Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 161/3750/13-ц
провадження № 61-11855св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Надра»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кондратюка Володимира Веніаміновича на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 квітня 2013 року у складі судді Пахолюка А. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 07 травня 2020 року у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Здрилюк О. І., Матвійчук Л. В.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2013 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 27 березня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством Комерційним банком «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 6МТ/2007/840-МК/72-Т (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 20 000 доларів США зі сплатою 17 % річних строком до 26 березня 2012 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 27 березня 2007 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1210 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташована в селі Струмівка Луцького району Волинської області. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов'язань за Кредитним договором станом на 01 січня 2013 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 32 759,07 доларів США, що за офіційним курсом Національного Банку України (далі - НБУ) еквівалентно 261 843,25 грн. Враховуючи викладене, ПАТ КБ «Надра» просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , а саме - спірну земельну ділянку, шляхом примусової реалізації з прилюдних торгів за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності в межах виконавчого провадження.
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 квітня 2013 року позов задоволено. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за Кредитним договором в розмірі 261 843,25 грн, з яких: за кредитом -125 511,60 грн; за процентами за користування кредитом - 94 089,59 грн; пеня за прострочення сплати кредиту - 31 261,98 грн; штраф за порушення вимог кредитного договору - 10 980,06 грн, звернено стягнення на предмет іпотеки, а саме - земельну ділянку площею 0,1210 га для будівництва та обслуговуванням житлового будинку і господарських будівель, що знаходиться за адресою: Волинська область, Луцький район, село Струмівка, та належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ВЛ № 045473, виданого Луцьким райвідділом земельних ресурсів 08 грудня 2004 року згідно з рішенням від 26 листопада 2004 року № 12-16, та зареєстрованого в книзі Державних актів на право приватної власності на землю за № 1342. Постановлено реалізувати предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_2 зобов'язань за Кредитним договором в нього утворилася заборгованість в розмірі 32 759,07 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 261 843,25 грн. Умовами договору іпотеки від 27 березня 2007 року передбачено майнову відповідальність ОСОБА_1 в межах вартості предмета іпотеки за невиконання ОСОБА_2 умов Кредитного договору, а також право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Відповідач отримав письмові повідомлення банку з вимогами про погашення заборгованості за кредитом, в яких його попереджено про звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання вимог про усунення порушень умов кредитного та іпотечного договорів. Тобто позивачем дотримано правила звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачені статтями 33, 35 Закону України «Про іпотеку».
Постановою Волинського апеляційного суду від 07 травня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, а заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 квітня 2013 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. В суді першої інстанції відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися і жодних заяв та клопотань, в тому числі про застосування позовної давності до суду не подавали. Тому подана до апеляційного суду заява представника відповідача ОСОБА_4 про застосування позовної давності не може бути задоволена.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
06 серпня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кондратюк В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 квітня 2013 року та постанову Волинського апеляційного суду від 07 травня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник ОСОБА_1 - адвокат Кондратюк В. В. зазначив, що позивач безпідставно нарахував проценти за користування кредитом та пеню за прострочення сплати кредиту за період до 01 грудня 2012 року, так як 11 листопада 2009 року банк пред'явив до позичальника вимогу про повернення всієї суми кредиту і Кредитний договір було укладено на строк до 26 березня 2012 року. Тому висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, суперечать правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та в постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), про те, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Також апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) та в постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), в яких зазначено, що той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Луцького міськрайонного суду Волинської області.
16 жовтня 2020 року справа № 161/3750/13-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Судами встановлено, що 27 березня 2007 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 20 000 доларів США зі сплатою 17 % річних строком до 26 березня 2012 року.
Пунктом 7.1.3 Кредитного договору передбачено, що банк має право у випадку невиконання (часткового невиконання) позичальником своїх зобов'язань за цим договором, в тому числі щодо повернення кредиту та сплати відсотків, звернути стягнення на заставлене майно відповідно до чинного законодавства України для погашення в повному обсязі заборгованості за кредитом, відсотками та неустойкою, якщо її буде зараховано.
Згідно з пунктами 9.1, 9.2 Кредитного договору у разі порушення позичальником строків сплати відсотків за користування кредитом позичальник зобов'язаний сплатити на користь банку пеню у розмірі 0,5 % від суми прострочених зобов'язань за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня. У разі порушення строків повернення кредиту та/чи сплати відсотків за користування кредитом позичальник сплачує банку штраф у розмірі 5 % від суми заборгованості по поверненню кредиту та/чи сплати відсотків вказаних у графіку і визначених на дату прострочення.
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 27 березня 2007 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого єземельна ділянка площею 0,1210 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташована в селі Струмівка Луцького району Волинської області.
Згідно з пунктами 3.3.5, 5.1 договору іпотеки від 27 березня 2007 року іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо при настанні строку виконання зобов'язання (або тієї чи іншої його частини) воно не буде виконане. Іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання в цілому або в тій чи іншій його частини, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов'язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором.
01 серпня 2012 року ОСОБА_1 отримав письмове повідомлення-вимогу ПАТ КБ «Надра» про те, що позичальник не виконує зобов'язання за Кредитним договором і станом на 01 липня 2012 року має заборгованість перед банком в розмірі 33 823,23 доларів США, з яких: за кредитом - 15 702,69 доларів США; за процентами - 10 407,11 доларів США; пеня - 7 713,43 доларів США. Банком направлено позичальнику повідомлення-вимогу про погашення в повному обсязі заборгованості за Кредитним договором у строк 30-ти календарних днів - до 01 вересня 2012 року. У разі невиконання вказаної вимоги банк згідно зі статтею 35 Закону України «Про іпотеку» має право здійснити звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений чинним законодавством України.
ОСОБА_2 не виконував належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ КБ «Надра» станом на 01 січня 2013 року складала 32 759,07 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 261 843,25 грн, з яких: за кредитом - 15 702,69 доларів США, що еквівалентно 125 511,60 грн; за процентами за користування кредитом - 11 771,50 доларів США, що еквівалентно 94 089,59 грн; пеня за прострочення сплати кредиту - 3 911,17 доларів США, що еквівалентно 31 261,98 грн; штраф за порушення вимог кредитного договору - 1 373,71 доларів США, що еквівалентно 10 980,06 грн.
ПАТ КБ «Надра» просило в рахунок погашення вищевказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , а саме - земельну ділянку площею 0,1210 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану в селі Струмівка Луцького району Волинської області, шляхом примусової реалізації з прилюдних торгів за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності в межах виконавчого провадження.
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки належить іпотекодержателю.
Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції, у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Під час розгляду справи апеляційним судом представник ОСОБА_1 - адвокат Кондратюк В. В. посилався на те, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 зобов'язань за Кредитним договором 11 листопада 2009 році ПАТ КБ «Надра» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, який ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 травня 2012 року було залишено без розгляду. З огляду на те, що відповідно до частини першої статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності, то банк, подавши у березні 2013 року повторно позов у цій справі, пропустив встановлену законом трирічну позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Апеляційним судом встановлено, що в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися і жодних заяв та клопотань, в тому числі про застосування позовної давності, до суду не подавали.
Згідно з частиною першою статті 158 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.
Особи, які беруть участь у справі, мають право, зокрема брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб (стаття 27 ЦПК України 2004 року).
Відповідно до частин третьої-п'ятої статті 74 ЦПК України 2004 року судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
За змістом частини першої статті 169 ЦПК України 2004 року суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 березня 2013 року було відкрито провадження в цій справі, призначено її до розгляду на 25 березня 2013 року о 14 год. 30 хв., а також запропоновано відповідачу в строк до 25 березня 2013 року подати письмові заперечення проти позову та докази, якими вони обґрунтовуються.
Копію вищевказаної ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 березня 2013 року та судову повістку про розгляд справи на 25 березня 2013 року о 14 год. 30 хв. ОСОБА_1 отримав 18 березня 2013 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення.
25 березня 2013 року розгляд справи місцевим судом було відкладено на 08 квітня 2013 року (день ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції).
При цьому за нотаріально посвідченою довіреністю від 25 березня 2013 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 представляти його інтереси, зокрема в усіх судових установах України у всіх справах з усіма правами, що передбачені законом позивачу, відповідачу, третій особі і потерпілому.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , який діяв на підставі вищевказаної довіреності, був належним чином повідомлений про день та час судового засідання, призначеного на 08 квітня 2013 року (день ухвалення оскаржуваного рішення судом першої інстанції), що підтверджується його розпискою.
Відповідно до частини п'ятої статті 76 ЦПК України 2004 року вручення судової повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.
Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) та в постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), на які послався апеляційний суд та заявник в касаційній скарзі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
У справі, яка переглядається, відповідач та його представник були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи місцевим судом, а відтак право відповідача на подачу заяви про застосування позовної давності до суду першої інстанції було забезпечено.
Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) та в постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), не заслуговують на увагу, так як в цих справах було встановлено факт неналежного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи судом першої інстанції, натомість у справі, яка переглядається, відповідач та його представник були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи місцевим судом.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов'язань за Кредитним договором станом на 01 січня 2013 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 32 759,07 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 261 843,25 грн. Оскільки договором іпотеки від 27 березня 2007 року передбачено майнову відповідальність ОСОБА_1 в межах вартості предмета іпотеки за невиконання ОСОБА_2 умов Кредитного договору, а також право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання, то суди дійшли висновку про те, що позовні вимоги ПАТ КБ «Надра» про звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими.
Однак такі висновки ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права і зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до правових висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) та в постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Отже, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів, нарахованих після закінчення строку дії договору позики.
З матеріалів справи вбачається, що у Кредитному договорі сторони погодили кінцевий термін повернення кредиту до 26 березня 2012 року.
Водночас у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 зобов'язань за Кредитним договором 11 листопада 2009 році ВАТ КБ «Надра» зверталося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, в якому зазначило, що заборгованість за Кредитним договором станом на 01 жовтня 2009 року складає 18 823,48 доларів США, що за офіційним курсом НБУ еквівалентно 150 776,07 грн, з яких: за кредитом - 15 702,69 доларів США, що еквівалентно 125 778,55 грн; за процентами за користування кредитом - 2 962,12 доларів США, що еквівалентно 23 726,58 грн; пеня за прострочення сплати кредиту - 158,67 доларів США, що еквівалентно 1 270,95 грн. Тому просило в рахунок погашення вказаної заборгованості достроково звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , а саме - земельну ділянку площею 0,1210 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану в селі Струмівка Луцького району Волинської області.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 травня 2012 року у справі № 0308/2394/2012 було задоволено заяву ВАТ КБ «Надра» про залишення позовної заяви без розгляду, позовну заяву ВАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки залишено без розгляду.
Однак апеляційний суд не перевірив, чи був змінений строк виконання основного зобов'язання у зв'язку з пред'явленням ВАТ КБ «Надра» у 2009 році позову до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки в такому випадку банк був позбавлений права нараховувати проценти та пеню за Кредитним договором після закінчення строку кредитування, однак мав право на стягнення сум, нарахованих станом на час закінчення строку кредитування.
Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, достовірно не з'ясував розміру заборгованості за кредитним договором, а також не встановив періоду нарахованих процентів за користування кредитними коштами та неустойки, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено в повному обсязі.
Враховуючи викладене, доводи заявника про те, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, суперечать правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та в постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), є обґрунтованими.
Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).
Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Такі правові висновки викладено Верховним Судом України в постановах від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, від 11 жовтня 2017 року у справі № 347/1910/15-ц.
Наведені правові висновки Верховного Суду України застосовані Верховним Судом в постанові від 19 травня 2021 року у справі № 756/15896/18 (провадження № 61-3359св20).
Умовами пунктів 9.1, 9.2 Кредитного договору його сторони передбачили, що у разі порушення позичальником строків сплати відсотків за користування кредитом позичальник зобов'язаний сплатити на користь банку пеню у розмірі 0,5 % від суми прострочених зобов'язань за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня. У разі порушення строків повернення кредиту та/чи сплати відсотків за користування кредитом позичальник сплачує банку штраф у розмірі 5 % від суми заборгованості по поверненню кредиту та/чи сплати відсотків вказаних у графіку і визначених на дату прострочення.
З огляду на такі умови договору та вищенаведені вимоги законодавства апеляційний суд не перевірив, чи не є одночасне стягнення пені та штрафу застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме порушення.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
За наведених обставин та з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 756/15896/18 (провадження № 61-3359св20), тобто в судовому рішенні Верховного Суду після подання касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кондратюка Володимира Веніаміновича задовольнити частково.
Постанову Волинського апеляційного суду від 07 травня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук