Справа № 756/12206/20 Головуючий 1 інстанція- Саламон О.Б.
Провадження № 22-ц/824/7428/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І.
іменем України
01 липня 2021 року м.Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Савченка С.І.,
суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,
за участю секретаря Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м.Києва від 22 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: державний реєстратор прав на нерухоме майно приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Делікатна Любов Миколаївна про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна з чужого незаконного володіння,-
У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом,який мотивувала тим, що 14 червня 1995 року вона на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, укладеного з ОСОБА_4 та зареєстрованого на Київській універсальній біржі, реєстраційний номер А0937/3974, придбала квартиру АДРЕСА_1 . Однак, на даний час з'ясувалося, що належна їй квартира була відчужена за договором купівлі-продажу від 16 липня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом КМНО Сташковою А.Г., на підставі якого гр. ОСОБА_5 нібито продала квартиру відповідачці ОСОБА_3 , яка зареєстрована як власник квартири у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Вказувала, що за її заявою 02 серпня 2016 року Оболонським Управлінням поліції ГУНП у м.Києві відкрите кримінальне провадження та відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 2016100050007770 за ознаками ч.4 ст.190 ч.4 ст.358 КК України. При проведені досудового розслідування встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 04 березня 2016 року подала приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Делікатній Л.М. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 15940395 для реєстрації права власності на належну позивачці квартиру АДРЕСА_2 . Документом, на підставі якого була проведена державна реєстрація права власності відповідачки ОСОБА_1 на спірну квартиру, слугував договір купівлі-продажу нерухомості, начебто укладений 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 і зареєстрований на Київській універсальній біржі, реєстровий номер А0937/3974. Через кілька днів, а саме 12 березня 2016 року ОСОБА_1 провела відчуження спірної квартири за нотаріально посвідченим
- 2 -
договором дарування на користь ОСОБА_5 , яка у свою чергу за договором купівлі-продажу від 16 липня 2017 року продала квартиру відповідачці ОСОБА_3 . Натомість, реєстрація права власності на спірну квартиру відбулась лише 28 вересня 2020 року, про що внесено номер запису про право власності № 225784160 приватним нотаріусом КМНО Сташковою А.Г., яка посвідчувала договір купівлі-продажу.
Зазначала, що згідно відповіді товарної біржі «Київська Універсальна Біржа» № 2/10 від 31 жовтня 2019 року документів щодо здійснення біржою посвідчення договору купівлі-продажу майна, згідно якого 05 гудня 1995 року ОСОБА_7 було продано ОСОБА_1 спірну квартиру АДРЕСА_2 в архівах Київської універсальної біржі немає і такий договір на біржі не реєструвався. Окрім того, при укладені договору дарування квартири ОСОБА_1 при поданні документів приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л.М. було надано підроблену довідку КП «Житлосервіс Оболонь» у Оболонському районі м.Києва ЖЕК № 510 № 235 від 09 березня 2016 року за формою № 3, відповідно до якої відповідачка начебто проживала та була зареєстрована у спріній квартирі АДРЕСА_2 , де особистий рахунок також значиться на ОСОБА_1 , що не відповідає дійсності.
Зважаючи на протиправні дії відповідачів, позивач вважає, що оспорюваний нею договір по відчуженню належної їй квартири є недійсним, а квартира підлягає витребуванню на її користь від останнього набувача. У зв'язку з наведеним просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 05 грудня 1995 року на Київській універсальній біржі між ОСОБА_6 і ОСОБА_1 , та витребувати від ОСОБА_3 на її користь вказану квартиру, визнавши за нею право власності на дану квартиру, стягнути з відповідачів на її користь судові витрати.
Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 22 лютого 2021 рокупозов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомості, укладений на Київській універсальній біржі 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 спірну квартиру АДРЕСА_2 та визнано за ОСОБА_2 право власності на вказану квартиру. Вирішено питання про судові витрати.
