Постанова
Іменем України
24 червня 2021 року
м. Київ
справа № 755/15522/19
провадження № 61-11028св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.
суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2019 року в складі судді Галагана В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 23 червня 2020 року в складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченко С. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив:
- встановити факт спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 серпня 2009 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати спільною сумісною власністю сторін квартиру АДРЕСА_1 ;
- визнати ним право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , а за відповідачем - на 1/3 частини цієї квартири.
Позов мотивований тим, що серпня 2009 року по липень 2015 року він проживав разом ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та фактично виконували права та обов'язки подружжя.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилась дочка ОСОБА_3 .
У період до листопада 2011 року вони проживали у належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_2 , де він зареєстрував місце проживання відповідача.
З листопада 2011 року по листопад 2012 року вони проживали у його знайомого в с. Гатне Києво-Святошинського району Київської області.
З листопада 2012 року по липень 2015 року вони з ОСОБА_2 проживали у кв. АДРЕСА_1 , придбаній за його власні кошти, які він отримав від продажу квартири АДРЕСА_2 .
Право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано за відповідачем, яка частково фінансувала її облаштування.
Факт їхнього спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у вищевказаний період також підтверджується письмовими пояснення свідків.
07 липня 2015 року вони зареєстрували шлюб.
Посилаючись на те, що в проваджені суду перебуває справа за позовом ОСОБА_2 до нього про розірвання шлюбу, вони не можуть дійти згоди щодо розподілу майна, набутого за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_1 просив задовольнити возовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що позивач не довів факт проживання однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу у період з 01 серпня 2009 року до 07 липня 2015 року, оскільки не надав належних та допустимих доказів, що між ним та ОСОБА_2 склалися відносини, притаманні саме подружжю (ведення спільного господарства, наявність спільних прав та зобов'язань, спільний побут).
Встановлюючи обставини придбання квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 , місцевий суд виходив з того, що ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що отримані ним від продажу належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_2 він витратив на придбання спірної квартири. Крім того, матеріали справи не містять доказів придбання спірної нерухомості в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти сторін.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 23 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - адвоката Коваленка А. О. залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з огляду на його недоведеність.
Короткий зміст вимог касаційної скаргита узагальнення її доводів
У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий судовий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано та безпідставно не взяли до уваги письмові пояснення осіб. Суд апеляційної інстанції протиправно відхилив його клопотання про долучення до матеріалів справи нових доказів, неправомірно їх не дослідив, що суттєво виплинуло на встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Апеляційний суд не обґрунтував висновку, чому неналежне виконання минулим представником своїх повноважень щодо захисту клієнта не є поважною причиною, що об'єктивно перешкоджала саме позивачу подати ці докази до суду першої інстанції. Подані до суду апеляційної інстанції підтверджують позовні вимоги, а саме: факт спільного проживання сторін та придбання спірної квартири в результаті їхньої спільної праці та за спільні кошти.
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду додаткові пояснення, у яких вказує, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки презумпції спільності права власності подружжя на майно, помилково поклали тягар такого доказування на позивача, чим порушили норми процесуального права.
Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 755/15522/19 з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У серпні 2020 року справа передана до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його розподіл призначено до розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, вирішення справи.
Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
05 квітня 2011 року між ОСОБА_4 та приватним акціонерним товариством «Нео Віта» укладений договір про участь у будівництві об'єкта нерухомості № 3-0305/9/103, за умовами якого товариство бронює за інвестором квартиру по АДРЕСА_3 та зобов'язується передати її інвестору у власність шляхом погашення лота облігацій, а інвестор зобов'язується в порядку та строки, визначені договором, набути право власності на лот та пред'явити товариству лот до погашення.
05 квітня 2011 року між ОСОБА_4 товариством з обмеженою відповідальністю «Інформаційно-депозитний центр «Глобал» укладений договір купівлі-продажу облігацій № Б-17/11-3. Сума договору на момент його укладення складала 887 220 грн.
На підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2011 року ОСОБА_1 продав належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 . Продаж вчинено за 798 880 грн.
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23 вересня 2019 року видно, що 17 лютого 2013 року державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності серія НОМЕР_1 , виданого 27 грудня 2012 року Головним управлінням житлового забезпечення на підставі наказу від 26 грудня 2012 року № 2119-С/КІ.
07 липня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрований шлюб, після чого ОСОБА_4 змінила прізвище на « ОСОБА_6 ».
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частина четверта статі 3 СК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)».
Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (частина друга статті 74 СК України).
За змістом статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують: 1) час придбання; 2) джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте); 3) мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Отже, розгляд справи, в якій викладена самостійна позовна вимога
про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю
без реєстрації шлюбу, потребує надання сторонами належних та допустимих доказів обставин, зазначених у позовній заяві, та дослідження їх судом, адже нормами цивільного процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін у справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що позивач не довів факт проживання однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу у період з 01 серпня 2009 року до 07 липня 2015 року, оскільки не надав належних та допустимих доказів, що між ним та ОСОБА_2 склалися відносини, притаманні саме подружжю (ведення спільного господарства, наявність спільних прав та зобов'язань, спільний побут).
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає вказаний висновок передчасним з огляду на наступне.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач вказував, що будучи власником квартири АДРЕСА_2 , він зареєстрував в ній місце проживання відповідачки, і в цій квартирі вони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу до листопада 2011 року, спільно вели господарство, мали єдиний бюджет.
Після продажу цієї квартири до листопада 2012 року з відповідачем спільно проживали у його знайомого в с. Гатне Києво-Святошинського району Київської області.
Після придбання спірної квартири АДРЕСА_1 вони з ОСОБА_2 проживали у цій квартирі і мали відносини, притаманні подружжю.
Від фактичного шлюбу мають дочку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Вирішуючи спір, суд першої інстанції зазначив, що матеріали справи не містять жодних доказів спільного проживання сторін, проте в порушення пункту третього частини четвертої статті 265 ЦПК України не навів мотивованої оцінки кожного аргументу, наведеного позивачем, не надав оцінку вищевказаним обставинам, викладеним ОСОБА_1 в позовній заяві, та не навів мотивів їх відхилення.
В силу вимог цивільного процесуального законодавства на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції на вказане увагу не звернув, у порушення вимог пункту 3 частини першої статті 365 ЦПК України не виправив допущені місцевим судом порушення норм процесуального права, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовних вимог. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам не було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а тому оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції є помилковими, оскільки суд не в повній мірі дослідив наявні у справі докази, надані сторонами, а оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, норми матеріального права відповідно до них не застосовані, суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості усунути ці недоліки, тому справа передається на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
За змістом статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
З метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме щодо забезпечення справедливого розгляду справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене у справі судове рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 червня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді : В. С. Жданова
С. Ю. Бурлаков
А. Ю. Зайцев
В. М. Коротун