Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
23.06.2021 р. справа №520/7937/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) до Управління соціального захисту населення адміністрації Слобідського району Харківської міської ради (далі за текстом - Управління), Обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (далі за текстом - Центр) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Спір склався з приводу застосування ст.13 Закону України «Про ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» після прийняття рішення Конституційного суду України від 27.02.2020 р. №3-р/2020 у контексті виплати разової грошової допомоги до 05.05.2021р. (далі за текстом - РГД).
Матеріали позову одержані судом 07.05.2021р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 11.05.2021р. Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 27.05.2021р.
Підставами позову є доводи про те, що адміністративні органи провели нарахування та виплату разової грошової допомоги до 5 травня 2021 року не у повному обсязі.
Відповідач, Управління, з поданим позовом не погодився, зазначивши, що нараховуючи спірну РГД керувався діючими нормативно-правовими актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 05.04.2021 №325.
Відповідач, Центр, правом на подання письмового відзиву у прийнятні поза розумним сумнівом строки не скористався.
Суд, вивчивши доводи позову і відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Змістом копії посвідчення серії НОМЕР_1 від 07.06.2013р. підтверджена обставина наявності у заявника правового статусу особи з інвалідністю ІІ групи із правом на пільги для ветеранів війни - інвалідів війни.
За результатами вчинення відповідачами управлінського волевиявлення з приводу призначення (було вчинено УСЗН адміністрації Слобідського району), нарахування та виплати (було вчинено Центром) разової грошової допомоги до 5 травня 2021 року заявником було отримано 3906,00 грн.
Стверджуючи про порушення власного суб'єктивного права за рахунок отримання виплати не у повному обсязі, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі установлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Згідно з ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист.
Відносини з приводу соціального захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни як особливої окремої категорії громадян унормовані, насамперед, приписами ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Нормами Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 25.12.1998р. №367-XIV ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було доповнено частиною четвертою такого змісту: "Щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах: інвалідам I групи - десять мінімальних пенсій за віком; II групи - вісім мінімальних пенсій за віком; III групи - сім мінімальних пенсій за віком".
У подальшому п. 20 Розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» від 28.12.2007 р. №107-VI згадану вище норму закону було викладено у редакції, згідно з якою розмір Спірної виплати підлягав визначенню КМУ в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.
Після прийняття Конституційним Судом України рішення від 22.05.2008р. №10-рп/2008 юридично була відновлена дія ст.13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у редакції до внесення змін Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» від 28.12.2007 р. №107-VI.
Однак, унаслідок законотворчої діяльності Верховної Ради України було створено іншу норму права, присвячену регламентуванню тих же самих відносин - п. 26 розділу VI Бюджетного кодексу України.
Так, відповідно до п. 26 розділу VI Бюджетного кодексу України було визначено, зокрема, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Ця норма закону діяла з 01.01.2015р.
На реалізацію приписів цієї норми закону Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 08.04.2021р. №325 "Деякі питання виплати у 2020 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань", де, зокрема, передбачено, що разова грошова допомога до 5 травня у 2021 році виплачується в таких розмірах: особам з інвалідністю внаслідок війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, визнаним особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: I групи - 4 421 гривня; II групи - 3 906 гривень; III групи - 3 391 гривня.
27.02.2020р. рішенням Конституційного Суду України №3-р/2020 було визнано неконституційним окреме положення п.26 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 45, ст. 425) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Отже, з 27.02.2020р. ані приписи п.26 розділу VI Бюджетного кодексу України у частині дії ст.13 Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", ані приписи ст.13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" у редакції п.20 Розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» від 28.12.2007 р. №107-VI об'єктивно не можуть запроваджувати взагалі будь-яких правил призначення та виплати допомоги до 5 травня для осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Тому, з 27.02.2020р. заявник набув суб'єктивне право на соціальне забезпечення у порядку редакції Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 25.12.1998р. №367-ХІV, яка передбачала розмір допомоги до 5 травня для осіб з інвалідністю 2 групи внаслідок війни як вісім мінімальних пенсій за віком.
За правилом розв'язання юридичних колізій норми закону є вищими за норми будь-яких підзаконних актів права, у тому числі і чинних постанов КМУ, а тому усі доводи відповідачів про інше слід визнати юридично неспроможними.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Вирішуючи спір, суд зауважує, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Суд констатує, що у ході розгляду справи відповідачами як владними суб'єктами не подано доказів відповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення з приводу розміру спірної виплати, а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені в основу цього волевиявлення.
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.09.2020р. у зразковій справі №440/2722/20 владні управлінські функції з приводу призначення, нарахування та проведення Спірної виплати можуть одночасно та незалежно один від одного виконувати як УСЗН, так і Центр.
Механізм адміністративної взаємодії між цими владними суб'єктами поза розумним сумнівом не повинен мати істотного (вагомого) юридичного впливу для стану захисту прав та інтересів заявника - приватної особи, штучно створюючи безпідставні перешкоди.
З копії наданого на вимогу суду у межах справи №520/15672/2020 листа Департаменту соціального захисту населення Харківської ОДА від 09.02.2021р. №01-22/01/1180 вбачається, що Центр початково було утворено за рішенням Виконавчого комітету Харківської обласної ради трудящих №223 від 17.04.1972р. при обласному відділі соціального забезпечення.
Відповідно до постанови КМУ від 13.12.2001р. №1828 матеріали пенсійних справ та особові рахунки органами соціального захисту населення Харківської області були передані терорганам ПФУ України в Харківській області з 01.03.2001р.
Розпорядженням Голови Харківської ОДА від 25.01.2001р. №29 на Центр було покладено виконання функцій з нарахування і виплати допомог по Дзержинському, Орджонікідзевському та Червонозаводському районах міста Харкова.
Наказом Головного управління праці та соціального захисту населення Харківської ОДА від 06.02.2001р. №12 на Центр було покладено виконання функцій контролю за правильністю нарахування і виплати соціальних платежів в районах міста Харкова та Харківському районі Харківської області.
Наказом Головного управління праці та соціального захисту населення Харківської ОДА від 17.03.2005р. №18 на Центр було покладено виконання функцій з нарахування і виплати допомог по Дергачівському району Харківської області.
Проте, для усієї Харківської області Центром здійснюється підготовка документів на виплату всіх видів грошових допомог і компенсацій.
Окрім того, з офіційно оприлюдненого Положення про Центр витікає, що саме цей адміністративний орган наділений повноваженнями на здійснення контролю за правильністю призначення та виплати усіх видів грошових допомог.
Відтак, за загальним правилом Управління здійснює владне волевиявлення з приводу призначення РГД, а Центр на підставі отриманих від Управління документів - здійснює владне волевиявлення з приводу нарахування та виплати РГД.
Оскаржене управлінське волевиявлення у спірних правовідносинах відповідає усім ознакам відмови у виплаті правильно обчисленої суми разової грошової допомоги до 5 травня, а тому застосовуючи приписи ст.9 КАС України, суд вбачає підстави для виходу поза межі позову і визнання протиправною саме відмови УСЗН.
Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що самостійно визнана відповідачами обставина наявності у заявника спеціального правового статусу, котра зумовила призначення і виплату Спірної допомоги (але у меншому розмірі), поза розумним сумнівом доводить і право особи на одержання разової грошової допомоги до 5 травня з урахуванням змісту рішення Конституційного Суду України № 3-р/2020 від 27.02.2020р.
Оскільки у даному конкретному випадку відповідачами-владними суб'єктами виконано усі визначені законом умови для прийняття владного управлінського рішення з приводу соціального забезпечення особи, а випадок існування будь-яких інших юридично значимих факторів поза розумним сумнівом слід визнати виключеним, то у силу абз. 1 ч. 4 ст. 245 КАС України суд вважає за необхідне обтяжити відповідача-Управління обов'язком нарахувати та виплатити Спірну допомогу у належному розмірі.
З огляду на викладене, позов належить задовольнити шляхом визнання протиправною вчиненої відмови та покладення на адміністративний орган - Управління - обов'язку вчинити владне волевиявлення з приводу призначення РГД у належному розмірі і розпочати процедуру виплати у спосіб передачі до Центру необхідних для цього документів.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Тлумачення змісту ст.13 Конвенції надано у низці судових актів Європейського суду з прав людини, а саме: у рішенні Європейського суду з прав людини від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом; у рішенні Європейського суду з прав людини від 31.07.2003р. по справі "Дорани проти Ірландії" указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів" відображено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними; у рішенні Європейського суду з прав людини від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії" наголошено, що обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту, позаяк протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Суд зважає на специфіку реалізації владних управлінських функцій органами соціального захисту населення, котра полягає у тому, що рішення про призначення соціальної виплати видається територіальним органом соціального захисту населення, а асигнування видатків проводиться Міністерством соціальної політики України.
З огляду на викладене, територіальний орган соціального захисту населення районного чи регіонального рівня не набуває речового права (права власності) на кошти, одержані від Міністерства соціальної політики за цільовим призначенням для виплати соціальної допомоги.
А відтак, задоволення вимоги про стягнення неіснуючих у власності владного суб'єкта коштів є неможливим до реального виконання заходом примусу.
Відтак, ця обставина також унеможливлює задоволення вимоги за цим епізодом позову.
Стосовно вимог про визнання діянь відповідачів злочинними суд зазначає, що у силу положень ст. 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону (ч. 1); у разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними (ч. 2); 3) суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов'язків, неналежного виконання професійних обов'язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно (ч. 3).
З положень наведеної норми закону чітко та однозначно випливає, що діяння адміністративного органу як привід для винесення судом окремої ухвали повинно явно та очевидно (тобто беззаперечно та безсумнівно) виходити поза межі добросовісної помилки у застосуванні норми права та/або поза межі добросовісної помилки в обсязі з'ясування обставин фактичної дійсності і перевищенні меж розумного розсуду як адміністративної дискреції в наданні юридичної оцінки цим обставинам.
Хоча наведені владними субєктами юридичні та фактичні мотиви вчинення управлінського волевиявлення й визнані судом помилковими, проте не можуть бути кваліфіковані у якості свавілля.
З приводу вимог заявника, які стосуються виплати РГД до 5 травня кожного відповідного року суд зазначає, що заявлені позивачем вимоги спрямовані наперед у часі, стосуються виключно майбутніх правовідносин, котрі ще не склались фактично та у межах яких заявник не має порушених суб'єктивних прав або ущемлених інтересів, а зібрані по справі докази не засвідчують нездоланного та непереборного наміру адміністративного органу вдаватись у майбутньому до порушення прав та інтересів заявника попри норми чинного на момент виникнення майбутніх зносин законодавства, то позов у цій частині також слід залишити без задоволення.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України предметом судової перевірки у порядку адміністративного судочинства є рішення та діяння (дія чи бездіяльність) владних суб'єктів.
Зміст рішення владного суб'єкта розтлумачено законодавцем у положеннях п.п. 18 і 19 ч.1 ст.4 КАС України.
Визначення ж змісту діяння (дії чи бездіяльності) владного суб'єкта норми КАС України не містять.
Разом із тим, у силу ч.6 ст.7 КАС України суд вважає за можливе застосувати загальні визначення рішення, дії, бездіяльності, наведені у п.п.1, 2 і 3 ч.2 ст.24 Митного кодексу України, згідно з якими рішення владного суб'єкта - це письмовий акт, дія владного суб'єкта - це вчинок компетентного працівника владного суб'єкта, бездіяльність владного суб'єкта - це невиконання обов'язку.
При цьому, суд зважає, що відмова владного суб'єкта як різновид форми реалізації адміністративного волевиявлення (управлінської функції) може бути втілена як у рішенні владного суб'єкта, так і в дії владного суб'єкта, котра має певну документальну фіксацію.
Тому, належним і ефективним способом захисту є як вимога про визнання неправомірної дії владного суб'єкта з приводу відмови, так і вимога про визнання протиправною відмови, оформленої відповідним письмовим документом, зокрема, і листом.
Згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Тлумачення змісту ст.13 Конвенції наведено у низці рішень Європейського суду з прав людини, зокрема: у рішенні від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом; у рішенні від 31.07.2003р. по справі "Дорани проти Ірландії" указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів" наголошено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними; у рішенні від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії" визначено, що обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту, адже протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, для реального та найшвидшого відновлення суб'єктивного права громадянина на одержання соціальної виплати у належному розмірі адміністративний орган повинен вчинити власне волевиявлення з приводу призначення виплати (допомоги тощо) та негайно після настання цієї події ініціювати процедуру отримання додаткових асигнувань для виконання прийнятого рішення в частині проведення платежів.
Окремо суд зауважує, що виконання обов'язку нарахувати та виплатити громадянину спірну допомогу у належному розмірі охоплює усі можливі прояви реалізації владної компетенції від вчинення первинного управлінського волевиявлення з приводу ініціювання процедури призначення (у тому числі як у спосіб видання власного правового акту індивідуальної дії, так і у спосіб складання відповідних письмових списків стосовно певної категорії громадян) до ініціювання процедури проведення грошового платежу (у тому числі і у спосіб подання відповідного письмового документу до Центру).
На тривалість виготовлення процесуального документу вплинула обставина знаходження судді Сліденка А.В. у щорічній відпустці протягом 11 робочих днів.
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Вийти за межі позову.
Визнати протиправною відмову Управління соціального захисту населення адміністрації Слобідського району Харківської міської ради з приводу призначення ОСОБА_1 разової грошової допомоги до 5 травня 2021 року відповідно до статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993р. №3551-ХІІ у редакції Закону України від 25.12.1998р. №367-ХІV.
Зобов'язати Управління соціального захисту населення адміністрації Слобідського району Харківської міської ради призначити ОСОБА_1 разову грошову допомогу до 5 травня 2021 року у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком з урахуванням раніше здійснених платежів і передати до Обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Харківської обласної державної адміністрації відповідні документи для здійснення нарахування і виплати ОСОБА_1 разової грошової допомоги до 5 травня 2021 року у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком з урахуванням раніше здійснених платежів.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.
Суддя Сліденко А.В.