Не погоджуючись із рішенням, відповідачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
Скарга мотивована тим, що вона належним чином не повідомлялася про розгляд справи, оскільки не отримувала рекомендованих листів з повідомленням про вручення. Судом не було вирішене її клопотання про зупинення провадження по справі на підставі ст.251 ЦПК України до вирішення кримінального провадження № 761/40448/17 Шевченківським районним судом м.Києва, як і не було вирішене її клопотання про відкладення розгляду справи за станом здоров'я, що свідчить про порушення судом норм процесуального права. Окрім того, судом грубо порушено принцип презумпції невинуватості особи, закріплений у ст.62 Конституції України та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки позивачка у позові, а суд у рішенні виходять з того, що вина ОСОБА_1 у підробленні довідки ЖЕК від 09 березня 2016 року нібито доведена і встановлена. Суд не звернув уваги, що вказана довідка ЖЕК не має ніякого відношення до вирішення питання про недійсність оспорюваного договору купівлі продажу від 05 грудня 1995 року, а посилання суду на норми ЦПК України є некоректними. Судом не враховано, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено більше 25 років тому, позивачка квартирою не користувалася, не утримувала її, а звернулася з позовом лише через підробку
- 3 -
довідки. Суд залишив поза увагою питання дотримання відповідачкою строку позовної давності, яка вказує, що дізналася про порушення свого права лише у липні 2019 року, тобто з моменту судового розгляду обвинувального акта, що не відповідає дійсності, оскільки позивачка ще у липні 2016 року подала заяву до Оболонської прокуратури № 5, а пізніше визнана потерпілою у кримінальному провадженні.
Позивачка ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, де вказала, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно задоволив її позовні вимоги, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду.
Інші учасники правом на подання відзиву не скористалися.
В суді апеляційної інстанції відповідачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Волошин М.К. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримали, просили задоволити та скасувати рішення Оболонського районного суду м.Києва як незаконне.
Позивачка ОСОБА_2 та її представник адвокат Мироненко О.О. в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечували, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.
Щодо відповідачки ОСОБА_3 , то судова повістка повернулася із відміткою пошти, що особа за даною адресою не знаходиться, що у свою чергу відповідно до п.3 ч.8 ст.128 ЦПК України вважається врученням судової повістки.
Третя особа приватний нотаріус Делікатна Л.М.належним чином повідомлена про розгляд справи шляхом направлення згідно ч.6 ст.128 ЦПК України судової повістки на її офіційну електронну адресу, до суду не з'явилася, причин неявки не повідомила, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скаргане підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.
Судом першої інстанції встановлено, що 14 червня 1995 року на Київській Універсальній біржі через брокерів біржі був укладений договір купівлі-продажу нерухомості, відповідно до якого ОСОБА_4 продав позивачці ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . Договір посвідчений та зареєстрований за № А 0937/3974 (а.с.14).
06 липня 1995 року право власності позивачки на вказану квартиру на підставі договору від 14 червня 1995 року було зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації, запис № 31195, що стверджується реєстраційним написом Київського міського БТІ на оригіналі договору купівлі-проджу (а.с.14 зворот).
- 4 -
Згідно довідки КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» № 062/14-14860 від 04 листопада 2019 року за даними реєстрових книг Київського міського БТІ об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_3 на праві приватної власності зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого на Київській Універсальній біржі 14 червня 1995 року № 5937/3974 за яким ОСОБА_4 продав ОСОБА_2 вказану квартиру (а.с.15).
Також судом встановлено, що 05 грудня 1995 року на Київській Універсальній біржі був укладений договір купівлі-продажу нерухомості, згідно якого ОСОБА_6 продав ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 (а.с.18-19).
З тексту договору вбачається, що він укладений за допомогою тих же брокерів біржі ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , що й укладений позивачкою договір від 14 червня 1995 року, а також містить той же реєстровий номер біржі - № А 0937/3974, що й договір позивачки. (а.с.14).
