22 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 916/820/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
та представників:
Офісу ГП: Гавловська А.В.,
позивача 1: Іванець І.В.,
позивача 2: Дашківська О.В.,
третьої особи 4: Слюсаренко О.А.,
відповідача та третіх осіб 1, 2, 3: не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Виконувача обов'язків керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 та на рішення Господарського суду Одеської області від 02.09.2020 у справі №916/820/20
за позовом Заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі: Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спортінг"
за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:
1) Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси,
2) ОСОБА_1 ,
3) ОСОБА_2 ,
4) ОСОБА_3 ,
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Громадська організація "Військово-мисливське товариство "Південь"
про визнання права власності та витребування нерухомого майна,
Заступник військового прокурора Південного регіону України звернувся в інтересах держави з позовом до товариства з обмеженою діяльністю "Спортінг", в якому просив визнати за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України, в особі Міністерства оборони України права власності на нерухоме майно та витребувати це майно з незаконного володіння товариства з обмеженою відповідальністю "Спортінг".
Розглядаючи вказані вимоги суди встановили, що 26.02.2003 головою Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області прийнято розпорядження №126, яким визнано за Південною регіональною організацією товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України право власності на будівлі та споруди стрілецького стенду, які перебувають на балансі вказаного товариства і знаходяться в с. Нова Долина Овідіопольського району, а саме: адмінбудівлю, загальною площею 329,5 кв.м, (літ. А,а,а-1); вбиральню, загальною площею 4,80 кв.м (літ.В); генераторну, загальною площею 33,50 кв.м (літ.Г); готель, загальною площею 168,60 кв.м (літ.Д); спортзал, загальною площею 170,90 кв.м (літ.Е); готель, загальною площею 168,60 кв.м (літ.Ж); санвузол, загальною площею 3,70 кв.м (літ.З); готель, загальною площею 590,60 кв.м (літ. Л,л,л, Щ,щ,щ); будівлю охорони, загальною площею 13,10 кв.м (літ.О); складське приміщення, загальною площею 374,00 кв.м (літ.П); майстерню, загальною площею 290,00 кв.м (літ.Р); бойлерну, загальною площею 18,20 кв.м (літ. С); побутові приміщення, загальною площею 30,00 кв.м (літ.Т.т); спорудження у кількості 21 шт. (літ.1-21). Пунктом 2 розпорядження Овідіопольське РБТІ зобов'язано підготувати правоустановчі документи на вищевказані будівлі та споруди стрілецького стенду згідно з чинним законодавства.
На підставі цього розпорядження виконкомом Новодолинської сільської ради Південній регіональній організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України 02.04.2003 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: нежитлові будівлі, будівлі та споруди стрілецького стенду, що розташовані за адресою: Одеська обл., Овідіопольський р-н, с. Нова Долина, вул. Крупської , 2-д
21.05.2003 між Південною регіональною організацією товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України (продавцем) та ТОВ "Спортінг" (покупцем) укладено договір купівлі-продажу будівель та споруд стрілецького стенду, що знаходяться в с. Нова Долина, вул. Крупської, 2-д, Овідіопольського району Одеської області та складається в цілому з однієї цегляної адмінбудівлі загальною площею 329,5 кв.м Договір посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Куркан Н.В., зареєстрований в реєстрі за №2334.
22.05.2003 до реєстру прав власності на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію права власності ТОВ "Спортінг" на нежитлову будівлю, будівлі та споруди стрілецького стенду загальною площею 2195,9 кв.м. за адресою: Одеська обл., Овідіопольський р-н., с. Нова Долина, вул. Крупської, буд. 2-д (реєстраційний майна: 540575).
Судами з'ясовано, що в подальшому рішенням Господарського суду Одеської області від 22.12.2016 у справі №916/2154/16, що набрало законної сили після перегляду в апеляційному та касаційному порядках, вказані розпорядження Овідіопольської райдержадміністрації Одеської області від 26.02.2003 №126 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно визнано незаконними та скасовано
Також судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2002 у справі №18/235, яке набрало законної сили, зобов'язано Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України повернути на користь Міністерства оборони України майно, а саме: виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військово- мисливського товариства Прикарпатського військового округу; 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу.
Врахувавши положення ч. 4 ст. 75 ГПК України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом, суди визнали доведеними обставини належності спірного комплексу будівель та споруд стрілецького стенду, до державної власності, та розпорядження ними Овідіопольською райдержадміністрацією Одеської області з перевищенням повноважень - без отримання згоди Кабінету Міністрів України або Міністерства оборони України.
Втім, за висновками судів обох інстанцій, позовні вимоги, заявлені прокурором у даній справі, не підлягають задоволенню з огляду на те, що визнання права власності є неналежним способом таких порушених прав, а витребування майна з чужого незаконного володіння у даному випадку є неможливим з огляду на заявлення таких вимог поза межами позовної давності.
За таких обставин, рішенням Господарського суду Одеської області від 02.09.2020 (суддя Мостепаненко Ю.І.), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 (судді Богатир К.В., Бєляновський В.В., Філінюк І.Г.), в позові відмовлено.
Не погоджуючись з висновками судів, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій стверджує про неправильне застосування судами норм матеріального права та неврахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах, просить судові рішення у даній справі скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
За доводами прокурора, судами неправильно застосовано ст. 392 Цивільного кодексу України та не враховано висновок щодо її застосування, викладений у постанові Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 916/3897/19, згідно з яким позов про визнання права власності - це вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту наявності у нього права власності на спірне майно, коли це право не визнається або оспорюється; при цьому такий позов може бути подано як окремо, так і в поєднанні з віндикаційним позовом неволодіючого власника про витребування майна у її незаконного володільця чи з негаторним позовом про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні майном.
Також прокурор стверджує, що суди мали керуватись висновком Верховного Суду у справі № 917/154/15, згідно з яким вимоги про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України є похідними від вимог про визнання права власності на спірне майно у відповідності до ст. 392 ЦК України, оскільки на теперішній час наявність у держави відповідного права власності не визнається відповідачами, то воно потребує захисту шляхом задоволення позову про визнання права власності в порядку передбаченому ст. 392 ЦК України; враховуючи, що позов у цій справі, в даному конкретному випадку, правомірно заявлено на підставі статей 392 та 388 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника, отже, звернувшись з позовом у даній справі 31.01.2015, прокурор не пропустив позовну давність, а порушене право підлягає захисту.
Отже, скаржник вважає, що вимоги про визнання права власності та витребування майна можуть бути поєднані в одному позові, таке поєднання забезпечує належний захист права власності держави на нерухоме майно, а суди попередніх інстанцій вказаних висновків Верховного Суду не врахували і помилково відмовили в позові з підстав неналежно обраного способу захисту та пропуску позовної давності.
Також прокурор вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи застосували ст.ст. 256, 261 Цивільного кодексу України без урахування висновків про застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 916/780/18, від 25.09.2019 у справі № 654/3558/16, від 28.05.2020 у справі № 367/3554/17, від 29.05.2020 у справі № 367/6471/16, від 22.03.2018 у справі № 5017/2972/2012 від 22.05.2018 у справі № 908/1064/17 щодо визначення початку перебігу позовної давності.
Міністерство оборони України та треті особи у відзивах та поясненнях до касаційної скарги підтримують вимоги прокурора та просять його касаційну скаргу задовольнити, судові рішення у даній справі скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач заперечує проти доводів скаржника, вважає висновки судів обох інстанцій правильними та обґрунтованими, вимоги скаржника - безпідставними, а постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник - ухваленими не у подібних правовідносинах; просить закрити касаційне провадження або залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 21.04.2021 касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою відкрито на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Переглянувши правильність застосування судами вказаних скаржником норм матеріального права з урахуванням наведених ним доводів та висновків Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Як свідчить зміст касаційної скарги, прокурор вважає помилковими висновки судів про те, що у даному випадку ним обрано неналежний спосіб захисту в частині вимог про визнання права власності.
Втім, колегія суддів погоджується з висновками судів в цій частині, оскільки, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (зокрема, постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
В постанові від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13 Велика Палата Верховного Суду погодилась із вказаним висновком Верховного Суду України, "оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17. Отже, задоволення позовних вимог Райради про визнання незаконними та скасування рішень виконкому Міськради щодо оформлення права власності на спірне нерухоме майно за відповідачами 1, 2 і 3, визнання недійсними договорів міни, укладених між цими відповідачами стосовно спірного майна, та визнання за позивачем права власності на вказане майно не призвело б до відновлення володіння територіальною громадою Бориспільського району вказаним майном, а отже, зазначені вимоги не є ефективним засобом захисту позивача у цій справі. Право власника на витребування свого майна із чужого незаконного володіння не є похідним від наведених вимог, воно зберігається за власником за наявності умов, викладених у статтях 387, 388 ЦК України, що й повинно бути доведено в суді."
