12 травня 2021 року Справа № 160/16568/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Озерянської С.І. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Васильківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
11.12.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Васильківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області, в якій просить визнати протиправною бездіяльність Васильківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області щодо припинення нарахування та виплати пенсії ОСОБА_1 з моменту припинення виплати з 01.10.2018 року по 30.04.2019 року; зобов'язати Васильківське об'єднане управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , пенсію за період з моменту припинення її виплати з 01.04.2018 по 30.04.2019., шляхом перерахунку на його картковий рахунок, відкритий у відділенні АТ "Ощадбанку" з нарахуванням суми компенсації втрати частини доходів за весь період затримки виплати пенсії на день фактичної виплати всієї суми заборгованості пенсії за віком.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з жовтня 2018 року позивачу було припинено виплату пенсії по квітень 2019 року, проте відповідачем жодної інформації щодо причин припинення нарахування (виплати) пенсії надано не було. Так, позивач не погоджується з діями відповідача щодо припинення виплати пенсії, вважає, що порушено його конституційне право на пенсійне забезпечення.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.04.2021 року відкрито провадження у справі № 160/16568/20 та призначено її до розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін, а також залучено Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області як другого відповідача до участі у справі.
07.05.2021 року Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області надало письмовий відзив на позовну заяву. Так, відповідач проти позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні. Свої заперечення обґрунтовує тим, що з 01.10.2018 року позивачу було припинено виплату пенсії до встановлення статусу внутрішньо переміщеної особи. Згідно довідки № 0000620528 від 21.09.2018 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи позивач набув статусу внутрішньо перемішеної особи та з 01.10.2018 року йому поновлено нарахування пенсії. За період з 01.10.2018 року по 31.03.2019 року позивачу нараховано борг у розмірі 81 567, 35 грн. та відновлено виплату пенсії починаючи з 01.04.2019 року.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги адміністративного позову і заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Так, судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 являється внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою № 0000620528 від 21.09.2018 року.
Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України " Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування ".
За період з 01.10.2018 року по 31.03.2019 року пенсія позивачу нараховувалась, але не виплачувалась та за даний період відповідачем було нараховано суму боргу, яка становить 81 567, 35 грн., що підтверджується довідкою про розміри нарахованої та виплаченої пенсії (суми).
Позивач вважає дії відповідача щодо припинення нарахування та виплати пенсії з 01.10.2018 протиправними та просить суд зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому пенсію з моменту припинення 01.10.2018 по 01.04.2019, у зв'язку із чим звернувся до суду.
Вирішуючи позовні вимоги по суті спору, суд зазначає наступне.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
З 22.11.2014 року набрав чинності Закон України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” від 20.10.2014 № 1706-VII, яким відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб.
Статтями 2 та 3 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання.
Зокрема, відповідно до статті 7 цього закону, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
У рішенні Верховного Суду у зразковій справі про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі від 03.05.2018 у справі № 805/402/18 Суд докладно проаналізував статус внутрішньо переміщеної особи та дійшов висновку, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи. Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.
Відповідно до статті 14 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
З огляду на вищенаведене, положення Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” і підзаконних правових актів, прийнятих на його виконання, можуть тлумачитися у світлі розширення гарантій дотримання прав тимчасово переміщених осіб, а не звуження змісту чи обсягу їх прав.
Відповідно до преамбули Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” (далі - Закон № 1058) цей Закон, зокрема, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій.
Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
Статтею 8 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Статтею 4 Закону № 1058 встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
У відповідності до частини 3 статті 4 Закону № 1058, яка визначає складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що він регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Таким чином, правовим актом, яким, зокрема, визначено підстави припинення пенсійних виплат, є Закон України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Статтею 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” встановлено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений частиною 1 статті 49 Закону № 1058-ІVє вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
При цьому, відповідно до норм Закону № 1058, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених статтею 49 Закону № 1058.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06.02.2018 року (справа № 263/7763/17).
За висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті1,3 Конституції України).
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.
Згідно зі статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання. Отже, відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти його права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).
За приписами статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні від 08 липня 2004 року у справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії", ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем "Молдавської Республіки Придністров'я". Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах "Пічкур проти України", "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Отже, припинення виплати та невиплата пенсії за певні періоди протирічить як чинному законодавству, так і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та порушує права та інтереси позивача.
Водночас, матеріалами справи встановлено, що позивачу не виплачено пенсію за період з 01.10.2018 року по 31.03.2019 року.
При цьому, у відзиві Головне управління ПФУ у Дніпропетровській області зазначає, що за період з 01.10.2018 року по 31.03.2019 року, за який позивачу не виплачувалась пенсія, пенсія позивачу була нарахована та нараховано борг у розмірі 81 567, 35 грн., що в свою чергу підтверджується матеріалами справи.
На підставі вищевикладеного суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, а належним способом захисту порушеного права буде зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 заборгованість за зазначений період.
Щодо вимоги позивача відносно нарахування суми компенсації втрати частини доходів, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Стаття 2 вищезазначеного Закону передбачає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі необхідно розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Згідно зі статтею 3 цього Закону, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Відповідно до статті 4 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Згідно з підпунктами 1, 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат, дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Пункт 3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат передбачає, що компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, як, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Відповідно до пункту 4 вищезазначеного Порядку, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Згідно з пунктом 5 цього Порядку, сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 134/89/16-а, від 10 лютого 2020 року у справі № 134/87/16-а, від 05 березня 2020 року у справі №140/1547/19.
Враховуючи, що у матеріалах справи відсутні докази виплати позивачу коштів за період з 01 жовтня 2018 року по 31 березня 2019 року, правові підстави для задоволення позовних вимог про нарахування та виплату компенсації втрати частини нарахованої пенсії у зв'язку із порушенням строків відсутні, оскільки заявлені передчасно.
З огляду не вищевикладене, здійснивши системний аналіз положень чинного законодавства України, врахувавши встановлені обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Отже, судовий збір підлягає стягненню з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 у розмірі 420, 40 грн., сплата якого підтверджується квитанцією від 08.12.2020 року, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Васильківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області, Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01.10.2018 року по 31.03.2019 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з 01.10.2018 по 31.03.2019 року.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Судовий збір в розмірі 420, 40 грн. стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094, код ЄДРПОУ 21910427) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.І. Озерянська