Відповідно до листа товарної біржі «Київська Універсальна Біржа» № 2/10 від 31 жовтня 2019 року документи про здійснення Київською універсальною біржою посвідчення договору купівлі-продажу майна щодо продажу 05 грудня 1995 року ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 в архівах біржі немає. Такий договір на Київській універсальній біржі не посвідчувався і не реєструвався.
Згідно цього ж листа біржі № 2/10 від 31 жовтня 2019 року на Київській Універсальній біржі був укладений договір купівлі-продажу нерухомості, щодо продажу ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2 . Укладений договір був зареєстрований за № А0937/3974, про що зроблений відповідний запис у реєстрову книгу Київської Універсальної біржі.
Після укладення 05 грудня 1995 року оспорюваного договору купівлі-продажу відповідачка ОСОБА_1 право власності на квартиру у встановленому законом порядку не зареєструвала.
Лише 04 березня 2016 року відповідачка подала приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Делікатній Л.М. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень для реєстрації права власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 , після чого приватним нотаруіусом Делікатною Л.М. здійснена реєстрація парва власнсоті за відповдіачкою.
В подальшому через кілька днів, а саме 12 березня 2016 року ОСОБА_1 здійснила відчуження спірної квартири АДРЕСА_2 за нотаріально посвідченим договором дарування на користь ОСОБА_5 , яка у свою чергу недовзі провела відчуження цієї квартири відповідачці ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 16 липня 2016 року, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сташковою А.Г.
Окрім того, судом встановлено, що 02 серпня 2016 року Оболонським Управлінням поліції ГУ НП у м.Києві відкрито кримінальне провадження та відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 2016100050007770 за ознаками ч.4 ст.190 ч.4 ст.358 КК України. При проведені досудового розслідування встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 04 березня 2016 року подала приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л.М. заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 15940395 для проведення державної реєстрації права власності на квартиру та документи, що необхідні для проведення даної реєстрації. Документом на підставі якого була проведена державна реєстрація права власності на квартиру, слугував договір купівлі- продажу нерухомості, укладений 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , зареєстрований на Київській універсальній біржі, реєстровий номер № А0937/3974.
При проведені досудового розслідування встановлено, що при укладені 12 березня 2016 року договору дарування вказаної квартири між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 ,
- 5 -
відповідачка ОСОБА_1 надала приватному нотаріусу КМНО Делікатній Л.М. підроблену довідку КП «Житлосервіс Оболонь» у Оболонському районі м.Києва ЖЕК № 510 № 235 від 09 березня 2016 року за формою № 3, відповідно до якої відповідачка проживала та була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_4 , а особистий рахунок також значиться на ОСОБА_1 .
Згідно висновку експерта № 8-4/980 від 15 травня 2017 року Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру, проведеного в ході досудового розслідування, вбачається, що «підпис від імені ОСОБА_10 в графі «начальник ЖЕК № 510» в довідці форми № 3 від 09 березня 2016 року виконаний не ОСОБА_10 , а іншою особою; підпис від імені ОСОБА_11 в графі « Бухгалтер» в довідці форми № 3 від 09 березня 2016 року виконаний не ОСОБА_11 , а іншою особою; підпис від імені ОСОБА_12 в графі «Паспортист» в довідці форми № 3 від 09 березня 2016 року виконаний не ОСОБА_12 , а іншою особою.
Згідно постанови Київської міської прокуратури № 5 від 15 вересня 2020 року позивачку ОСОБА_2 визнано потерпілою у кримінальному провадженні № 12016100050007770 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190, ч.4 ст.358 КК України.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що згідно ч.3 ст.203 ЦК України воля це суб'єктивний елемент правочину, бажання його вчинити, однак у позивачки була відсутняволя, спрямована на відчуження квартири, що у свою чергу свідчить про наявність підстав, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України, для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 05 грудня 1995 року, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_1 .
З урахуванням висновку про недійсність оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомості є необхідність у застосуванні наслідків недійсності цього договору і витребування від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 спірної квартири АДРЕСА_2 та визнання за ОСОБА_2 права власності на дану квартиру.
