Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що ця довідка не є належним та допустимим доказом отриманої позивачем заробітної плати, яка може братися до уваги при визначенні розміру середнього заробітку за час його вимушеного прогулу, оскільки вона не відповідає критеріям визначення середньоденного заробітку, передбаченим п. п. 2, 5, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
За таких обставин, матеріали справи не містять доказів, на підставі яких суд самостійно може вирахувати конкретний розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь позивача за час вимушеного прогулу, проте у відповідності до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі суд зобов'язаний прийняти рішення про виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Такий спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується із нормою ч. 2 ст. 235 КЗпП України та правовою позицією Верховного суду, зробленою в постанові від 06 травня 2020 року по справі №302/854/17 (провадження №61-38577ск18).
Зважаючи на викладене суд приходить до висновку про необхідність стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за 99 робочих днів вимушеного прогулу останнього.
Такий висновок узгоджується із пунктом 3.1 Контракту, відповідно до якого позивач та відповідач узгодили, що «За виконання обов'язків, передбачених цим контрактом, Керівникові Закладу (у даному випадку позивачу) нараховується заробітна плата за рахунок обласного бюджету…».
При прийнятті цього рішення суд не бере до уваги доводи (а. с. 7-8 том 1) відповідача про необхідність стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування» а не із Київської обласної ради оскільки трудові відносини позивача виникли саме за Контрактом із відповідачем, і в цьому контракті відповідач самостійно та добровільно визначив, що за виконання обов'язків, передбачених цим Контрактом позивачу нараховується заробітна плата за рахунок саме обласного бюджету.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Вказаною нормою закону проголошується презумпція правомірності правочину, відповідно до якої усі треті особи, у тому числі державні органи, не можуть нехтувати правами і обов'язками, що виникли в учасників такого правочину, а відтак не повинні порушувати ці права та не перешкоджати здійсненню їх обов'язків.
Матеріали справи не містять доказів того, що Контракт повністю чи його п. 3.1 визнавались законом чи судом не дійсними, а тому його умови є дійсними, зокрема і щодо оплати праці позивача за рахунок обласного бюджету.
Позовна вимога щодо зобов'язання Київської обласної ради визнати недійсним запис, зроблений в трудовій книжці ОСОБА_1 про його звільнення згідно розпорядження першого заступника голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», шляхом здійснення в трудовій книжці ОСОБА_1 запису про визнання недійсним попереднього запису за № 40, поновлено на попередній роботі на посаді головного лікаря Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування» задоволенню не підлягає, зважаючи на наступне.
У відповідності до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Частиною 3 ст. 48 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган на вимогу працівника зобов'язаний вносити до трудової книжки, що зберігається у працівника, записи про прийняття на роботу, переведення та звільнення.
За нормою п. 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Мінпраці, Мінюсту, Мінсоцзахисту населення України від 29.07.93 р. № 58, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 р. за № 110 (далі - Інструкція), трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації (далі - підприємство) усіх форм власності або у фізичної особи понад п'ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.
Згідно з п. 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, визнання недійсним запису про звільнення у разі незаконного звільнення, установленого органом, який розглядає трудові спори, і поновлення на попередній роботі або зміни формулювання причини звільнення, після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: "Запис за N таким-то є недійсним, поновлений на попередній роботі".
Аналіз цих норм дає підстави дійти до висновку, що відповідач в силу закону зобов'язаний внести до трудової книжки позивача запис про недійсність запису № 40 про припинення Контракту із позивачем на підставі розпорядження першого заступника голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179.
Такий обов'язок у відповідача виникне з моменту відповідного звернення позивача за умови надання останнім своєї трудової книжки.
Таким чином, станом на момент розгляду справи у відповідача не існувало такого обов'язку, а відповідно не було порушено права позивача на внесення до його трудової книжки цього запису, що за ст. 2 ЦПК України є обов'язковою передумовою судового захисту цього права, а тому ця позовна вимога є передчасною та задоволенню не підлягає.
Щодо позовної вимоги про визнання незаконним та скасування пунктів 1.5 і 2.5 рішення Київської обласної ради Сьомого скликання від 17 березня 2020 року №826-34-VII «Про деякі питання щодо трудових відносин з керівниками комунальних некомерційних підприємств спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Київської області» судом у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України прийнято рішення (постановлена ухвала) про закриття провадження по справі в цій частині у зв'язку із тим, що справа із цією позовною вимогою не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У відповідності до п. 6 ч. 1 ст. 264 Цивільного кодексу України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (ст. 133 ЦПК України).
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
В матеріалах справи наявні докази того, що між позивачем та адвокатом Давиденком О.Л. 05 травня 2020 року укладено договір про надання правової допомоги (а. с. 114-118 том 2).
Пунктом 2.1 цього договору передбачено, що позивач зобов'язаний прийняти та оплатити ОСОБА_2 професійну правничу допомогу згідно специфікації до цього договору.
Як вбачається із специфікації до договору, вартість однієї години правничих послуг адвоката Давиденка О.Л. становила 1000 гривень.
Згідно Акту прийому-передачі наданих послуг по цьому договору від 17 червня 2021 року (а.с. 119 том 2), представник позивача витратив 30 годин на правничу допомогу позивачу, яка полягає в проведенні аналізу обставин правовідносин, наявних доказів, нормативно-правової бази спеціального законодавства України, судової практики по спорам про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, складання позовної заяви, складання та подання відповіді на відзив, складання клопотання про залучення третіх осіб, складання заяви про зміни позовних вимог, представництво інтересів позивача в Миронівському районному суді.
Матеріали справи містять докази того, що адвокат Давиденко О.Л. провів аналіз правовідносин по справі, нормативно-правової бази, судової практики по спорам про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, склав позовну заяву, склав та подав відповідь на відзив, складав клопотання про залучення третіх осіб, склав заяву про зміни позовних вимог, здійснював представництво інтересів позивача в Миронівському районному суді Київської області.
У відповідності до квитанції до прибуткового касового ордеру №17/06 від 17 червня 2021 року (а.с. 120 том 2), позивач сплатив адвокату Давиденко О.Л. за надання правової допомоги 30 000 гривень.
Таким чином, позивачем понесено витрати на надання йому правової допомоги в розмірі 30 000 гривень, вартість яких та обсяг виконаних робіт узгоджується із умовами договору та фактично наданим послугами.
У відповідності до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 3 ст. 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі (додаткова постанова Верховного Суду від 12 вересня 2018 року по справі №810/4749/15).
Крім того, Європейський суд із прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії", заява № 34884/97, п. 30).
Як вбачається із Акту прийому-передачі наданих послуг, позивач оплатив своєму представнику 12 000 за аналіз обставин правовідносин, наявних доказів, нормативно-правової бази спеціального законодавства України, судової практики по спорам про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу для формулювання правової позиції», 6 000 гривень за складання проекту позовної заяви, та 2 000 гривень за складання проекту заяви про зміну позовних вимог.
Зважаючи на те, що позов був задоволений лише частково, було задоволено половину вимог, на підставі ст. 141 ЦПК України суд приходить до висновку про необхідність стягнення із відповідача судових витрат позивача в загальному розмірі 19 000 гривень, зменшивши відшкодування позивачу половини його витрат на оплату послуг із аналізу обставин правовідносин, наявних доказів, нормативно-правової бази спеціального законодавства України, судової практики по спорам про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу для формулювання правової позиції (12 000/2=6 000), складання проекту позовної заяви (6 000/2=3 000), та виключивши його витрати за надані послуги із складання проекту заяви про зміну позовних вимог, оскільки складання такої заява має ознаки штучного збільшення вартості наданих послуг, так як представник позивача міг та повинен був сформулювати позовні вимоги при подачі позову. Під час розгляду справи не змінювався предмет спору та не виникали обставини про які йому було не відомо на момент підготовки позову (вони не були неминучими), які викликали необхідність зміни позовних вимог саме під час судового розгляду справи.
Враховуючи викладене, на підстав ст. 4 Конституції України, ст. ст. 16, 23, 80, 81, 83, 89, 104, 108, 204 Цивільного кодексу України, ст.ст. 5-1, 21, 24, 36, 40, 42-2, 47, 48, 49-2, 94, 95, 97, 235 КЗпП України, ст. 27 Закону України «Про оплату праці», пунктів 2, 5, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, керуючись ст. ст. 1, 2, 4, 10, 11, 12, 15, 19, 34, 76-83, 89, 133, 134, 137, 141, 142, 209, 213, 258, 259, 263-265, 267, 268, 272, 273, 351, 352, 354, 355, 430 ЦПК України, суд
1.Позов задовольнити частково.
2.Визнати протиправним та скасувати розпорядження першого заступника голови Київської обласної ради від 18 березня 2020 року № 179 «Про припинення дії контракту з головним лікарем Комунального закладу Київської обласної ради «Обласна лікарня відновного лікування», поновивши ОСОБА_1 на посаді головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Київської обласної ради «Київська обласна лікарня відновного лікування» із 19 березня 2020 року.
3.Стягнути із Київської обласної ради, ЄДРПОУ: 24572267, юридична адреса: м. Київ, пл. Лесі Українки, 1, на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , середній заробіток за 99 робочих днів вимушеного прогулу, розрахунок якого здійснити за правилами передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
4.У задоволенні решти позову відмовити.
5.Допустити негайне виконання рішення, в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі.
6.Стягнути із Київської обласної ради, ЄДРПОУ: 24572267, юридична адреса: м. Київ, пл. Лесі Українки, 1, на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер платника податків: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , судові витрати в розмірі 19 000 гривень.
7.На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Київського апеляційного суду через Миронівський районний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
8.Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя підпис А.С. Поліщук
Суддя А.С. Поліщук