Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа №369/3800/19
провадження №61-3539св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2020 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у складі колегії суддів Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2 з позовом, в якому просила: визнати спільною сумісною власністю сторін будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного будинку; визнати спільною сумісною власністю сторін земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаної земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що 11 листопада 2011 року між сторонами зареєстровано шлюб, за період перебування у якому ними придбано майно, яке зареєстровано на відповідача, а саме: земельна ділянка площею 0,0248 га за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03 березня 2012 року, на укладання якого позивач давала згоду, а також житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
У 2018 році позивач подала позов про розірвання шлюбу, проте сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного сумісного майна, набутого під час шлюбу.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року, позов задоволено.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину вказаної земельної ділянки.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5 763 грн.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що спірне майно придбане на ім'я відповідача саме за час перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачем, а під час судового розгляду справи суду не надано беззаперечних доказів, що вказане майно набуто відповідачем за його особисті кошти, а такі доводи ґрунтуються на припущеннях та є недоведеними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи судами попередніх інстанцій не досліджені важливі обставини, які мають значення для встановлення об'єктивної істини та не взято до уваги факти та докази, надані відповідачем для доведення своєї позиції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2021 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) викладено висновок щодо доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно.
Проте, апеляційний суд при ухваленні судового рішення дійшов висновку, що спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, незважаючи на те, на кого з подружжя було зареєстровано таке нерухоме майно.
При цьому апеляційний суд не взяв до уваги, що відповідачем подані докази та клопотання про допит свідків щодо порядку набуття права власності на спірне майно, не вивчені та не досліджені повністю та безпосередньо судом першої інстанції, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та порушує принцип змагальності сторін в цивільному процесі. А саме не здійснено: допит свідків, заявлених у справі; дослідження обставин щодо того факту, що до моменту укладання шлюбу позивач та відповідач вже майже рік проживали однією сім'єю; дослідження та вивчення обставин та наслідків укладання договору позики від 05 вересня 2011 року в інтересах сім'ї (наслідком якого є ухвалене судове рішення від 29 листопада 2018 року Подільським районним судом м. Києва про стягнення заборгованості за договором позики від 05 вересня 2011 року). Судами не встановлено дійсної вартості майна подружжя на час розгляду справи.
Таким чином, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду справи не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) щодо надання права на доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно шляхом доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог.
Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що у подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок позичених грошових коштів жилий будинок, внаслідок укладення договорів позики виникає також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Судами не враховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16 щодо виконання зобов'язання подружжям як солідарних боржників.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заперечує проти доводів ОСОБА_2 та просить залишити ухвалені у справі рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.
Фактичні обставини, встановлені судами
11 листопада 2011 року сторони уклали шлюб, який зареєстровано у виконавчому комітеті Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.
На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03 березня 2012 року, ОСОБА_2 набуто у власність земельну ділянку площею 0,0248 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, за адресою: АДРЕСА_1 .
У пункті 13 договору вказано, що цей договір укладено за згодою
ОСОБА_1 , як дружини ОСОБА_2
08 серпня 2012 року виконавчим комітетом Петрівської сільської ради видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно (спірну квартиру) не спростована.
Установлено, що спірна земельна ділянка придбана в період зареєстрованого шлюбу між сторонами, за згодою позивача, також у цей період збудовано спірний житловий будинок, право власно ся на який відповідач зареєстрував на власне ім'я, проте, належність вказаного майна до особистої приватної власності ОСОБА_2 у цій справі не доведено, презумпція спільності права власності подружжя на набуте в період шлюбу майно, за якою частки подружжя є рівними, не спростована. ОСОБА_1 є співвласником земельної ділянки та житлового будинку (1/2 частки), оскільки це майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу.
Суди попередніх інстанцій дали належну оцінку усім доводам і доказам ОСОБА_2 , на які він посилався, спростовуючи презумпцію спільності права власності подружжя на спірне майно та, з урахуванням встановлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, недоведення факту придбання цього майна за особисті кошти ОСОБА_2 , в тому числі, що земельну ділянку було придбано та житловий будинок добудовано за його особисті кошти, отримані від продажу особистого майна, дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав вважати вказане нерухоме майно особистою приватною власністю ОСОБА_2 .
Суди дали належну оцінку доводам відповідача про необхідність врахування під час поділу майна його боргових зобов'язань на суму 100 000 доларів США, отриманих ним у борг за договором позики, які ним витрачено в інтересах сім'ї на придбання земельної ділянки і добудову житлового будинку, та відхиляючи ці аргументи, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу (стаття 13 ЦПК України) правильно виходили з того, що з такими вимогами ОСОБА_2 до суду не звертався, зустрічних вимог такого змісту до ОСОБА_1 не заявляв. При цьому боргові зобов'язання, на які посилається відповідач виникли до реєстрації шлюбу з позивачем, а рішення рішення Подільського районного суду м. Києва від 29 листопада 2018 року про стягнення вказаних коштів з відповідача не спростовує презумпцію спільності права власності подружжя на набуте в період шлюбу майно.
За таких же підстав колегія суддів не приймає до уваги доводи касаційної скарги про неврахування судами при поділі спільного майна боргових зобов'язань за договором позики, та крім наведеного, виходить з того, що навіть за умов встановлення факту виникнення правовідносин за зобов'язаннями позики, що виникли в інтересах сім'ї, це не змінює статус спільності набутого під час шлюбу майна. Такі обставини можуть встановлюватись за наявності відповідного спору та за наявності правових підстав під час вирішення питання щодо повернення за рахунок другого з подружжя як солідарного боржника половини сплачених іншим після розірвання шлюбу коштів в рахунок погашення боргового зобов'язання за позикою, яка використана в інтересах сім'ї.
Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі №6-539цс16, оскільки наведені у цій постанові висновки стосуються вирішення спору про поділ майна, у якому позивач просив здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя з урахуванням боргових зобов'язань.
Проте у справі, яка переглядається, таких вимог не заявлялось, що в силу принципу диспозитивності цивільного судочинства не давало судам підстав враховувати борги, на які посилався відповідач, заперечуючи проти позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя.
Крім того, у постанові Верховного Суду України, на яку посилається заявник, та у справі, яка переглядається, є відмінними підстави та предмет спору, різняться й встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин.
Також є необґрунтованими посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18), оскільки висновки у цій справі стосувались вимог про визнання договору іпотеки недійсним, зокрема з тих підстав, що договір укладено без згоди особи, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована.
Посилаючись на наведену постанову Великої Палати Верховного Суду, заявник у касаційній скарзі неправильно зазначив дату її прийняття - 22 лютого 2021 року, замість вірної дати 21 листопада 2018 року, а також формально послався на те, що вказана постанова містить висновок щодо доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя. Проте, таких висновків вказана постанова не містить, а заявник не конкретизував і не зазначив, які саме викладені у ній висновки не враховано судами під час вирішення спору у справі, яка переглядається.
Крім наведеного, у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду є іншими підстави та предмет спору, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також нормативно-правове регулювання правовідносин, у порівнянні зі справою, яка переглядається.
Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, а також оцінки нових доказів і встановлення тих обставин, які на думку заявника свідчать про можність врахування при вирішенні даного спору боргових зобов'язань одного з подружжя та їх поділ між солідарними боржниками.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. С. Висоцька
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко