29 червня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/4780/20 пров. № А/857/2916/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Довгополова О.М.,
суддів Гудима Л.Я., Святецького В.В.,
з участю секретаря судового засідання Юрченко М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
суддя (судді) в суді першої інстанції - Потабенко В.А.,
час ухвалення рішення: 13:24:08,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складання повного тексту рішення: 21.12.2020 року,
ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, в якому просив суд про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №126-20 від 27.04.2020 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення мотивоване тим, що позивач, тривалий час перебуваючи в Україні нелегально, вперше звернувся до органів ДМС із заявою про визнання його біженцем лише через два роки, у 2015 році. Тобто суд першої інстанції зазначає, що позивач не скористався своїм правом звернутися за захистом в Україні в установленому порядку, коли у нього виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а зробив це лише через два роки проживання на території України.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, представник позивача подав в його інтересах апеляційну скаргу, у якій, з посиланням на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судами встановлено наявність конкретних фактів можливих утисків та переслідування позивача через релігійні погляди, а відповідні твердження можуть розцінюватись як переслідування та загрози його безпеці та свободі по релігійним причинам. Також скаржник вказує, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборон на діяльність « ІНФОРМАЦІЯ_1 » на території України.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 308 КАС України).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, громадянин Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернувся до Головного управління ДМС України у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів справи видно, що за результатами розгляду вказаної заяви Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову громадянину у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 27.04.2020 за №126-20.
Вказане рішення було прийнято на підставі Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 13.04.2020, складеному ГУ ДМС України у Львівській області.
Як вбачається зі змісту вказаного рішення, відмова у наданні статусу біженця або особи, яка потребує захисту, обґрунтована відсутністю умов, передбачених п. 1 чи п. 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції і вважає його таким, що не відповідає правильно застосованим нормам матеріального та процесуального права з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із того, що згідно з пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 7 наведеного Закону передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Таким чином, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, надати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Згідно з частиною 4 статті 8 наведеного Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Згідно з статтею 9 Закону розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, у спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити необґрунтованість поданої заяви та відсутність правових підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною 1 статті 2 Закону №3671-VI питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д)політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання особі статусу біженця повинна враховуватися наявність усіх підстав, однак немає значення, чи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування склалися за однією з наведених ознак чи за декількома.
Так, Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Відповідно до вказаної Директиви заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 вказаного Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Обов'язок доказування реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
В більшості випадків особа, яка рятується від переслідувань, приїжджає в державу у скрутному становищі і дуже часто без особистих документів. Таким чином, хоч обов'язок надати докази покладено на заявника, завдання встановлення і аналізу відповідних фактів вирішується разом з уповноваженою посадовою особою, яка здійснює перевірку заяви. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати засоби, які є в його віданні, для збору всіх необхідних доказів, які підтверджують подану заяву. Отже, вимогу надати докази не потрібно трактувати надто буквально, як перешкоду особі, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.
При цьому, слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
«Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від особи, так з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Оцінка побоювань обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи-заявника, яка є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивною ситуацією у країні.
При цьому, інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації та відповідно до частини 3 статті 78 КАС України не потребує доказування.
Якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, висловленими у постановах від 24 січня 2020 року у справі №826/13636/17, від 23 січня 2020 року у справі №815/1001/17, від 05 лютого 2020 року у справі №826/15480/16, від 13 лютого 2020 року у справі №420/6307/18.
Як слідує з матеріалів справи, відповідач вказує на необгрунтованість побоювань позивача щодо його подальших переслідувань з боку держави Узбекистану, вказує, що заявник вільно користувався наданими йому Конституцією Республіки Узбекистан правами, до вступу у зазначену організацію безперешкодно сповідував іслам і його право на свободу віросповідання державою жодним чином не порушувалося. Заявник свідомо розумів і неодноразово чув про переслідування членів заборонених Законом організацій, про проведення обшуків в їх помешканнях, проте вважаючи методи сповідування ісламу так, як трактує його партія «Хізб-ут-Тахрір», правильними, вирішив поглибитися у його вивчення вже перебуваючи на території України.
Як встановлено колегією суддів, «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі» (інша назва - «Партія ісламського визволення») є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методою діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням ХТІ вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені ХТІ засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, ХТІ цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени ХТІ не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема « ІНФОРМАЦІЯ_3 », визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів ХТІ в цих країнах.
ХТІ - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави ОСОБА_2 . Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. ХТІ обмежив діяльність по відновленню ОСОБА_2 виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) ХТІ веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і немусульман ідей Ісламу. В Україні ХТІ не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому ХТІ в Україні діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.
Існують протилежні думки щодо діяльності ХТІ. Незважаючи на те, що ХТІ публічно декларує неприйняття терористичних методів, деякі автори характеризують цю організацію як «терористичну» чи «пов'язану з терористичною», інші ж категорично відкидають таку оцінку, стверджуючи, що діяльність ХТІ носить ненасильницький характер. В Росії і деяких інших пострадянських країнах спецслужби ведуть справжню пропагандистську війну, намагаючись переконати суспільство в існуванні терористичної загрози з боку членів ХТІ. Проте аналіз правозастосовної практики свідчить, що за останні десятиріччя в країнах-учасниках ОБСЄ не було винесено жодного вироку, в якому б членів ХТІ звинувачували би у прямій чи опосередкованій причетності до конкретних терористичних актів чи збройного насильства або до підготування таких. Цей висновок базується, зокрема, на вивченні ПЦ «Меморіал» починаючи з 1999 року текстів сотень судових рішень та інших матеріалів з Росії, Центральної Азії, Туреччини та Азербайджану - країн, де члени цієї організації кримінально переслідувалися. В Україні та країнах Європи кримінальні справи відносно членів ХТІ ніколи не порушувалися.
Згідно даних громадської організації «Правозахисний рух Криму», діяльність ХТІ на території Криму була легальною, підтвердженням чого є чисельні просвітницькі конференції, котрі проводила організація. Члени організації вели публічну діяльність, були учасниками теле- та радіо- програм. Проте Кримським та Севастопольським управліннями СБУ в інтересах РФ діяльність організації представлялася як екстремістська. Це пояснюється тим, що практично весь особовий склад їх перейшов на бік окупаційної влади. Відверто присікатися публічна діяльність ХТІ в Криму стала після пікету Генерального консульства РФ в м. Сімферополі. Завдяки російським правозахисним організаціям стало відомо про фабрикування кримінальних справ відносно членів цієї організації та інших мусульманських організацій, діяльність яких є ненасильницькою.
ХТІ здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час ХТІ заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави ( ОСОБА_2 ), що переслідується авторитарними режимами.
Єдиною країною, де ХТІ заборонена як «терористична організація», є Росія.
Водночас, ХТІ та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011), серед організації, пов'язаних з « ОСОБА_3 ». (
ІНФОРМАЦІЯ_1 не включена і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, який складається Державним департаментом США. (http://www.stait.gov/j/ct/rls/other/des/123085.htm)
Тобто інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які є надійними та об'єктивними, не відносить діяльність ХТІ до терористичної та/або екстремістської.
Встановлені судом обставини спростовують висновки ДМС України про терористичний характер діяльності ХТІ.
Щодо тверджень відповідача, які підтримав суд першої інстанції, про те, що позивач вперше звернувся до органів ДМС із заявою про визнання його біженцем лише через два роки після нелегального перебування на території України, колегія суддів зазначає, що позивач уже неодноразово звертався до відповідача із заявами про надання йому статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.
Так, рішенням ДМС України від 05.04.2016 №184-16 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із таким рішенням він звертався з позовом до суду. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.08.2016 у справі №826/6745/16 у задоволенні позову було відмовлено.
В подальшому, 24.07.2018 позивач вдруге звернувся із заявою до ГУДМС України у Львівській області про визнання його біженцем, однак відповідно до наказу №155 від 24.07.2018 ГУ ДМС йому було відмовлено у прийнятті заяви. Не погоджуючись із вказаним наказом, позивач звертався із скаргою до ДМС України на рішення територіального органу.
За результатами розгляду скарги ДМС України було прийнято Рішення № 85- 18 від 04.10.2018 про задоволення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та скасування наказу №155 від 24.07.2018 ГУ ДМС у Львівській області.
В подальшому, на підставі наказу №232 від 07.11.2018 ГУ ДМС у Львівській області було прийнято до розгляду заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 .
Рішенням ДМС України від 28.03.2019 №105-19 громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
11.04.2019 Головним управлінням ДМС України у Львівській області повідомлено ОСОБА_1 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення №11 від 11.04.2019).
Не погодившись із зазначеним Рішенням ДМС України, позивач звертався з позовом до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.08.2019 у справі №1.380.2019.001985, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.12.2019 у справі №1.380.2019.001985 (857/9894/19), було зобов'язано ДМС України повторно розглянути звернення громадянина Узбекистану ОСОБА_1 та вирішити питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За результатами повторного розгляду заяви громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 із врахуванням висновків суду, позивачу було відмовлено у задоволенні заяви та прийнято оскаржуване в даній справі рішення.
Наведене свідчить про відсутність у позивача мотивів щодо ухиляння від законної процедури надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів, керуючись статтею 317 Кодексу адміністративного судочинства України, якою неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права встановлено підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 310, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року у справі № 380/4780/20 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.
Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27.04.2020 року № 126-20.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків, викладених у судовому рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку виключно у випадках, передбачених частиною 4 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. М. Довгополов
судді Л. Я. Гудим
В. В. Святецький
Повне судове рішення складено 05.07.2021 року