печерський районний суд міста києва
Справа № 757/13920/21-к
02 червня 2021 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва ОСОБА_1 , при секретарі ОСОБА_2 , за участі заявника - адвоката ОСОБА_3 , прокурора ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві клопотання представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_3 про скасування арешту майна у кримінальному провадженні № 42017000000000394 від 14.02.2017 року,-
До провадження слідчого судді Печерського районного суду м. Києва ОСОБА_1 надійшло клопотання представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_3 про скасування арешту майна у кримінальному провадженні № 42017000000000394 від 14.02.2017 року.
Просить скасувати арешт майна, накладений ухвалою слідчого судді Подільського районного суду міста Києва від 21.08.2019 року, справа №758/444/98/19-к, в частині майна, що належить ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 , а саме: АДРЕСА_1 2а, кв. 299 (50,8 кв. м.).
В обґрунтування клопотання адвокат зазначає, арешт накладено необґрунтовано, оскільки арешт накладено без всебічного і об'єктивного дослідження всіх обставин, наданих сторонами, із значним порушенням норм процесуального права, а отже існують підстави для скасування арешту майна.
Адвокат ОСОБА_3 у судовому засіданні надав пояснення, просив скасувати арешт майна.
Прокурор ОСОБА_4 у судовому засіданні надав пояснення, заперечував проти задовлення клопотання.
Слідчий суддя, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали клопотання, приходить до наступних висновків.
В судовому засіданні встановлено, що Державним бюро розслідувань здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017000000000394 від 14.02.2017 року.
У рамках вказаного кримінального провадження ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 21.08.2019 року, справа №757/44498/19-к, накладеного арешт на майно, у тому числі майно, що належить ОСОБА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 , а саме: АДРЕСА_1 2а, кв. 299 (50,8 кв. м.).
Накладаючи арешт на майно, слідчий суддя виходить з того, що є достатні підстави вважати, що майно, на яке просить накласти арешт прокурор, відповідає критеріям визначеним ст. 98 КПК України, а тому є підстави для накладення арешту на майно з метою збереження речових доказів.
Як визначено ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
При цьому, у відповідності до ч.2, ч.3 ст.170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
У випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 10 ст. 170 КПК України, арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, зокрема, за наявності достатніх підстав вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ст. 98 КПК України.
Так, відповідно до вимог ст. 98 КПК України, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально-протиправним шляхом.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, який ратифікований Верховною Радою України 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини через призму своїх рішень неодноразово акцентував увагу на тому, що володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадженні слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою, гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб; умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 131 Кримінального процесуального кодексу України одним із заходів забезпечення кримінального провадження є арешт майна.
З ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 21.08.2019 року, справа №757/44498/19-к, вбачається, що при вирішенні питання про накладання арешту слідчий суддя виходив з того, що на час розгляду клопотання органу досудового розслідування були достатні підстави вважати, що вказане майно є речовим доказом у кримінальному провадженні № 42017000000000394 від 14.02.2017 року в розумінні ст. 98 КПК України, тобто існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що таке майно є доказом злочину, а арешт майна необхідний з метою забезпечення збереження такого майна як речового доказу та потреби органу досудового розслідування виправдовували таке втручання у права та інтереси власника майна з метою забезпечення кримінального провадження.
При цьому, доводи захисників про необґрунтованість накладення арешту на майно є такими, що не відповідають дійсності, оскільки з наданих матеріалів вбачається, що арешт на майно накладено з метою забезпечення збереження речових доказів, та наявні достатні підстави вважати, що воно відповідає критеріям речового доказу.
Слідчий суддя дослідивши матеріали, вважає, що доводи клопотання про скасування арешту є необґрунтованими, оскільки на час винесення ухвали про накладення арешту на майно, існували підстави для такого арешту, крім того слідчим суддею не встановлено, що в подальшому застосуванні арешту відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Матеріали провадження свідчать, що на цьому етапі кримінального провадження потреби досудового розслідування виправдовують таке втручання у права та інтереси власника майна, а слідчий суддя на даній стадії не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінального провадження по суті, тобто не вправі оцінювати докази з точки зору їх достатності та допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність тієї або іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування щодо неї заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно.
Таким чином, слідчий суддя вважає накладений арешт на майно є обґрунтованим, з урахуванням наслідків від вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження для інших осіб та забезпечивши розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, у зв'язку з чим клопотання про скасування арешту не підлягає задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. 170-174, 309, 395 КПК України, слідчий суддя, -
В задоволенні клопотання представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_3 про скасування арешту майна у кримінальному провадженні № 42017000000000394 від 14.02.2017 року, накладеного ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 21.08.2019 року, справа № 757/44498/19-к - відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Слідчий суддя ОСОБА_1