22 червня 2021 року
м. Харків
справа № 645/6005/20
провадження №22-ц/818/2661/21
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Кругової С.С., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря: Сізонової О.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2
третя особа - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору:ОСОБА_2 , про стягнення коштів
за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 січня 2021 року у складі судді Алтухової О.Ю., -
15 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила стягнути з ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики від 10 жовтня 2018 року в сумі 476 000 грн.
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 січня 2021 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 10.10.2018 у сумі 476 000 грн та судовий збір у сумі 4 760 гривень.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , особа, яка не брала участі у справі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Зазначає, що на момент написання боргової розписки відповідач перебував із нею у зареєстрованому шлюбі. Отже для укладання договору позики мав би мати письмову згоду своєї дружини, яка не знала про існування будь-яких боргових зобов'язань подружжя. Вважає, що боргова розписка була написана відповідачем з метою привласнення ним майна, яке є їх спільною сумісною власністю і з метою неправомірного стягнення з неї коштів у зв'язку з подачею позову про поділ спільного майна подружжя.
Також, ОСОБА_2 вказує, що їй не відомо про існування кредитів, на які нібито були витрачені позичені кошти, тому вважає що укладений між сторонами договір позики створює цивільні права та обов'язки для обох з подружжя. До того ж, позивачем не підтверджено виникнення між сторонами правовідносин з договору позики, оскільки оригінал зазначеної розписки в матеріалах справи відсутній. Свідок ОСОБА_3 у судове засідання не викликався та показань в якості свідка не надавав, процесуальна поведінка сторін може свідчити про фіктивність договору позики. При таких обставинах ОСОБА_2 вважає, що рішенням суду першої інстанції зачіпаються її права, інтереси та обов'язки.
Відзиву на апеляційну скаргу не надано.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст.367ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10 жовтня 2018 року було укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач прийняв від позивача у позику грошові кошти в розмірі 17000,00 доларів США та зобов'язався їх повернути не пізніше 05.01.2020 року, проте взяте зобов'язання не виконав. Факт укладення договору позики та невиконання обов'язку щодо її повернення у зазначений у розписці строк був встановлений під час судового розгляду та не заперечувався сторонами.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зако нним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судовим розглядом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10 жовтня 2018 року було укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач прийняв від позивача у позику грошові кошти в розмірі 17000,00 доларів США та зобов'язався їх повернути не пізніше 05.01.2020 року.
На підтвердження укладеного договору позики та його умов відповідачем було складено розписку, відповідно до якої метою отримання позичених коштів є погашення кредитів (а.с. 6).
У зазначений термін відповідач не повернув суму позики.
Судом встановлено, що оригінал розписки перебуває у позикодавця - позивача у справі ОСОБА_1 .
Згідно з даними офіційного сайту НБУ, офіційний курс гривні щодо долару США станом на 13.10.2020 року становить 2824,81 гривень за 100 доларів США, тобто сума позики, яку позивачеві необхідно повернути, становить 17000,00 доларів США, що еквівалентно 480217,70 грн.
Під час укладення договору позики між сторонами позичальник ОСОБА_2 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , зареєстрований 09 червня 2012 року відділом державної реєстрації актів цивільного станоу по м. Харкову реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції (а.с. 58).
Станом на 22 лютого 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 69).
З приводу поділу майна, набутого під час шлюбу між подружжям виникають конфлікти, з приводу яких ОСОБА_2 неодноразово зверталася до органів внутрішніх справ (а.с. 70-72).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України. Згідно з частиною першою цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Положення цієї статті визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо.
Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання позики, оскільки позика за своєю правовою природою є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не правочином щодо розпорядження належним подружжю майном.
Такий договір створює обов'язки для другого з подружжя лише у разі, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов'язальних правовідносин.
Виходячи із системного аналізу зазначених норм права, в контексті встановлених судом обставин справи, колегія суддів не вбачає підстав для висновку про недійсність договору позики від 10 жовтня 2018 року з передбачених у статті 65 СК України підстав - у зв'язку з неотриманням згоди на його укладення від дружини позичальника.
Верховний Суд України неодноразово робив висновок, згідно якого внаслідок укладення договорів позики (кредиту) одним із подружжя в інтересах сім'ї, у подружжя виникає зобов'язання у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, зокрема:
(1) «частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за рахунок останніх автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники» (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16);
(2) «частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя. У справі, яка переглядається, суд установив, що кошти за укладеними за час шлюбу договорами позики позивач одержав для погашення кредиту, за який було придбано жилий будинок, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також для здійснення переобладнання та ремонту цього жилого будинку. Однак, дійшовши зазначених висновків на підставі встановлених фактичних обставин, суди залишили поза увагою, що в подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок позичених грошових коштів жилий будинок, внаслідок укладення договорів позики виникає також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Таким чином, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не взяв до уваги, що праву на спільну сумісну власність на жилий будинок кореспондується боргове зобов'язання - повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього будинку» (постанова Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), усуваючи законодавчий недолік, погодилася із висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя».
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.(Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 751/7831/17, провадження № 61-11482св19).
Матеріали справи не містять доказів, на підтвердження тієї обставини, що цільовим призначенням коштів, отриманих ОСОБА_2 за розпискою від 10 жовтня 2018 року є використання їх в інтересах сім'ї, зокрема на погашення кредитів, що укладалися для придбання чи поліпшення спільного майна подружжя або для інших потреб сім'ї.
Доказів фіктивності договору позики від 10 жовтня 2018 року апелянтом суду не надано.
Ненадання згоди дружиною на укладення договору позики не свідчить про його недійсність, та не позбавляє права іншого з подружжя на укладення такого договору для задоволення власних потреб.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують.
Рішення суду ухвалено з додержанням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Так як апеляційна скарга залишається без задоволення, то судові витрати, у відповідності до вимог ст. ст. 141, 382 ЦПК України між сторонами не розподіляються.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 січня 2021 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: С.С. Кругова
О.Ю. Тичкова
Повне судове рішення складено 23 червня 2021 року.