Згідно зі ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені ст.388 ЦК, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.
Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.
Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (ч.1 ст.388 ЦК).
Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у пунктах 95-99 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.
Як правильно встановили суди обох інстанцій у даній справі, відчужуючи спірне майно за договором купівлі-продажу від 21.05.2003 на користь ТОВ "Спортінг", Південна регіональна організація товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України виступила як власник майна, що має право вільного розпорядження належним йому майном на підставі чинного на час укладання договору розпорядження та свідоцтва про право власності; водночас у справі № 916/2154/16 судами встановлено обставину вибуття спірних будівель та споруд стрілецького стенду із державної власності поза волею держави в особі її уповноважених органів: Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України.
На підставі обставин, встановлених у вказаній справі, також у даній справі, суди обох інстанцій дійшли правильних висновків про те, що ТОВ "Спортінг" є добросовісним набувачем спірного майна, а також про обґрунтованість вимог прокурора щодо витребування з незаконного володіння ТОВ "Спортінг" на користь держави в особі Міністерства оборони України. Втім відмовили у задоволенні вимог про витребування майна у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено відповідачем.
Вирішуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для захисту порушеного у даній справі права шляхом визнання за державою права власності, суди обох інстанцій врахували вищевикладені висновки Великої Палати Верховного Суду, та зазначили, що задоволення вимоги прокурора про витребування майна з незаконного володіння відповідача, за яким воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У даному випадку, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога прокурора про визнання права власності, спрямована на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективною.
Колегія суддів погоджується з такою позицією судів, та зазначає, що відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Крім того, колегія суддів зауважує, що в силу правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/10947/17 слід враховувати останню позицію суду касаційної інстанції.
Враховуючи встановлені обставини та позовні вимоги у даній справі, колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 ухвалена у справі №19/028-10/13 і містить вичерпні висновки щодо застосування ст. ст. 387, 388 та 392 ЦК України до подібних правовідносин про неможливість одночасного застосування вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності у тих випадках, коли належним способом захисту є саме витребування майна.
Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. У даному випадку належним, достатнім та ефективним способом захисту порушеного права держави на належне їй майно, що вибуло з власності поза її волею, є витребування майна в останнього набувача - ТОВ "Спортінг" на користь держави в особі Міністерства оборони України, що, в свою чергу, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог в частині визнання за державою Україна в особі Кабінету Міністрів України та Міністерства оборони України права власності на спірне майно, оскільки даний спосіб захисту не є ефективним.
Щодо доводів скаржника про помилковість вказаних висновків Великої Палати Верховного Суду та про можливість захисту прав держави саме у обраний прокурором спосіб одночасного заявлення вимог про визнання права власності та витребування майна, то вони не узгоджуються із заявленою підставою касаційного оскарження і не дають суду касаційної інстанції підстав для відступлення від вищевказаних висновків.
При цьому у даному випадку не можуть бути враховані протилежні висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 18.02.2020 у справі №917/154/15 у подібних правовідносинах, адже вказана постанова ухвалена раніше, ніж постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №19/028-10/13.
Виходячи зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Оскільки постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13 містить висновки щодо застосування норм матеріального права до подібних правовідносини, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що застосуванню у даному випадку підлягає саме висновок Великої Палати Верховного Суду, та враховуючи, що скаржником жодним чином не вмотивовано необхідності відступлення від такого висновку, підстави для задоволення касаційної скарги, поданої в порядку п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відсутні.
Стосовно постанови Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 916/3897/19, в якій, як стверджує скаржник, викладено висновки щодо застосування ст. 392 ЦК України до подібних правовідносин, то колегія суддів звертається до позиції об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19, згідно з якою подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об'єкт (предмет); а також до висновків Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм; при цьому, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі №925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та від 13.09.2017 у справі №923/682/16. Отже, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Постанова Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 916/3897/19 не відповідає наведеним критеріям, оскільки вказані висновки стосувались вимог позивача про визнання права власності на пшеницю та зобов'язання відповідача утриматись від дій щодо витребування пшениці. Таким чином жодних висновків про можливість одночасного заявлення вимог про визнання права власності та про витребування майна вказана постанова не містить, водночас зміст наведеної постанови свідчить, що вона ухвалена у правовідносинах, які не є подібними до тих, що розглядаються у даній справі.
Щодо доводів прокурора про неправильне застосування судами ст.ст. 256, 267 ЦК України, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ст. 256 ЦК України особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття) лише в межах певного строку - позовної давності.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки і застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст.ст. 257, 267 ЦК України).
Відповідно до ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Судами враховано, що визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Визначаючи початковий момент перебігу позовної давності до вимог, заявлених у даній справі, суди попередніх інстанцій врахували висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, де зазначено, що аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Оцінюючи доводи прокурора про те, що позовна давність почала свій перебіг з моменту набрання чинності рішенням Господарського суду Одеської області від 22.12.2016 у справі №916/2154/16, суди керувались висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3224/16, згідно з якими закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи; перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням; Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб; таким чином, розглядаючи віндикаційні позови, суд має враховувати, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється саме з моменту, коли майно вибуло з власності власника, та не пов'язано з ухваленням будь-яких судових рішень про порушення права такої особи.
Врахувавши вищевказані висновки, суди обох інстанцій зазначили, що початок перебігу позовної давності почався з моменту, коли позивачу стало відомо або могло бути відомо про порушення його прав, тоді як наявність рішення суду, яким встановлено неправомірність вибуття майна, лише свідчить про підтвердження в судовому порядку обставин, з якими позивач пов'язує порушення його прав. Таким чином, за висновками судів обох інстанцій, встановленню підлягає саме момент обізнаності позивачів про вибуття із власності держави спірного майна, яка пов'язана саме з моментом видачі розпорядження Овідіопольської райдержадміністрації Одеської області від 26.02.2003 №126 "Про визнання права власності на будівлі та споруди стрілецького стенду" та на його підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно Південній регіональній організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України.
Встановлюючи момент, коли позивачам стало відомо про прийняття вказаного розпорядження, суди з'ясували, що 14.08.2013 заступник Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави, в особі, якою є Міністерство оборони України, звертався до Господарського суду Одеської області із позовом про його скасування. Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.10.2013 у справі № 916/2164/13 в задоволенні зазначеного позову заступника Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави, в особі, якою є Міністерство оборони України відмовлено. При цьому, під час розгляду справи № 916/2164/13, ухвалою суду від 30.09.2013 було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ТОВ "Спортінг". Разом з тим, в судовому рішенні у справі №916/2164/13 судом зазначено, що позовні вимоги заступника Одеського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави, в особі, якою є Міністерство оборони України щодо визнання права загальнодержавної власності на спірне майно, грубо порушують право власності ТОВ "СПОРТИНГ" на стрілецький стенд, яке ТОВ "СПОРТИНГ" набуте на законних підставах, шляхом укладання з товариством військових мисливців та рибалок нотаріально посвідченого діючого договору купівлі - продажу від 21.05.2003. Рішення суду набрало законної сили 19.12.2013 згідно ухвали Одеського апеляційного господарського суду від 19.12.2013 у справі № 916/2164/13.
16.08.2017 Господарським судом Одеської області було порушено провадження у справі № 916/1985/17 за позовом Міністерства оборони України до ТОВ "Спортінг", Спортивно-мисливського ПП "Олимп", ГО "Військово-мисливське товариство "Південь" про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним іпотечного договору, витребування майна, залучено до участі у справі Овідіопольську районну державну адміністрацію Одеської області в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів.
Ухвалою суду від 18.09.2017 у справі № 916/1985/17 допущено Військову прокуратуру Одеського гарнізону Південного регіону України до участі у справі, залучено до участі у справі Кабінет Міністрів України, в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача. Ухвалою суду від 12.02.2018 у справі № 916/1985/17 зазначений позов Міністерства оборони України залишено без розгляду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 226 ГПК України.
В рішеннях господарських судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у справі № 916/2154/16 встановлено, що про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів Кабінет Міністрів України дізнався у 2016 році, що вбачається з листа Міністерства юстиції України від 28.04.2016 № 15041/3320-0-4-16/9, і за дорученням Уряду від 29.03.2016 № 4833/0/2-16 питання щодо можливості пред'явлення судового позову про визнання незаконним та скасування розпорядження в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України було опрацьовано та повідомлено Міністерство юстиції України про підтримку позиції військової прокуратури південного регіону України.
Однак з огляду на встановлені обставини, позивачу - Міністерству оборони України та прокурору про порушення права держави на майно стрілецького стенду достеменно було відомо з 2013 року, адже вони приймали участь у справі № 916/2164/13; позивачу - Кабінету Міністрів України було відомо про дані факти принаймні з 2016 року, зокрема з 29.03.2016 (день доручення Уряду вирішити питання щодо можливості пред'явлення позову), вказана обставина щодо обізнаності Кабінету Міністрів України про вибуття майна з державної власності встановлена рішенням Господарського суду Одеської області від 22.12.2016 у справі №916/2154/16.
Таким чином починаючи щонайменше з 29.03.2016 держава в особі Кабінету Міністрів України була обізнана про вибуття майна із державної власності у володіння іншої особи, у зв'язку з чим, трирічна позовна давність закінчила свій перебіг 29.03.2019.
Відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Однак, позивачі та прокурор, наголошуючи на тому, що ними не пропущено позовну давність, не надали суду доказів та не навели доводів на підтвердження наявності поважних причин пропуску позовної давності. Водночас колегія суддів погоджується з тим, що встановлені судами обставини справи достеменно свідчать про те, що як прокурор, так і позивачі могли своєчасно звернутися до суду за захистом порушеного права, у зв'язку з чим погоджується з висновками судів про те, що позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння заявлені заступником військового прокурора Південного регіону України поза межами позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні цих вимог.
Стосовно доводів прокурора про те, що позовна давність почала свій перебіг з моменту визнання розпорядження незаконним, то вони суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №914/3224/16, однак, фактично вимагаючи відступити від вказаних висновків, прокурор в касаційній скарзі не зазначає відповідну підставу касаційного оскарження та не наводить жодного обгрунтування необхідності відступлення від вказаного висновку, що позбавляє суд касаційної інстанції від такого висновку відступити. При цьому посилання прокурора на постанови Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 916/780/18, від 25.09.2019 у справі № 654/3558/16, від 28.05.2020 у справі № 367/3554/17, від 29.05.2020 у справі № 367/6471/16, від 22.03.2018 у справі № 5017/2972/2012 від 22.05.2018 у справі № 908/1064/17, в яких висловлено відмінну від позиції Великої Палати Верховного Суду правову позицію, не є належним і достатнім обґрунтуванням наявності підстав для відступлення від вказаного висновку, адже таких вимог прокурором заявлено не було, водночас суд касаційної інстанції позбавлений права виходити за межі підстав, з яких касаційне провадження було відкрито.
Доводи скаржника з посиланням на постанови Великої Палати від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13 є безпідставними, оскільки в силу правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/10947/17, слід враховувати останню позицію суду касаційної інстанції, у зв'язку з чим колегія суддів застосовує до спірних правовідносин, які виникли у справі, що переглядається, правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/16.
Щодо вимог та доводів третіх осіб, викладених у відзивах та поясненнях до касаційної скарги, то колегія суддів звертає увагу на те, що за правилами ст. 297 ГПК України, учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали; заяву про приєднання до касаційної скарги може бути подано до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції; до заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи.
Оскільки подані Міністерством оборони України та третіми особами документи не відповідають вимогам ст. 297 ГПК України, у колегії суддів відсутні повноваження щодо оцінки заявлених ними вимог та доводів.
Відповідно до ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з ч. 1 ст. 309 ГПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на те, що за наслідком перегляду оскаржених судових рішень в передбачених ст. 300 ГПК України межах колегія суддів дійшла висновку про недоведеність скаржником порушення або неправильного застосування судами норм матеріального процесуального права, підстави для скасування оскаржених судових рішень та задоволення вимог касаційної скарги у даній справі відсутні.
Керуючись ст.ст. 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд
Касаційну скаргу Виконувача обов'язків керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону залишити без задоволення.
Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.02.2021 та рішення Господарського суду Одеської області від 02.09.2020 у справі №916/820/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддяМогил С.К.
Судді:Волковицька Н.О.
Случ О.В.