Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 756/10054/15-ц
провадження № 61-19311св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство «Легбанк», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Морган Кепітал»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Заришняк Г. М., Ігнатченко Н. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Легбанк»(далі - ПАТ «Легбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
В обґрунтування позовних вимог посилалося на те, що 25 березня 2013 року ОСОБА_1 банком надано кредит у вигляді відновлювальної відкличної кредитної лінії.
Станом на 18 березня 2015 року ОСОБА_1 порушив умови кредитного договору і мав прострочену заборгованість. Відповідач ухилявся від виконання зобов'язання та не погашав заборгованість.
Таким чином, банк просив стягнути з ОСОБА_1 6 316 169,43 грн заборгованості, з яких: 3 781 110,00 грн - прострочена заборгованість за кредитом, 818 377,11 грн - прострочена заборгованість за процентами, 857 742,21 грн - пеня за кредитом, 187 498,41 грн - пеня за процентами, 43 819,44 грн - три проценти річних та 627 622,26 грн інфляційних втрат.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Легбанк» 3 781 110,00 грн простроченої заборгованості за кредитним договором, 818 377,11 грн простроченої заборгованості за процентами, 857 742,21 грн пені за прострочення погашення кредитної заборгованості, 187 498,41 грн пені за прострочення сплати процентів, 627 622,26 грн інфляційних втрат, а всього 6 272 349,78 грн. У решті вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що вимоги банку про стягнення простроченої заборгованості за кредитом та нарахованими процентами, пені та інфляційних втрат, відповідно до наведеного розрахунку є обгрунтованими.
Суди виходили з того, що зустрічне зарахування вимог за рахунок грошових коштів, які розміщені у ПАТ «Легбанк» на підставі договорів банківських вкладів є неможливим, оскільки законом не передбачено іншого порядку задоволення боргових вимог до банку, у разі прийняття рішення про його ліквідацію, ніж встановленого статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дотриманням черговості, за статтею 52 цього Закону.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий судовий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не застосовано до спірних правовідносин пункт 8 частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», відповідно до якого банк повинен був здійснити взаємозарахування грошових коштів з депозитних рахунків на погашення кредитної заборгованості, оскільки відповідач одночасно був і кредитором банку.
Також у касаційній скарзі відповідач зазначає, що судами не було досліджено підстав через які ОСОБА_1 припинив сплачувати заборгованість з липня 2014 року.
Так, банк у травні 2014 році припинив сплачувати відсотки за депозитними договорами, в зв'язку з чим відповідач звернувся до позивача із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог та припинення зобов'язання за кредитом.
Посилається на те, що 19 листопада 2014 року банк здійснив списання коштів у розмірі 200 000,00 доларів США, однак не зарахував їх у списання кредитної заборгованості, а спрямував їх на погашення зобов'язань іншого боржника. Після припинення тимчасової адміністрації, відповідач повторно звертався до банку із заявою про зарахування зустрічних позовних вимог.
Відповідач зазначає, що не був належним чином повідомлений про судові засідання в суді першої інстанції та вперше приймав участь у засіданнях в апеляційному суді. ОСОБА_1 посилається на висновки Київського апеляційного суду у справі № 757/1495/19-ц та вказує, що неповідомлення його про розгляд справи є обов'язковою підставою для скасування судового рішення. Крім того, вказує на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 752/11896/17-ц про те, що повернення повістки про виклик до суду із вказівкою причин повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування учасника справи про час і місце її розгляду.
Підставою касаційного оскарження зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що 25 березня 2013 року ОСОБА_1 отримав у ПАТ «Легбанк» кредит 04-08-13КФ у вигляді відновлювальної відкличної кредитної лінії в розмірі 1 200 000,00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами на умовах та в порядку, передбаченому договором.
23 липня 2013 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору від 25 березня 2013 року № 04-08-13КФ, згідно з якою ліміт кредитування змінено на 5 400 000,00 грн, а 31 липня 2013 року укладено додаткову угоду до кредитного договору від 25 березня 2013 року № 04-08-13КФ, згідно з якою ліміт кредитування змінено на 4 300 000,00 грн на строк до 20 березня 2014 року зі сплатою 20 % річних.
Додатковою угодою від 18 березня 2014 року до кредитного договору від 25 березня 2013 року № 04-08-13КФ установлено строк кредитування до 17 березня 2015 року (включно) зі сплатою 20 процентів річних.
Відповідно до пункту 1.3 кредитного договору проценти за користування кредитом нараховуються банком, починаючи від дня видачі кредиту позичальнику і до повного його погашення та сплачуються позичальником щомісячно не пізніше 25 числа наступного за звітним місяцем.
Відповідно до пункту 2.2 кредитного договору кредит, наданий банком, забезпечується всім належним майном позичальника та коштами, на які може бути звернено стягнення в порядку, встановленому чинним законодавством України.
Згідно із пунктом 3.2.1 кредитного договору позичальник зобов'язується належним чином виконувати взяті на себе зобов'язання за договором.
За пунктом 5.2 кредитного договору за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів позичальник сплачує банку пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен календарний день прострочення.
Відповідно до заяв про видачу готівки, а також виписки з особового рахунку № НОМЕР_2 , НОМЕР_3 за період від 25 березня 2013 року до 03 серпня 2015 року, ОСОБА_1 видавались ПАТ «Легбанк» грошові кошти згідно договору кредитної лінії 04-08-13КФ від 25 березня 2013 року у розмірі 60 736 668 грн.
З наданого позивачем розрахунку суми заборгованості від 03 серпня 2015 року, а також виписки з особового рахунку № НОМЕР_4 за період від 25 березня 2013 року до 03 серпня 2015 року та виписки з особового рахунку № НОМЕР_5 за період від дати відкриття по 03 серпня 2015 року (проценти згідно договору 04-08-13КФ від 25 березня 2013 року) вбачається, що загальний розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором без урахування 3 % річних складає - 5 644 727,73 грн, з яких 3 781 110,00 грн - прострочена заборгованість, 818 377,11 грн - прострочена заборгованість за відсотками, 187 498,41 грн - пеня за відсотками, 587 742,21 грн - пеня за кредитом.
Відповідно до договору застави від 30 квітня 2014 року, ОСОБА_1 у забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 25 березня 2013 року № 04-08-13КФ передав ПАТ «Легбанк» у заставу автомобіль марки «BMW-Х6», 2013 року випуску, державний номерний знак (далі - ДНЗ) НОМЕР_6 , сірого кольору.
З витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна вбачається, що зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором № 04-08-13КФ від 25 березня 2013 року забезпечені договором застави транспортного засобу (далі - ТЗ) від 30 квітня 2014 року. Інші записи про забезпечення спірного кредитного договору в реєстрі відсутні.
З листа ПАТ «Легбанк» від 01 жовтня 2014 року убачається, що ТЗ «BMW-Х6» ДНЗ НОМЕР_6 залишений на відповідальне зберігання на стоянці банку.
Згідно з довідкою ПАТ «Легбанк» від 17 серпня 2015 року банком акцептовані кредиторські вимоги ОСОБА_1 на суму 11 356 969,14 грн, які будуть задовольнятися згідно із частиною першою статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Відповідно до наданої на адвокатський запит ПАТ «Легбанк» інформації від 09 листопада 2015 року № 11-1508 наявність грошових коштів на відкритих депозитних рахунках за договором № 1971-ДД-13 у розмірі 3 520 000,00 грн за договором № 2216-ДД-13 - 5 642 000,00 грн.
Установлено, що 02 лютого 2015 року ОСОБА_1 подав до ПАТ «ЛЕГБАНК» заяву про повернення грошових коштів за договором банківського вкладу № 2216-ДД-13 від 12 грудня 2013 року.
10 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Легбанк» із заявою про зарахування вимог банку про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 4 038 575,89 грн за договором №04-08-13КФ за рахунок коштів у сумі 5 642 000,00 грн згідно договору банківського вкладу № 2216-ДД-13.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 08 жовтня 2015 року, у позові ОСОБА_1 до ПАТ «Легбанк» про визнання припиненим зобов'язання за кредитним договором та додатковими угодами до нього, визнання відсутності права на стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено (справа № 756/1965/15-ц).
Цим же рішенням суду встановлені обставини, які відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України не підлягають доказуванню, а саме те, що згідно рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27 лютого 2015 року № 41 розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Легбанк». Тому з 28 листопада 2014 року погашення заборгованості за зобов'язаннями ПАТ «Легбанк» здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 червня 2016 року було зупинено апеляційне провадження у справі, що переглядається, до набрання законної сили рішенням Голосіївського районного суду м. Києва у цивільній справі №752/4038/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Легбанк» про визнання припиненими правовідносин за кредитним договором від 25 березня 2013 року № 04-08-13КФ.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2020 року клопотання ТОВ «ФК «Морган Кепітал» задоволено. Провадження у цивільній справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року у справі за позовом ПАТ «Легбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості поновлено. Залучено ТОВ «ФК «Морган Кепітал» в якості правонаступника прав та обов'язків ПАТ «Легбанк» у справі за позовом ПАТ «Легбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суди установили, що ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання за укладеним з банком кредитним договором щодо повернення отриманих коштів не виконує, і тому дійшли висновку про обґрунтованість вимог банку про стягнення простроченої заборгованості за кредитом та нарахованими процентами, пені та інфляційних втрат, відповідно до наведеного розрахунку.
Відповідачем, у свою чергу не спростовано розрахунки банку щодо заборгованості за кредитним договором та не доведено відсутність такої заборгованості.
У касаційній скарзі відповідач посилається на те, що суди не врахували того, що банк безпідставно не здійснив взаємозарахування грошових коштів з депозитних рахунків на погашення кредитної заборгованості.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протягом 90 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону Фонд здійснює такі заходи: визначає суму заборгованості кожному кредитору та відносить вимоги до певної черги погашення.
Законом не передбачено іншого порядку задоволення боргових вимог до банку у разі прийняття рішення про його ліквідацію ніж установленого статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дотриманням черговості, встановленої у статті 52 цього Закону, тому посилання відповідача на можливість зустрічного зарахування вимог за цим позовом за рахунок грошових коштів, які розміщенні у ПАТ «ЛЕГБАНК» на підставі договорів банківських вкладів є необгрунтованими.
Судом першої інстанції досліджено виписки з особових рахунків ОСОБА_1 та спростовано доводи відповідача про зарахування коштів з депозитних рахунків ОСОБА_1 в рахунок погашення його кредитної заборгованості.
Також у касаційній скарзі відповідач зазначає, що не був належним чином повідомлений про судові засідання в суді першої інстанції. А відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у справі № 752/11896/17-ц повернення повістки про виклик до суду із вказівкою причин повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування учасника справи про час і місце її розгляду.
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції щодо доступу до правосуддя.
Норми ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду із вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» є доказом належного інформування позивача про час і місце розгляду справи.
Указаний правовий висновок викладений у пункті 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц.
У статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
З протоколу судового засідання убачається, що в суді апеляційної інстанції під час ухвалення постанови від 25 листопада 2020 року у судовому засіданні був присутній відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 (т. 2, а. с. 79).Отже суд касаційної інстанції не може прийняти доводи відповідача про те, що він був неналежним чином повідомлений про розгляд справи, оскільки в суді апеляційної інстанції відповідач особисто приймав участь у судовому засіданні та користувався правами і обов'язками учасників справи.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук