П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
30 червня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/14142/20
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Кравця О.О.,
- Зуєвої Л.Є.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2021 року, прийняте у складі суду судді Глуханчука О.В. в місті Одеса по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ДМС України в Одеській області № 273520 від 17 грудня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Головне управління ДМС України в Одеській області поновити тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , видану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 17.12.2018 року відповідачем прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , з яким позивач не погоджується, вважає його протиправним, таким, що порушує його законні права, що і стало підставою звернення до суду з даним позовом.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління ДМС України в Одеській області № 273520 від 17 грудня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зобов'язано Головне управління ДМС України в Одеській області поновити тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , видану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулось до П'ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на те, що судом першої інстанції прийнято рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи, тому просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що дозвіл на імміграцію в Україну громадянин Йорданії, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 отримав як особа, яка перебуває у шлюбі з громадянкою України, але Законом України «Про імміграцію», а саме пунктом 1 частини 3 статті 4 Закону, передбачена можливість імміграції одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з ким він перебуває у шлюбі понад два роки є громадянином України. Шлюб громадянина Йорданії, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з громадянкою України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на час звернення ОСОБА_1 , тривав менше вказаного необхідного терміну, отже не міг бути підставою імміграції в Україну. Крім того, апелянт вказує, що до дискреційних повноважень ГУ ДМС України в Одеській області належить вирішення питання щодо оформлення та видачі посвідки на тимчасове проживання, що не було враховано судом першої інстанції.
Представник позивача надав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Йорданії, з 2002 року проживає на території України.
Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 звернувся до ВГІРФО УМВС України в Одеській області із заявою про залишення в Україні на постійне проживання (а.с. 76-77).
Відповідно до змісту заяви у якості підстави для залишення в Україні на постійне проживання та отримання посвідки, позивач вказав наступне: «хочу жити на Україні разом зі своєю дружиною ОСОБА_2 , 1982 р.н. Від цього шлюбу є син - ОСОБА_3 , 2002 р.н., уродженець м. Краматорську Донецької області.» (а.с. 76).
За допомогою посадової особи ВПР та МР УМВС України в Одеській області 30.08.2004 року складена Заява-анкета про залишення в Україні на постійне мешкання громадянина Йорданії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якій в розділі «Мої близькі родичі» вказана дружина - громадянка України ОСОБА_2 , 1982 р.н., та син - громадянин України ОСОБА_3 , 2002 р.н. (а.с. 77-80).
За результатами розгляду матеріалів клопотання ОСОБА_1 про залишення в Україні на постійне мешкання, начальником ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області затверджено Висновок про залишення в Україні на постійне мешкання ОСОБА_1 згідно ст. 4 Закону України «Про імміграцію» (а.с. 97).
Відповідно до змісту Висновку про залишення в Україні на постійне мешкання, ОСОБА_1 народився в Йорданії, м. Наблус у 1980 році. У 2002 році переїхав до України, займається підприємницькою діяльністю. У 2003 році одружився з громадянкою України ОСОБА_2 , 1982 р.н. Від цього шлюбу є син - ОСОБА_3 , 2002 р.н., уродженець та громадянин України.
24 листопада 2004 року громадянин Йорданії ОСОБА_1 отримав тимчасову посвідку на проживання Серії ОД № 406-И/04 - безстроково (а.с. 108).
17 грудня 2018 року начальником Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області затверджено Висновок щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Йорданії ОСОБА_1 , яким прийнято:
1. Скасувати рішення відділу ГІРФО УМВС України в Одеській області про надання громадянину Йорданії ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну. Скасувати, визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню, видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 24.11.2004;
2. В паспортному документі громадянина Йорданії ОСОБА_1 , штамп «Дозволено постійне проживання в Україні» - анулювати;
3. Про прийняте рішення проінформувати Державну прикордонної служби України та апарат ДМС;
4. Направити інформацію гр. Йорданії ОСОБА_1 про прийняте відносно нього рішення (а.с. 115-116).
17 грудня 2018 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області прийнято рішення № 273520 про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі статті 12 Закону Закону України «Про імміграцію», пунктів 21, 22 Порядку провадження, підпункту 1 пункту 72 Порядку оформлення, видачі та скасування посвідки на постійне та тимчасове проживання іноземців та осіб без громадянства (а.с. 117).
У жовтні 2020 року представник позивача звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із адвокатським запитом щодо документування ОСОБА_1 тимчасовою посвідкою на проживання в Україні Серії НОМЕР_1 , виданою ВГІРФО УМВС України в Одеській області безстроково (а.с. 118-119).
Листом від 23 жовтня 2020 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області надано відповідь на адвокатський запит та повідомлено, що згідно наявних обліків Головного управління ДМС України в Одеській області, громадянин Карраш ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підстав статті 4 Закону України «Про імміграцію» (шлюб з громадянкою України) отримав дозвіл на імміграцію та 24.11.2004 відділом у справах ГІРФО ОМУ УМВС України в Одеській області був документований тимчасовою посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 . 17.12.2018, за результатом перевірки матеріалів справи, на підставі статті 12 Закону України «Про імміграцію» (на момент отримання посвідки шлюб з громадянкою України тривав менше двох років) Головним управлінням ДМС України в Одеській області було прийнято рішення про скасування громадянину ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну, посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 24.11.2004 визнана недійсною та такою, що підлягає вилученню (а.с. 15, 120).
У відповідь на адвокатський запит від 03 листопада 2020 року, Головне управління ДМС України в Одеській області листом від 12 листопада 2020 року повідомило, що у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 не зареєстрований на території Одеської області та міста Одеси, його не було поінформовано про прийняте рішення від 17 грудня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію (а.с. 16).
Дізнавшись та ознайомившись про/із рішенням Головного управління ДМС України в Одеській області № 273520 від 17 грудня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну, позивач не погодився з ним та звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно прийнято рішення № 273520 від 17 грудня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки судом не виявлено та відповідачем не доведено того, що дозвіл на імміграцію позивачу наданий на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що право позивача підлягає відновленню шляхом зобов'язання Головного управління ДМС України в Одеській області поновити тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , видану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України про імміграцію.
Статтею 1 Закону України «Про імміграцію» (в редакцій чинній на момент виникнення спірних правовідносин) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; імміграційна віза позначка у паспортному документі, що засвідчує право іноземця чи особи без громадянства на в'їзд в Україну для постійного проживання.
Згідно з абз. 6 ст. 1 Закону України «Про імміграцію» посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону України «Про імміграцію», згідно якої дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію» орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, не пізніш як у тижневий строк з дня отримання цього рішення надсилає його копію особі та вилучає у неї посвідку на постійне проживання. Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.
Колегія суддів зазначає, що спірне Рішення Головного управління ДМС України в Одеській області № 273520 від 17 грудня 2018 року винесено на підставі ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Водночас, суб'єктом владних повноважень, на якого покладає обов'язок доказування в адміністративному суді правомірності прийнятих рішень, не надано суду жодного доказу на підтвердження наявності, передбачених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», підстав для скасування позивачу дозволу на імміграцію.
Суд апеляційної інстанції наголошує, що відповідачем не встановлено подання позивачем для надання йому дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, згідно матеріалів особової справи, 03 вересня 2004 року ОСОБА_1 звернувся до ВГІРФО УМВС України в Одеській області із заявою про залишення в Україні на постійне проживання, в якій у якості підстави для залишення в Україні на постійне проживання та отримання посвідки вказав наступне: «хочу жити на Україні разом зів своєю дружиною ОСОБА_2 , 1982 р.н. Від цього шлюбу є син - ОСОБА_3 , 2002 р.н., уродженець м. Краматорську Донецької області.» (а.с. 76).
За допомогою посадової особи ВПР та МР УМВС України в Одеській області 30.08.2004 року складена Заява-анкета про залишення в Україні на постійне мешкання громадянина Йорданії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якій в розділі «Мої близькі родичі» вказана дружина - громадянка України ОСОБА_2 , 1982 р.н. та син - громадянин України ОСОБА_3 , 2002 р.н. (а.с. 77-80).
При цьому, як вбачається з матеріалів особової справи, до вказаних заяв позивач надавав копії: свідоцтва про одруження серії НОМЕР_2 від 03 січня 2003 року, згідно якого гр. Йорданії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та гр. України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , одружились 03 січня 2003 року, про що в книзі реєстрації актів про одруження 03.01.2003 року зроблено запис №5; свідоцтва про народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , серії НОМЕР_3 , у якому батьком дитини зазначено гр. Йорданії ОСОБА_1 , матір'ю гр. України ОСОБА_2 (а.с. 81-82).
Відповідно до змісту Висновку про залишення в Україні на постійне мешкання, у цьому висновку встановлені такі обставини: ОСОБА_1 народився в Йорданії, м. Наблус у 1980 році. У 2002 році переїхав до України, займається підприємницькою діяльністю. У 2003 році одружився з громадянкою України ОСОБА_2 , 1982 р.н. Від цього шлюбу є син - ОСОБА_3 , 2002 р.н., уродженець та громадянин України.
На підставі вищезазначеного, посилаючись на статтю 4 Закону України «Про імміграцію», ВГІРФО УМВС України в Одеській області задоволено клопотання ОСОБА_1 на документування видом на проживання в Україні.
Проаналізувавши вказані письмові докази, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що під час звернення позивача за оформленням дозволу на імміграцію та посвідки на проживання, він інформував та надавав підтверджуючі документи щодо наявності у нього шлюбу з громадянкою України, укладеного 03.01.2003 року, та дитини - громадянина України, ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Висновок про залишення громадянина Йорданії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Україні на постійне проживання не містить посилання на те, що підставою залишення позивача на постійне проживання в Україні став факт наявності у нього шлюбу з громадянкою України.
Натомість, матеріали справи про надання дозволу на імміграцію містять відомості як про дату реєстрацію шлюбу позивача з громадянкою України, так і про дату народження дитини позивача, чим спростовуються доводи апеляційної скарги у цій частині.
У пункті 74 рішення Європейського Суду з прав людини «Лелас проти Хорватії» (заява № 55555/08) суд звернув увагу на те, що «держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу».
Під час розгляду справи відповідач не надав суду доказів про існування інших підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, які передбачені ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а саме: вироку суду, яким іммігранта засуджено до позбавлення волі; будь-яких доказів того, що дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що скасування дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Отже, колегія суддів вважає, що в межах спірних правовідносин суб'єктом владних повноважень не дотримано одного з елементів критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме - принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої вини останнього.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, за практикою Суду при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.
Колегія суддів наголошує, що навіть якщо дозволи на імміграцію надано через помилку або зловживання посадових осіб суб'єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №820/2262/17.
Разом з тим, колегія суддів наголошує, що спірне рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну не містить обґрунтування, що вивчались обставини наявності у позивача сина, який народився в Україні, його соціальні зв'язки, можливі негативні наслідки, якщо син має розлучатись з батьком.
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім'ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв'язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.
У ст. 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).
Стаття 1 Конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де мовиться про порушення права на сімейне життя у зв'язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання.
У цій справі, відповідач, скасовуючи дозвіл на імміграцію позивача, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов'язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення та врахувати право позивача на сім'ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв'язків у сім'ї позивача.
Так, колегія суддів наголошує, що оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України «Про імміграцію» є безальтернативний обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому Законом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 826/3689/16.
За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що відповідачем протиправно прийнято рішення № 273520 від 17 грудня 2018 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 .
Щодо доводів апелянта про дискреційність повноважень ГУ ДМС України в Одеській області, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р., під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Водночас, повноваження відповідача в частині скасування дозволу на імміграцію та здійснення видачі посвідки на постійне проживання не належать до дискреційних, оскільки у контексті обставин даної справи правомірним може вважатися тільки одне з двох рішень - те, що відповідає визначеним у законодавстві підставам.
Відповідно до абзацу 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003року №3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, колегія суддів вважає, що під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто, ефективний спосіб захисту порушеного права беззаперечно повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов'язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).
Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення від 10 липня 2003 року у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, пункт 45 та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002 II).
Враховуючи встановлені під час апеляційного розгляду обставини неправомірності оскаржуваного рішення відповідача, колегія суддів вважає, що саме зобов'язання відповідача поновити тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 є ефективним способом захисту порушених прав позивача.
Враховуючи викладене, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2021 року - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2021 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий суддя: М. П. Коваль
Суддя: О. О. Кравець
Суддя: Л.Є. Зуєва