Колегія суддів частково погоджується із такими висновками.
По-перше, при вирішенні спору в частині визнання недійсним правочину суд застосував норми ЦК України 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року, що є помилковим, оскільки згідно ст.58 Конституції України закон не має зворотньої сили. Оспорюваний позивачкою договір укладено у 1995 році під час дії ЦК УРСР 1963 року, а тому при вирішенні питання про недійсність цього договору підлягали застосуванню норми даного Кодексу.
По-друге, посилання суду на відсутність у позивачки волі, спрямованої на відчуження квартири, як підстави недійсності правочину невірні та недоречні, оскільки позивачка не є стороною оспорюваного нею правочину, а відтак наявність чи відсутність у неї волі на відчуження квартири не має правового значення для вирішення питання про визнання недійсним правочину, укладеного між іншими особами.
При цьому, суд в достатній мірі не врахував зазначені позивачкою підстави позову, зокрема те, що як вказує позивачка вона є власником спірної квартири і їй належать в тому числі права розпорядження цією квартирою, що унеможливлює відчуження майна іншою особою. А тому відчуження квартири ОСОБА_6 , який не був власником і підробив договір порушує її права власника.
По-третє, посилання суду на застосування наслідків недійсності договору у вигляді реституції та витребування на підставі ст.216 ЦК України від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 спірної квартири є необгрунтованими, оскільки як вище вказувалося позивачка не є стороною оспорюваного нею правочину і договірні відносини між нею і
- 6 -
відповідачкою ОСОБА_3 відсутні, а тому реституція у вигляді повернення майна одній із сторін договору не стосується її і відповідно не призведе до поновлення її прав. Суд не звернув увагу на позовні вимоги, де позивачка просила витребувати майно на підставі ст.388 ЦК України, що є вірним, однак дана норма судом застосована не була, що свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального права.
Водночас колегія суддів вважає, що вказані вище висновки суду не призвели до неправильного вирішення спору в частині визнання недійсним правочину та витребування майна.
Позов ОСОБА_2 у вказаній частині підлягає до задоволенння з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.15, ч.ч.1-2 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в тому числі у спосіб визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Згідно ч.1 ст.41 ЦК УРСР 1963 року (був чинним на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Згідно ч.1 ст.48 цього Кодексу недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року«Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (з послідуючими змінами) за правилами ст.48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління. Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК). У разі визнання угоди недійсною за ст.48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.
Відповідно до ст.224 ЦК УРСР 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно приписів ст.225 цього Кодексу право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.
Положення ст.225 щодо виключного права власника на продаж належного йому майна кореспондуються із вимогами ст.86 цього Кодексу та ст.ст.2, 4 Закону України «Про власність» (був чинним на час виникнення спірних правовідносин), згідно яких власник на свій розсуд здійснює право власності, а саме: володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Судом встановлено, що після придбання квартири за договором купівлі-продажу від 14 червня 1995 року позивачка зареєструвала своє право власності у встановленому законом порядку 06 липня 1995 року в Київському міському БТІ, за повідомленням якого право власності було зареєстроване лише за ОСОБА_2 .
У оспорюваному договорі від 05 грудня 1995 року, укладеному між ОСОБА_6
- 7 -
і ОСОБА_1 , зазначено, що спірна квартира АДРЕСА_2 належить ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного на Київській Універсальній біржі 14 червня 1995 року під № А07654.
Проте, вказаний договір у справі відсутній, докази про його укладення суду не надані.
Окрім того, встановлено, що станом на момент укладання оспорюваного договору від 05 грудня 1995 року право власності ОСОБА_6 на вказану квартиру у встановленому законом порядку у Київському міському БТІ зареєстроване не було, що стверджується зазначеною вище довідкою КМБТІ № 062/14-14860 від 04 листопада 2019 року, відповідно до якої єдиним власником спірної квартири за даними реєстрових книг БТІ є позивачка ОСОБА_2 .
Наведене у свою чергу свідчить про те, що ОСОБА_6 не мав права відчужувати спірну квартиру.
За таких обставин оспорюваний договір, укладений 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_1 підлягає визнанню недійсним на підставі ч.1 ст.48 ЦК УРСР 1963 року як такий, що суперечить закону, зокрема ст.ст.86, 225 ЦК УРСР 1963 року, ст.ст.2, 4 Закону України «Про власність».
Щодо вимог по витребування квартири від ОСОБА_3 , то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до положень ст.145 ЦК УРСР 1963 року якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
Згідно ст.225 цього Кодексу якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно зі ст.145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.
Аналогічні положення містить ЦК України 2003 року.
Згідно ст.330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Згідно ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником, або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Аналіз змісту ст.388 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений даною нормою спосіб захисту прав у вигляді витребування майна, придбаного за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, застосовується у випадку відсутності між сторонами договірних відносин і не потребує визнання недійсними усіх послідуючих договорів відчуження спірного майна.
Відповідно до роз'яснень викладених у п.п.21,22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» у разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це
- 8 -
майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Такі ж роз'ясненя викладені у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Добросовісність набуття майна в розумінні ст.145 ЦК УРСР 1963 року та ст.388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.
Відповідно до ч.5 ст.12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлене законом.
Отже, відповідно до ч.5 ст.12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.
З матеріалів справи вбачається, що 16 липня 2016 року між ОСОБА_5 і відповідачкою ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірної квартири АДРЕСА_2 , за яким ОСОБА_3 придбала вказану квартиру.
Апеляційний суд прийшов до висновку, що покупець ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, придбаної за відплатним договором, поскільки доказів зворотнього позивачкою у справі не надано.
Також, апеляційним судом судом встановлено, що первинний провавець квартрири ОСОБА_6 не мав права її відчужувати відповідачці ОСОБА_1 , оскільки не був її власником і докази про це у справі відсутні. Наведене у свою чергу свідчить про незаконність послідуючого відчуження спірної квартири.
За таких обставин, наявні передбачені ст.388 ЦК України підстави для витребування квартири з володіння останнього власника ОСОБА_3 на користь позивачки, бо квартира відчужена особою, яка не мала на це права і поза волею її власника позивачки ОСОБА_2 . Відповідно підстави для визнання усіх послідуючих правочинів недійсними відсутні, оскільки право позивачки захищене у передбачений законом спосіб.
Застосовуючи наведені вище норми права, апеляційний суд вважає за необхідне зауважити, що саме на суд покладено обов'язок надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц та від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц. Зокрема у п.7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата зазначила, що суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постанові від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін
- 9 -
виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захистута не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог (висновок Великої Палати Верховного Суду у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 17 березня 2021 року у справі № 299/396/17).
При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України).
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
У відповідності до ч.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
З огляду на наведене мотивувальна частина рішення Оболонського районного суду м.Києва від 22 лютого 2021 року підлягає зміні в частині визначення правових підстав задоволення вказаних вимог, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
В решті апеляційний суд залишає рішення суду першої інстанції без змін.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачка ОСОБА_1 не була належно повідомлена про розгляд справи, про що дізналася із офіційного сайту судової влади, спростовуються матерілами справи, з яких вбачається, що відповідачка неодноразово повідомлялася судом про розгляд справи у встановленому законом порядку шляхом направлення судових повісток рекомендованими листами з повідомленням про вручення, які отримувала (а.с.59,83). Зокрема після відкриття 20 жовтня 2020 року провадження у справі, відповідачка отримала копію ухвали про відкриття провадження з копією позову з додатками 02 листопада 2020 року (а.с.59) та подала заяву про відкладення розгляду (а.с.69). В тому числі відповідачка була повідомлена про розгляд справи 22 лютого 2021 року, що стверджується поданою нею 18 лютого 2021 року черговою заявою про відкладення (а.с.110).
Доводи апеляційної скарги про порушення норм процесуального права, оскільки судом не було вирішене її клопотання про зупинення провадження в даній справі на підставі ст.251 ЦПК України до вирішення Шевченківським районним судом м.Києва кримінального провадження № 761/40448/17, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані.
По-перше, судом дане клопотання було вирішено 26 січня 2021 року, що стверджується протоколом судового засідання (а.с.77).
По-друге, дане клопотання відхилено судом як безпідставне з чим колегія суддів погоджується з наступних підстав.
- 10 -
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
В тому числі законодавець більш детально врегулював підстави зупинення судом провадження у справі.
Зокрема, якщо за попередньою нормою (п.4 ч.1 ст.201 ЦПК в редакції до 15 грудня 2017 року) підставою зупинення провадження була неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої, то згідно п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України (в редакції після 15 грудня 2017 року) окрім зазначення про можливість зупинення провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі, зоконодавець вказав, що суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Отже, за змістом указаної норми підставою зупинення провадження у справі є виключно об'єктивна неможливість встановлення судом обставин (фактів), які є предметом судового розгляду, та їх оцінку, без вирішення іншої справи.
Як вбачається із матеріалів даної справи, предметом спору є визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного 05 грудня 1995 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_1 та витребування майна. В іншій кримінальній справі № 761/40448/17, яка розглядається Шевченківським районним судом м.Києва, йдеться про фальшування відповідачкою ОСОБА_1 документів при здійсненні відчуження нею спірної квартири за укладеним із ОСОБА_5 договором дарування від 12 березня 2016 року.
За таких обставин колегії суддів вважає, що наявність кримінальної справи № 761/40448/17не впливає на вирішення спору в даній справі, оскільки правочини є різними.
Це ж стосується доводів апеляційної скарги про те, що судом не було вирішене її клопотання про відкладення розгляду справи за станом здоров'я, що свідчить про порушення норм процесуального права, а також принципу рівності сторін, які є необгрунтованими.
Суд вірно відмовив у відкладенні розгляду, оскільки, посилаючись на неможливість явки до суду, відповідачка не додала до клопотання належних, допустимих та достатніх доказів (лікарняний, медична довідка, витяг з медичної картки тощо) про те, що вона перебуває на лікуванні.
При цьому, таке клопотання відповідачки було вже не першим, а із січня 2021 року її інтереси представляв адвокат Волошин М.К.
Посилаючись на порушення засад рівності і змагальності поизвачка незазначила, які об'єктивні причини перешкоджали їй з моменту отримання копії позову з додатками 02 листопада 2020 року і до моменту ухвалення судом рішення подвати суду відзив, або інший документ, де викласти свою позицію по суті спору.
Відхиляючи дані доводи, колегія суддів враховує, що відповідно до ч.ч.1, 2, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Однією з основних засад здійснення цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом.
Окрім того, розгляд справи упродовж розумного строку є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено
- 11 -
ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, про що неодноразово вказував у своїх рішенням Європейський суд з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом грубо порушено принцип презумпції невинуватості особи, закріплений у ст.62 Конституції України та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки позивачка у позові, а суд у рішенні виходять з того, що вина ОСОБА_1 у підробленні довідки ЖЕК від 09 березня 2016 року при відчуженні нею спірної квартири ОСОБА_5 нібито доведена і встановлена, необгрунтовані. Як вбачається із тексту рішення, суд не встановлював даного факту, а лише послався, що дані обстаивни встановлені при проведені досудового розслідування.
Доводи апеляційної скарги про неврахування судом того, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено більше 25 років тому і суд залишив поза увагою питання дотримання відповідачкою строку позовної давності колегія суддів відхиляє як необгрунтовані з таких міркуавнь.
Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до приписів ч.ч.3-5 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Встановлено, що відповідачка не подавала до суду ні відзиву на позов, хоча своєчасно отримала його копію - 02 листопада 2020 року, ні окремої заяви про застосування позовної давності. Будь-яких доказів про наявність об'єктивних або непереборних обставин, які б унеможливлювали подачу нею такої заявиу, в тому числі засобами поштового зв'язку, що вона неодноразово робила, відповідачка не надала.
