ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
09.06.2021Справа № 916/417/19
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,
при секретарі судового засідання Свириденко А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Заступника прокурора Одеської області
(65119, м. Одеса, просп..Шевченко, 29)
в інтересах держави в особі
Одеської міської ради
(65026, місто Одеса, ПЛОЩА ДУМСЬКА, БУДИНОК 1)
до Одеської обласної ради
(65032, місто Одеса, ПРОСПЕКТ ШЕВЧЕНКА, БУДИНОК 4)
про витребування земельної ділянки
За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання
Заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до Одеської обласної ради про витребування земельної ділянки.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для витребування земельної ділянки площею 0,8166 га, яка розташована за адресою: м. Одеса, площа Дерев'янко Бориса, 1.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 20.02.2019 року по справі №916/417/19 передано за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва матеріали позовної заяви Заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Одеської обласної ради про витребування земельної ділянки.
Відповідно до автоматичного розподілу справ Господарського суду міста Києва, справу № 916/417/19 передано до розгляду судді Чинчин О.В.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2019 року позовну заяву Заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Одеської обласної ради про витребування земельної ділянки залишено без руху.
09.04.2019 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від прокуратури надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.04.2019 у справі № 916/417/19 відкрито провадження у даній справі; вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 25.04.2019.
25.04.2019 підготовче судове засідання не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Чинчин О.В. на лікарняному.
02.05.2019 через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва (канцелярію) від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.05.2019 у справі №916/417/19 продовжено строк проведення підготовчого провадження на тридцять днів та призначено підготовче судове засідання на 22.05.2019.
06.05.2019 через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва (канцелярію) від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2019 у справі №916/417/19 відзив Одеської обласної ради повернуто заявнику без розгляду.
15.05.2019 через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва (канцелярію) від прокуратури надійшла відповідь на відзив.
15.05.2019 через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва (канцелярію) від прокуратури надійшла заява про збільшення розміру позовних вимог.
15.05.2019 через загальний відділ діловодства суду Господарського суду міста Києва (канцелярію) від прокуратури надійшло клопотання про залучення співвідповідача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.05.2019 у справі №916/417/19 клопотання Заступника прокурора Одеської області про витребування доказів у справі № 916/417/19 повернуто заявнику без розгляду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.05.2019 у справі №916/417/19 заяву Заступника прокурора Одеської області про збільшення розміру позовних вимог від 15.05.2019 року по справі № 916/417/19 повернуто заявникові.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.05.2019, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2020, позов залишено без розгляду з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у жовтні 2020 року Заступник керівника Одеської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого абзацом 2 частини 2 статті 287 ГПК, просив скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 та ухвалу Господарського суду міста Києва від 22.05.2019, а справу передати на розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.11.2020 відкрито касаційне провадження у справі № 916/417/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури Заступника прокурора Харківської області з підстави, передбаченої абзацом 2 частини 2 статті 287 ГПК та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 16.12.2020.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.12.2020 у справі №916/417/19 касаційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури задоволено, Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 та ухвалу Господарського суду міста Києва від 22.05.2019 у справі № 916/417/19 скасовано, справу № 916/417/19 направлено до суду першої інстанції для розгляду.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.01.2021 справу №916/417/19 передано для розгляду судді Лиськову М.О.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.02.2021 суддею Лиськовим М.О. прийнято справу до свого провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні на 24.02.2021.
22.02.2021 відповідачем подано відзив на позовну заяву.
Протокольною ухвалою суду від 24.02.2021 підготовче засідання у справі відкладено на 24.03.2021.
24.03.2021 року підготовче судове засідання не відбулось у зв'язку із перебуванням судді Лиськова М.О. у відпустці.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.03.2021 підготовче засідання у справі призначено на 14.04.2021.
Протокольною ухвалою суду від 14.04.2021 судом продовжено строк підготовчого засідання на 30 днів та за власною ініціативою, судом зобов'язано Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради надати належним чином засвідчену копію реєстраційної справи на об'єкт нерухомого майна. Підготовче засідання у справі відкладено на 19.05.2021.
05.05.2021 до суду надійшли документи від юридичного департаменту Одеської міської ради на виконання вимог ухвали від 14.04.2021.
19.05.2021 судом закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 09.06.2021.
У судове засідання 09.06.2021 з'явився представник прокуратури. Позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити. Представники Одеської міської ради та Одеської обласної ради у судове засідання не з'явилися, причин неявки суд не повідомили, хоча про дату та час удового засідання були повідомлені належним чином ухвалою суду від 19.05.2021.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Відповідно до п.1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Зважаючи на викладене, оскільки неявка представників учасників справи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 09.06.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника прокуратури, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Звертаючись до суду із позовом, позивач вказує, що прокуратурою області установлено, що рішенням Одеської міської ради від 09.04.2009 №4199-V, в постійне користування КП «Видавництво «Чорномор'я» передано земельну ділянку, площею 2,5094 та (категорія земель за основним цільовим призначенням - землі житлової та громадської забудови), за адресою: м. Одеса, пл. Незалежності, 1, для експлуатації будівель та споруд видавництва.
На підставі вказаного рішення міської ради Одеському обласному КП «Видавництво «Чорномор'я» видано державний акт Серія ЯЯ №206461 від 17.12.2012 на земельну ділянку площею 2,5094 га, якій присвоєно кадастровий номер 5110137300:57:005:0015.
Таким чином, за твердженням прокуратури, при передачі вищевказаної земельної ділянки в постійне користування, Одеською міською радою на правах власника реалізовано право розпорядження вказаною земельною ділянкою та в установленому ст. 123 Земельного кодексу України порядку передано її в постійне користування КП «Видавництво «Чорномор'я».
Прокурор вказує, що єдиним повноважним органом, який в даному випадку виступає, як власник майна з питань розпорядження вищевказаною земельною ділянкою є Одеська міська рада.
Водночас, Одеською обласною радою 22.09.2017 прийнято рішення №4900-VII, яким вирішено:
- Провести державну реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області на земельну ділянку, яка знаходиться у постійному користуванні комунального підприємства «Видавництво Чорномор'я» за адресою: м. Одеса, площа Бориса Дерев'янка, 1 (кадастровий номер 5110137300:57:005:0015);
- Юридичному управлінню апарату обласної ради вчинити дії для реєстрації речових прав за Одеською обласною радою на земельну ділянку, що зазначена у пункті 1 цього рішення у встановленому законом порядку;
- Після проведення державної реєстрації права власності провести поділ земельної ділянки (орієнтовною площею 1,6 га та 0,9 га) у встановленому законодавством порядку для реалізації інвестиційного конкурсу для залучення інвестора з метою будівництва житлового будинку з паркінгом для забезпечення житлом учасників АТО.
На підставі зазначеного рішення державним реєстратором Комунального підприємства Новосілківської сільської ради «Регіональне бюро технічної інвентаризації Бондар О.М. прийнято рішення про реєстрацію за Одеською обласною радою права власності на земельну ділянку площею 2,5094 га з кадастровим номером 5110137300:57:005:0015, яка розташована за адресою, м. Одеса, площа Бориса Дерев'янка, 1.
Разом із тим, єдиним рішенням, яке приймалось Одеською міською радою щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою є рішення від 09.04.2009 №4199-У, яким останню передано КП «Видавництво «Чорномор'я» у постійне користування.
Рішення про передачу зазначеної земельної ділянки у власність Одеської обласної ради Одеською міською радою не приймались.
Враховуючи викладене вище, прокурор вказує, що рішення Одеської обласної ради від 22.09.2017 №4900-VII є незаконним, оскільки прийняте за межами повноважень обласних рад, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в України».
Таким чином, спір у справі виник у зв'язку із незаконністю, за твердженнями прокуратури, рішення Одеської обласної ради від 22.09.2017 №4900-VII та необхідністю витребування спірної земельної ділянки на користь Одеської міської ради.
Вирішуючи спір по суті суд виходить із наступного.
Земельна ділянка, як об'єкт права власності, це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України).
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами (ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР). Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Виходячи з вагомості права власності поряд з іншими цивільним правами законом встановлена його непорушність (ч. 1 ст. 321 ЦК України). Відповідно до цієї ж норми закону ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 321 ЦК України).
Таким чином, позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.
Одним із способів захисту права власності є витребування майна від добросовісного набувача.
Оскільки державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), витребування земельної ділянки з володіння можливо шляхом скасування запису про право власності як юридично закріпленої можливості здійснювати панувати над річчю.
При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами статті 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно з нормами статті 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської міської ради в галузі земельних відносин на їх території належить надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Враховуючи наведені приписи законодавства, реалізуючи надані Конституцією та законодавством України повноваження у галузі земельних відносин, Одеська міська рада зобов'язана діяти виключно в межах наданих їй повноважень та в інтересах її територіальної громади, дотримуючись приписів законодавства України у своїй діяльності.
Водночас, підстави набуття права на землю передбачені статтею 116 Земельного кодексу України. Частинами 1, 2 наведеної норми визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України).
Як визначено прокуратурою та заперечено відповідачем, ч. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Зазначена норма має строковий характер, у ній визначена відповідна юридична подія до настання якої вона діє, а саме до моменту розмежування земель.
Відповідач заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказує, що із прийняттям та набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», який зазначено у преамбулі рішення Одеської обласної ради від 22 вересня 2017 року № 490 відбулось розмежування земель.
Так, частиною 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», який набрав чинності 01.01.2013 року, встановлено, що з дня набрання чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду від 28.03.2019 року у справі № 908/2212/17.
Частиною 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону визначено, що з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади, а також, так які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій.
Судом встановлено, що земельна ділянка у розмірі 2,5094 га за адресою: м. Одеса, пл. Бориса Дерев'янка (Незалежності), 1, яка у подальшому була поділена на 1,6 га та 0,8 га (спірна земельна ділянка за цим позовом) знаходилась у постійному користуванні Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор'я» (копія державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 206461 міститься в матеріалах справи), яке, у свою чергу, є спільною комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст області в особі Одеської обласної ради .
Виходячи з чого, зазначена земельна ділянка є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області, управління якою здійснює обласна рада.
У частині 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону зазначено, що державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у частинах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.
Частиною 5 ст. 122 Земельного кодексу України визначено, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність або у користування з відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.
Також п. 21 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено виключні повноваження обласних та районних рад щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Водночас законодавець пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» передбачив обов'язок сільських, селищних, міських рад у таких випадках вирішувати питання земельних відносин у межах населених пунктів, але лише у випадку, коли відомості про земельні ділянки, зазначені у частинах 3 та 4, не внесені до Державного реєстру земель. За таких умовах надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження у межах населених пунктів, здійснюється сільськими, селищними, міськими радами.
Однак спірна земельна ділянка була внесена до Державного реєстру земель.
Згідно зі ст. 791 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Із державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 2206461 судом встановлено, що земельна ділянка вже була сформована, була визначена її площа та межі, а інформація про неї була внесена до Державного земельного кадастру, що підтверджується кадастровим номером земельної ділянки № 5110137300:57:005:0015.
Таким чином суд приходить до висновку, що Одеська обласна рада діяла у межах своїх виключних повноважень, а рішення Обласної ради від 22.09.2017 року № 490-VІІ «Про проведення державної реєстрації права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області на земельну ділянку, яка знаходиться у постійному користуванні комунального підприємства «Видавництво «Чорномор'я» є повністю правомірним та таким, що відповідає чинному законодавству.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.02.2019 року № 808/2361/15, від 29.05.2018 року у справі № 916/3694/16 від 31.01.2018 року у справі № 707/2192/15-ц.
Судом встановлено, що доводи Заступника прокурора Одеської області про те, що земельна ділянка, яка перебувала у постійному користуванні Одеського обласного комунального підприємства «Видавництво «Чорномор'я», є начебто комунальною власністю м. Одеса одноособово в особі Одеської міської ради, що підтверджується рішенням Одеської міської ради від 09.04.2009 року № 4199-V, є помилковими та такими, що не відповідають дійсності. Звернення до Одеської міської ради щодо надання земельної ділянки у постійне користування, а також прийняте рішення Одеської міської ради від 09.04.2009 року № 4199-V, яким в постійне користування Одеському обласному комунальному підприємству «Видавництво «Чорномор'я» передано земельну ділянку, площею 2,5094 га, відповідають вимогам законодавства, що діяло на той час, а саме частині 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, якою до моменту остаточного розмежування земель повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів тимчасово надано сільським, селищним, міським радам, що не свідчить про перебування зазначених земель у комунальній власності саме цієї територіальної громади. Отже, такі дії свідчать лише про дотримання передбаченої законом процедури надання у постійне користування земельних ділянок, яка була встановлена на час правової події, та не свідчать про належність такої земельної ділянки до земель комунальної власності відповідної територіальної громади.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.05.2018 року у справі № 916/3694/16.
Суд погоджується із твердженням відповідача, що наведені у відзиві стосовно того, що прокуратура помилково віднесла дії державного реєстратору до таких, що не відповідають чинному законодавству.
Прокуратура посилається на пункти Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127, яких у редакції, що діяла на час державної реєстрації взагалі не було. Зазначений Порядок було доповнено розділом «Особливості державної реєстрації речових прав на земельні ділянки» та пунктами 81і - 814 постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2017 року № 925 «Деякі питання удосконалення механізмів захисту речових прав на земельні ділянки», а відповідна державна реєстрація відбулась 15.11.2017 року.
Заразом прокуратурою зазначено, що відповідно до ч. 4 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і по даним/отриманим документам.
Пунктом 8 частини 1 статті 27 Закону у редакції на час здійснення правочину визначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 01 січня 2013 року, а пунктом 14 - що державна реєстрація проводиться на підставі інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.
Як вже було зазначено, частиною 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» законодавець визначив, що державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку. Тобто висновки прокуратури, про те, що Одеська обласна рада не є відповідним органом, який повинен був звернутися за державною реєстрацію спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області є хибними, а державний реєстратор діяв у межах чинного законодавства.
Викладені обставини підтверджують висновок про добросовісність набуття Одеською обласною радою спірної земельної ділянки, а відтак в даному випадку відсутні підстави вважати, що має місце втручання у право позивача на мирне володіння своїм майном в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За таких обставин, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості вимог позивача та необхідності відмови у задоволенні позовних вимог.
Всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами частин 1, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною 1 статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами, за визначенням частини 1 статті 73 ГПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 ГПК України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів").
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
За таких обставин, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості та відсутності підстав для задоволення позовних вимог Заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради.
Частиною 1 ст.123 Господарського процесуального кодексу України передбачено що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
У ч.4 ст.129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки у задоволенні позову судом відмовлено у повному обсязі, судовий збір в цій частині відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 23.06.2021
Суддя М.О. Лиськов