Рішення від 23.06.2021 по справі 922/554/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" червня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/554/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Добрелі Н.С.

за участю секретаря судового засідання Сланова М.Ю.

розглянувши матеріали справи в порядку загального позовного провадження

за первісним позовом Акціонерного товариства Комерційний Банк "ПриватБанк"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Снабтехпром" , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3

про та за зустрічним позовом до про за зустрічним позовом до про стягнення 324226,54 грн. ОСОБА_2 Акціонерного товариства Комерційний Банк "Приватбанк" визнання поруки припиненою ОСОБА_3 Акціонерного товариства Комерційний Банк "ПриватБанк" визнання поруки припиненою

за участю :

представника позивача за первісним позовом (відповідача за зустрічними) - Левицька А.В. , на підставі ордеру від 12.04.2021 року.

представника відповідача за первісним позовом (Товариства з обмеженою відповідальністю "Снабтехпром") - не з'явився;

представника відповідача за первісним позовом ( ОСОБА_1 ) - не з'явився;

представника відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним ОСОБА_2 ) - Прядко О.О. , на підставі ордеру від 04.08.2020 року.

представника відповідача за первісним позовом (позивача за зустрічним ОСОБА_3 ) - Прядко О.О. , на підставі ордеру від 26.05.2020 року.

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство "Комерційний Банк "ПриватБанк" звернулось до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Снабтехпром", ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення 3% річних та інфляційних втрат за кредитним договором № 16.10.2003 року № 58/2003 у розмірі 324226,54 грн.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 01.03.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання в порядку загального позовного провадження на 22.03.2021 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 22.03.2021 року підготовче засідання було відкладено на 12.04.2021 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 30.03.2021 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання поруки припиненою до розгляду з первісним позовом.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 31.03.2021 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання поруки припиненою до розгляду з первісним позовом.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 12.04.2021 року підготовче провадження у справі продовжено на 30 днів, підготовче засідання відкладено на 12.05.2021 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 12.05.2021 року підготовче засідання було відкладено на 19.05.2021 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 19.05.2021 року підготовче провадження було закрито, справу призначено до розгляду по суті на 01.06.2021 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 01.06.2021 року розгляд справи було відкладено на 16.06.2021 року.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 16.06.2021 року, яка занесена до протоколу судового засідання, в судовому засіданні було оголошено перерву до 23.06.2021 року.

Представник позивача за первісним позовом (відповідач за зустрічними) в судовому засіданні 23.06.2021 року підтримав первісні позовні вимоги, просив суд позов задовольнити, посилаючись на невиконання відповідачами рішення суду, яким було стягнуто основну суму боргу за кредитним договором № 16.10.2003 року № 58/2003, у зв'язку з чим Банком було нараховано 3% річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК України. Проти зустрічних позовів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заперечував, посилаючись на те, що відповідачі вже скористались правом на оскарження договорів поруки, зокрема останніми подавались зустрічні позови в рамках справи № 2-293/06 щодо визнання припиненими договорів поруки, в задоволенні яких було відмовлено.

Представник відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 (позивач за зустрічним) в судовому засіданні 23.06.2021 року проти первісного позову заперечував, посилаючись на те, що договір поруки є припиненим та позивачем за первісним позовом неправомірно нараховано до стягнення з ОСОБА_2 3% річних та інфляційні втрати, а також підтримав зустрічний позов, посилаючись на те, що договір поруки від 16.10.2003 року є припиненим з 15.04.2005 року.

Представник відповідача за первісним позовом ОСОБА_3 (позивач за зустрічним) в судовому засіданні 23.06.2021 року проти первісного позову заперечував, посилаючись на те, що договір поруки є припиненим та позивачем за первісним позовом неправомірно нараховано до стягнення з ОСОБА_3 3% річних та інфляційні втрати, а також підтримав зустрічний позов, посилаючись на те, що договір поруки від 16.10.2003 року є припиненим з 15.04.2005 року.

Представник відповідача 1 за первісним позовом (ТОВ "Снабтехпром") в судове засідання 23.06.2021 року не з'явився, ухвалу суду від 16.06.2021 року було направлено на адресу відповідача, зазначену у Витягу.

Представник відповідача 2 за первісним позовом ( ОСОБА_1 ) в судове засідання 23.06.2021 року не з'явився, ухвалу суду від 16.06.2021 року було направлено на адресу відповідача, зазначену у Витягу.

В матеріалах справи наявні попередні ухвали суду, направлені на адресу ТОВ "Снабтехпром" та ОСОБА_1 , які повернулися на адресу суду з відміткою пошти "адресат відсутній".

Згідно ч. 7 ст. 120, п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місце проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відповідно до п. 99 постанови КМУ від 05.03.2009 № 270 "Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку", рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка", які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об'єкті поштового зв'язку вручаються адресату.

У разі відсутності адресата до абонентської поштової скриньки адресата вкладається повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення.

Відповідно до п.п. 116, 117 розділу "Строк зберігання поштових відправлень, поштових переказів" постанови КМУ від 05.03.2009 № 270 "Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку", у разі невручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через 5 календарних днів з дня надходження листа до об'єкта поштового зв'язку місця призначення із зазначенням причини невручення.

Поштові відправлення, поштові перекази повертаються також у разі неможливості вручити їх через неправильно зазначену адресу або її відсутність (змита, відірвана чи пошкоджена в інший спосіб) та з інших причин, які не дають змоги оператору поштового зв'язку виконати обов'язки щодо пересилання поштових відправлень, поштових переказів.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що неотримання ухвали суду у даній справі відповідачем та повернення її до суду з відповідними відмітками є наслідками діяння (бездіяльності) відповідача щодо її належного отримання та повідомлення суду про зміну свого місцезнаходження, тобто його власною волею.

Згідно з частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи, зокрема, у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.

16.10.2003 року між АТ КБ "ПриватБанк" (позивач за первісним позовом) та товариство з обмеженою відповідальністю "СНАБТЕХПРОМ" (відповідач-1 за первісним позовом) було укладено кредитний договір № 58/2003, за умовами якого відповідачу-1 було надано кредит у розмірі 2100000,00 грн. в обмін на зобов'язання щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитними коштами, та інших платежів, які передбачені умовами договору.

Також, в забезпечення виконання зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором, позивачем за первісним було укладено ряд договорів поруки:

16.10.2003 року між позивачем за первісним позовом та ОСОБА_1 (відповідач 2 за первісним позовом) було укладено договір поруки б/н, предметом якого є надання поруки відповідачем 2 за первісним позовом за виконання зобов'язань відповідачем 1 за первісним позовом, які випливають з договору (п. 1.1 договору поруки).

16.10.2003 року між позивачем за первісним позовом та ОСОБА_2 (відповідач 3 за первісним позовом) було укладено договір поруки б/н, предметом якого є надання поруки відповідачем 3 за первісним позовом за виконання зобов'язань відповідачем 1 за первісним позовом, які випливають з договору (п. 1.1 договору поруки).

16.10.2003 року між позивачем за первісним позовом та ОСОБА_3 (відповідач 4 за первісним позовом) було укладено договір поруки б/н, предметом якого є надання поруки відповідачем 4 за первісним позовом за виконання зобов'язань відповідачем 1 за первісним позовом, які випливають з договору (п. 1.1 договору поруки).

В свою чергу, відповідач 1 свої зобов'язання щодо повернення кредиту не виконав, що стало підставою для звернення позивача за первісним позовом до Жовтневого районного суду м. Харкова з позовом про стягнення заборгованості з Відповідача-1, Відповідача-2, Відповідача-3, Відповідача-4.

16.06.2006 року Жовтневим районним судом м. Харкова прийнято рішення у справі № 2/293/06, яким було задоволено позовні вимоги та стягнуто солідарно на користь Позивача за первісним позовом заборгованість за кредитним договором.

Враховуючи те, що на даний час рішення суду по справі № 2/293/06 не виконано та заборгованість відповідачами за первісним позовом не сплачена, позивач за первісним позовом звернувся до суду з вимогою про солідарне стягнення з боржника та поручителів 3% річних та інфляційних втрат у розмірі 324226,54 грн.

Представник відповідачів ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) проти позову заперечує, посилаючись на відсутність підстав для стягнення із зазначених відповідачів 3% річних та інфляційних втрат, вказує на припинення договорів поруки від 16.10.2003 року.

Крім того відповідачами ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було подано зустрічні позовні заяви про визнання поруки припиненою, які були прийняті судом до розгляду разом із первісним позовом.

Як свідчать матеріали справи, позивачем було заявлено до стягнення вищезазначену заборгованість солідарно з відповідачів, тобто боржника (ТОВ "Снабтехпром") та поручителів ( ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ).

Стаття 554 Цивільного кодексу України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Оскільки стороною основного зобов'язання є юридична особа, а фізична особа (відповідач-2) є поручителем у даному зобов'язані, слід зазначити, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" №2147-VIII від 03.10.2017р. господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення підсудності господарському суду щодо розгляду відповідної справи.

За таких обставин, даний спір підлягає розгляду в господарському суді.

До аналогічних висновків прийшов і Верховний суд у складі Великої палати у постанові від 13.03.2018р. у справі №415/2542/15-ц (провадження №14-40цс18).

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить із наступного.

Щодо зустрічних позовів представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про припинення договорів поруки, суд зазначає наступне.

Як вказує представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , договори поруки між позивачем за первісним позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були укладені 16.10.2003 року в забезпечення виконання зобов'язань відповідача 1 за первісним позовом за кредитним договором.

Відповідно до умов кредитного договору, строк виконання зобов'язань за вказаним договором встановлено до 15.10.2004 року.

В свою чергу, за твердженням представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на дату укладення договору поруки - 16.10.2003 року, відповідно до ч. 2 ст. 194 ЦК УРСР, порука також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання не пред'явить позов до поручителя.

Отже, на думку представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , строк для пред'явлення вимог до відповідачів сплив 15.04.2005 року, в той час, як Банк звернувся до Жовтневого районного суду міста Харкова з позовом про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором 24.05.2005 року, тобто після спливу вказаного строку.

Таким чином, як вказує представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , останні не приймали особистої участі у розгляді справи № 2-293/06, у зв'язку з чим не мали змоги заявити про припинення договорів поруки.

Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в рамках даної справи було подано зустрічні позови про припинення договорів поруки від 16.10.2003 року, укладені між позивачем за первісним позовом, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відповідно з 15.04.2005 року з посиланням на вищенаведені обставини.

Щодо посилань представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на те, що останні не були присутні при розгляді справи № 2-293/06 та не мали змоги заявити про припинення договорів поруки, суд зазначає наступне.

Як вбачається з тексту рішення суду від 16.06.2006 року по справі № 2-293/06, в судовому засіданні був присутній представник Кучеренко О.М. , який представляв інтереси ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , який проти первісного позову заперечував, а також підтримував зустрічні позови про припинення договорів поруки та визнання договорів поруки недійсними в частині ст. 4.

Отже вищенаведене спростовує твердження представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо необізнаності про розгляд справи про солідарне стягнення заборгованості.

Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.

Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов'язку, зокрема у таких випадках:

кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;

особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов'язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.

Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов'язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.

Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.

Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання.

Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.

Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.

Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.

У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту.

Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

Суд звертає увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов'язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами (частина друга статті 423 ЦПК України), ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина друга статті 432 ЦПК України).

Отже, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Аналогічний правовий висновок було викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 року по справі № 522/1528/15-ц.

В даному випадку, як вже було зазначено вище, рішенням Жовтневого районного суду міста Харкова по справі № 2-293/06 було встановлено наявність заборгованості за кредитним договором № 58/2003 від 16.10.2003 року та зокрема надано оцінку договорам поруки від 16.10.2003 року, укладеними між Банком та ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

В свою чергу, представником ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в рамках розгляду справи № 2-293/06 заявлялися зустрічні позови про припинення договорів поруки від 16.10.2003 року, в задоволенні яких судом було відмовлено.

Як вже було зазначено вище, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання.

Отже, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 скористалися своїм правом на подачу зустрічного позову щодо визнання припиненими догорів поруки від 16.10.2003 року в рамках справи щодо стягнення основної заборгованості за кредитним договором.

Щодо посилань представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на те, що підстави для припинення договорів поруки у даній справі є відмінними, від підстав, заявлених у справі № 2-293/06, суд зазначає наступне.

Суд зауважує, що під час розгляду справи про стягнення основної суми кредиту з боржника та поручителів, суд в будь-якому разі надає правову оцінку як основному кредитному договору так і договорам поруки, за якими зокрема стягується заборгованість з поручителів.

Як вже було зазначено вище, рішенням суду по справі № 2-293/06 було стягнуто заборгованість за кредитним договором з боржника та поручителів, що свідчить про надання оцінки умовами договорів поруки.

Так, вищезазначеним рішенням було встановлено те, що станом на момент розгляду справи № 2-293/06 договори поруки були діючими, що стало підставою для задоволення позову в частині солідарного стягнення кредитної заборгованості з поручителів.

В той час, як підстав для припинення договорів поруки рішенням у справі № 2-293/06 встановлено не було.

Крім того, суд зауважує, що рішення суду у справі № 2-293/06 було винесено 16.06.2006 року, в той час, як представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 просить суд визнати договори поруки припиненими з 15.04.2005 року.

Тобто в разі наявності підстав для припинення договорів поруки з 15.04.2005 року, як зазначає представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , суд в рамках розгляду справи № 2-293/06 (у 2006 році) мав встановити відповідні обставини та відмовити в задоволенні позову в частині стягнення заборгованості з поручителів.

Щодо посилань представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на постанови Верховного Суду стосовно того, що кредитором може бути пред'явлена вимога до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, суд зазначає наступне.

В даному випадку питання щодо відповідальності поручителей за кредитним договором вирішувалось під час розгляду справи № 2-293/06, в рамках якої було стягнуто основну суму кредитного боргу.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, в даному випадку обставини, на які посилається представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо припинення договору поруки були досліджені та встановлені в іншій справі, рішення по якій набрало законної сили.

Предметом розгляду даної справи не є встановлення обставин щодо невиконання кредитного договору, оскільки відповідні обставини вже були встановлені рішенням суду по справі № 2-293/06, в той час, як предметом розгляду даної справи є встановлення обставин щодо невиконання боржниками рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Також суд зауважує, що Закон не пов'язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов'язанням, забезпеченим порукою.

Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі № 522/1528/15-ц відступила від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов'язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов'язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.

Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати.

Таким чином, з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду по вищезазначеній справі, наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов'язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов'язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість, у зв'язку з чим посилання представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на те, що Банк пропустив строк звернення до поручителів, як на підставу припинення договору поруки у рамках даної справи, є безпідставними.

Враховуючи вищенаведене та те, що ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 про припинення договору поруки від 16.10.2003 року, укладеного з АТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_9 про припинення договору поруки від 16.10.2003 року, укладеного з АТ КБ «Приватбанк».

Щодо первісного позову про солідарне стягнення з відповідачів 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст.599 Цивільного кодексу України).

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку процентів річних та інфляційних втрат до повного виконання грошового зобов'язання.

Вказана правова позиція узгоджується з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/190/18, а також в постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №914/1033/17, від 11.05.2018 у справі №914/1487/17.

З матеріалів справи вбачається, що 16.06.2006 року Жовтневим районним судом міста Харкова було винесено рішення по справі № 2-293/06, яким позовні вимоги ЗАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та ТОВ «Снабтехпром» про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено та стягнуто солідарно суму заборгованості за кредитним договором № 58/2003 від 16.03.2003 року у розмірі 1541617,39 грн.

Також вищезазначеним рішенням суду відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ЗАТ КБ «Приватбанк» про визнання договорів поруки припиненими та визнання недійсним п. 4 договорів поруки, а також наданні відстрочки виконання рішення суду.

Постановою апеляційного суду Харківської області від 31.08.2006 року вищезазначене рішення залишено без змін.

Отже, вищезазначеним рішенням суду було встановлено невиконання ТОВ «Снабтехпром» зобов'язань за кредитним договором та відповідно стягнуто заборгованість з основного боржника - ТОВ «Снабтехпром» та поручителів - ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 .

Як вбачається із наданої позивачем за первісним позовом виписки з банківського рахунку, ТОВ «Снабтехпром» було здійснено часткове погашення боргу, у зв'язку з чим залишок заборгованості, стягнутої рішенням суду від 16.06.2006 року складає 1183225,00 грн.

На вищезазначену суму заборгованості позивачем за первісним позовом було нараховано інфляційні втрати в сумі 217639,04 грн. за період з лютого 2018 року по січень 2021 року та 3% річних у сумі 106587,50 грн. за період з 12.01.2018 року по 12.01.2021 року.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку із чим таке зобов'язання є триваючим.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку про те, що кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.

Дана позиція узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц, відповідно до якого невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає: у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

В даному випадку позивач за первісним позовом звернувся до суду із вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період з січня 2018 року по січень 2021 року, тобто в рамках строку позовної давності.

Щодо посилань представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на те, що позивачем неправомірно заявлено в одному провадженні вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат з боржника та поручителів, суд зазначає наступне.

В даному випадку, представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вказує на те, що вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат з боржника та вимоги про стягнення вказаної заборгованості з поручителів повинні розглядатись в різних судових провадженнях, з посиланням на постанову ВП ВС від 02.10.2019 року по справі № 317/5082/13-ц.

Як вбачається із вищезазначеної постанови, предметом розгляду у справі було стягнення прострочених процентів, борг за несплаченою (простроченою) частиною кредиту, залишок строкової заборгованості.

В той час, як предметом даного позову є стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на встановлену та стягнуту солідарно рішенням суду у справі № 2-293/06 суму заборгованості.

Тобто, в даному випадку, Банком заявлено до стягнення не основну суму заборгованості, а лише нараховано 3% річних та інфляційних втрат на заборгованість, яка була стягнута солідарно з боржника та поручителів.

Верховний Суд України свого часу визначав, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (постанова Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 444/2909/15-ц).

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

В даному випадку, обставини, підстави позову та зміст позовних вимог у даній справі та справі № 317/5082/13-ц є відмінними, у зв'язку з чим суд не вбачає підстав для застосування даної постанови до спірних правовідносин.

Щодо заперечень представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проти прийняття в якості доказу розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, з посиланням на те, що відповідний розрахунок підписано не уповноваженою особою, суд зазначає наступне.

В даному випадку, як вбачається із наданого позивачем за первісним позовом розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, його підписано адвокатом Скляр Миколою Семеновичем.

Повноваження Скляр М.С. підтверджені договором про надання правової допомоги, свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю.

Отже в даному випадку, розрахунок заборгованості було підписано адвокатом, повноваження якого підтверджені наявними в матеріалах справи доказами, в той час, як посилання представника ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на те, що вказаний розрахунок мав бути підписаний працівником Банку є лише його припущеннями.

В той час, як суд зауважує, що в матеріалах справи відсутні докази звернення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до Банку з вимогою надати розрахунок заборгованості.

Також ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не надано до суду контррозрахунку заборгованості, що спростовував би розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, наданий позивачем за первісним позовом.

Згідно до приписів статей 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Обов'язок доказування та подання доказів, відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

В даному випадку, наданий Банком розрахунок є належним та допустимим доказом, оскільки підписаний уповноваженим представником позивача за первісним позовом та не спростований ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Відповідно до приписів статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Частиною 1 статті 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу приписів ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Крім того суд вважає за необхідне зазначити, що після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Як зазначено у рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 року, заява № 4909/04, що суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Враховуючи вищенаведене та приймаючи до уваги відсутність в матеріалах справи доказів сплати заборгованості, стягнутої рішенням суду по справі № 2-293/06, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову та солідарного стягнення з відповідачів - ТОВ «Снабтехпром», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 інфляційних втрат в сумі 217639,04 грн. за період з лютого 2018 року по січень 2021 року та 3% річних у сумі 106587,50 грн. за період з 12.01.2018 року по 12.01.2021 року.

Відповідно до ч. 3 п. 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у разі коли позов немайнового характеру задоволено повністю стосовно двох і більше відповідачів або якщо позов майнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати також розподіляються між відповідачами порівну. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

Таким чином витрати зі сплати судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на відповідачів порівну (по 1215,85 грн. з кожного).

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України; ст.ст. 73, 74, 86, 129, 183, 236-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Первісний позов задовольнити в повному обсязі.

Стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Снабтехпром" (61072, м. Харків, проспект Науки, буд. 35, кв. 7, код ЄДРПОУ 31642062), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) на користь Акціонерного товариства Комерційний Банк "ПриватБанк" (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д, код ЄДРПОУ 14360570) 217639,04 грн. інфляційних втрат за період з лютого 2018 року по січень 2021 року та 3% річних у сумі 106587,50 грн. за період з 12.01.2018 року по 12.01.2021 року.