За таких обставин підстави для прийняття заяви відповідача про застосування позовної давності на стадії апеляційного провадження відсутні.
Відхиляючи дані доводи, колегія суддів в тому числі враховує, що відповідно до ст.129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості, а відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право має забезпечуватися судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Прийняття заяви відповідачки про застосування строку позовної давності на стадії апеляційного провадження буде порушенням принципу рівності сторін, оскільки позивачка буде позбавлена можливості за наявності до того підстав заявити про поновлення строку позовної давності з урахуванням заяви відповідачки. При цьому колегія суддів враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц про те, що заява відповідача про застосування позовної давності, яка не подавалася до суду першої інстанції, може бути вирішена апеляційним судом лише у випадку, якщо відповідач не був повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, чого в даній справі не встановлено.
З викладених вище підстав апеляційний суд не аналізує доводи скаржниці щодо того
- 12 -
коли саме дізналася позивачка про порушення свого права, які позивачка заперечує, посилаючись на те, що дізналася про порушення свого права та про осіб, які його порушили, після ознайомлення у 2019 році з кримінальним провадженням.
Доводи скаржниці про те, що позивачка ще у 2013 році зверталася до суду, що свідчить про порушення її права необгрунтовані.
Як вбачається із наявного в Єдиному державному реєстрі судових рішень рішенні Оболонського районного суду м.Києва від 30 січня 2013 року у справі № 2605/6511/12 позивачка ОСОБА_2 зверталася із позовом до ОСОБА_13 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою та виселення. Рішенням суду позов задоволено та виселено ОСОБА_13 із спірної квартири. В тому числі вказаним рішенням встановлено, що квартира АДРЕСА_2 належить позивачці, де та зареєстрована з невонолітньою донькою ОСОБА_14 із 2002 року, договори про надання комунальних послуг укладено із позивачкою ОСОБА_2 . Судом відхилено доводи ОСОБА_13 про те, що у квартирі вона проживає згідно догвоору оренди, укладного з ОСОБА_6 , який був її власником і який помер у 2011 році.
У даній справі не йдеться про придбання квартири ОСОБА_1 , а навпаки підтверджено праовпозивачки на цю квартиру.
Доводи скарги про те, що ОСОБА_1 правомірно придбала квартиру у ОСОБА_6 , який був власником спірної квартири, суперечать матеріалам справи та вимогам закону.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в ч.1 ст.317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
Згідно ч.2 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Водночас згідно ч.4 ст.3 цього Закону будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з ч.3 цієї статті.
Відповідно до ч.3 ст.3 цього Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:
1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;
2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Апеляційним судом встановлено, що реєстрація права власності позивачки ОСОБА_2 на спірну квартиру була проведена у липні 1995 року відповідно до діючого на той час законодавства, а відтак згідно ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є дійсною і у встановленому порядку не скасована.
Наведене у свою чергу доводить про те, що власником спірної кваритри була саме позивака, а не ОСОБА_6 , як помилково вважає скаржниця.
Доводи скажниці про те, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 14 червня 1995 року, на підставі якого вона набула право власності, не відповідає вимогам закону, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Посилаючись на вказані обставини скаржниця
- 13 -
намагається фактично спонукати суд до оцінки законності укладеного між ОСОБА_4 і позивачкою договору.
Така позиція безпідставна з огляду положення ст.204 ЦК України, яка встановлює презумпцію правомірності правочину і згідно якої вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Договір, на підставі якого позивачка набула право власнсоті є оспорюваним, вимоги про визнання його недійсним не заявлялися і не є предметом розгляду в даній справі.
Решта доводів апеляційної скарги не спростовують висновків суду про задоволення позову, викладених у рішенні.
Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційній скарзі і відзиві, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.
Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково.
Рішення Оболонського районного суду м.Києва від 22 лютого 2021 рокузмінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, в іншій частині це рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді: