Справа №757/30431/18 Головуючий у І інстанції Писанець В.А.
Провадження №22-ц/824/8087/2021 Головуючий у 2 інстанції Голуб С.А.
14 червня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
судді-доповідача Голуб С.А.,
суддів: Ігнатченко Н.В., Таргоній Д.О.,
за участі секретаря судового засідання Сакалоша Б.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в м. Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Якімова Віктора Анатолійовича на рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єременко Людмила Олексіївна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу,
У червні 2018 року позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом посилаючись на те, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про право власності на житло, що було видане Відділом приватизації державного житлового фонду Печерського району 01 квітня 1997 року. У вказаній квартирі проживала з 1959 року до 01 лютого 2017 року.
01 лютого 2017 року нею виявлено крадіжку майна та документів, а також встановлено факт проникнення невідомих осіб у квартиру, у зв'язку з чим було подано заяву про вчинення кримінального правопорушення.
09 лютого 2017 року позивачка отримала Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Згідно з отриманими відомостями позивачці стало відомо, що спірна квартира 21 грудня 2016 року зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2015 року.
Разом з тим, позивачка зазначає, що спірну квартиру не відчужувала, довіреностей на її відчуження не надавала, з ОСОБА_1 не знайома, про будь-які судові рішення їй не відомо, боргових зобов'язань не має, будь-яких правочинів щодо квартири не укладала, а тому вважає, що нерухоме майно вибуло з її володіння без належних на те правових підстав.
Пізніше позивачці стало відомо, що 23 грудня 2013 року укладений договір купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Позивачка зазначає, що правовстановлюючі документи на квартиру, а також паспорт громадянина Україна на ім'я ОСОБА_2 ,які були надані нотаріусу для укладення правочину, були підробленими.
В подальшому, 30 грудня 2013 року було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . На укладення вказаних договорів було відсутнє волевиявлення позивачки у справі, а тому договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є недійсним в силу положення ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України.
На підставі викладеного, позивачка просила суд першої інстанції визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 23 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єременко Л.О. за реєстровим № 1595.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 січня 2021 року позов задоволено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Якімов В.А. подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що позивачка ОСОБА_2 не є стороною оспорюваного договору.
Судом до розгляду справи не було залучено в будь-якій якості продавця за оспорюваним договором ОСОБА_2 .
З наявних в матеріалах справи доказів видно, що оспорюваний договір укладений у присутності нотаріуса, який перевірив правоздатність сторін та сторони діяли добровільно, відповідно до власного вільного волевиявлення, що відповідає їх внутрішній волі, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені із вимогами чинного законодавства щодо недійсності правочинів, серед іншого сторони підтвердили, що продаж квартири вчиняється за погодженою сторонами ціною та те, що грошові кошти за квартиру були одержані продавцем від покупця до підписання цього договору.
Суд при оцінці доказів не звернув увагу на те, що в матеріалах справи є копії правовстановлюючих документів на спірну квартиру на різних осіб, дійсність яких жодним чином не спростована.
З викладеного в позовній заяві вбачається, що між позивачкою ОСОБА_2 та продавцем за оспорюваним договором ОСОБА_2 , існує спір щодо права власності на спірну квартиру. В матеріалах справи є дві довідки з БТІ м. Києва на спірну квартиру на різних власників та свідоцтво про право власності на різних власників.
ОСОБА_2 на підставі належних йому правовстановлюючих документів на спірну квартиру відчужив її за оспорюваним договором купівлі-продажу. Позивачка, не визнаючи право власності продавця на квартиру звернулась до суду з вимогою про визнання договору недійсним.
На думку скаржника такий спосіб захисту не відповідає правовідносинам та суті спору, які склалися між сторонами. Адже, позивачка, так як її право власності на квартиру не визнавалося під час укладення оспорюваного правочину продавцем, мала би в першу чергу визнати за собою право власності на спірну квартиру, а потім вже витребувати своє майно.
На підставі викладеного в апеляційній скарзі, представник ОСОБА_1 - адвокат Якімов В.А. просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
В порядку визначеному ст. 360 ЦПК України на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представників ОСОБА_2 - адвоката Глушко М.С. та від адвоката Міщенка П.В.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Міщенко П.В. у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що доводи апеляційної скарги є надуманими та формальними, а також такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, які були вірно встановлені судом першої інстанції.
Додатково у відзиві зазначає, що під час відчуження спірної квартири було здійснено підроблення правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я неіснуючої особи ОСОБА_2 . Зокрема, було виготовлено підроблене свідоцтво про право власності на квартиру, виготовлені паспорт та дублікат довідка про присвоєння ідентифікаційного коду, довідку форми № 3. Використовуючи підроблені документи, вчинено спірний правочин купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 для фактичної легалізації захопленого майна.
Надалі ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу із ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ).
В свою чергу ОСОБА_4 уклав правочин позики із ОСОБА_1 , забезпечивши зобов'язання іпотекою, використовуючи спірну квартиру в якості майнової застави за договором позики із ОСОБА_1 з дуже коротким терміном повернення. Не отримавши вчасно позичені кошти ОСОБА_1 звернулась до Печерського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_4 з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто спірну квартиру. Суд задовольнив позов ОСОБА_1 . Таким чином, за рішенням суду ОСОБА_1 легалізувала захоплене майно і зареєструвала його у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Дочекавшись, коли ОСОБА_2 покине квартиру від'їхавши на короткий час, ОСОБА_1 фізично заволоділа майном, проникнувши у квартиру, змінивши замки на вхідних дверях та підготувала для вивезення з квартири майно ОСОБА_2 .
Представник ОСОБА_2 - адвокат Глушко М.С. у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що судом отримано і досліджено лист від 18 квітня 2018 року № 07/929-18 за підписом начальника Печерського районного відділу в місті Києві Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві ДМС України, в якому повідомляється про те, що бланк паспорту серії НОМЕР_1 , виданий Печерським РУ ГУ МВС України в місті Києві 12 листопада 2009 року на ім'я ОСОБА_2 не видавався.
При цьому приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єременко Л.О. не перевірила не лише ту обставину, що паспортний документ серії НОМЕР_1 не видавався ОСОБА_2 , а також не перевірила підставу розбіжностей в наданих продавцем документах щодо адреси квартири, а саме замість назви вулиці «Патріса Лумумби » невірно зазначено « Патриса Лумумби », а також розбіжностей щодо загальної площі квартири, яка згідно з відомостями довідки становить 64,7 кв.м., житлова 32,5 кв.м., хоча в свідоцтві про право власності зазначено площу 57,8 кв.м.
Всі інші заперечення у відзиві на апеляційну скаргу зводяться до цитування норм матеріального та процесуального права щодо спростування доводів апеляційної скарги, які стосуються порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а також до повторного викладу обставин, які зазначені в позові.
На підставі викладеного у відзивах на апеляційну скаргу представники позивачки просять суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Якімов В.А. в судове засідання не з'явився. Про час, дату та місце судового розгляду повідомлявся належним чином.
Позивачка ОСОБА_2 та її представник адвокат Глушко М.С. просили залишити апеляційну скаргу без задоволення.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги доходить висновку, що апеляційну скарга підлягає до задоволення, враховуючи таке.
Судом першої інстанції встановлено, що з 01 квітня 1997 року ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 01 квітня 1997 року, виданим Відділом приватизації державного житлового фонду Печерського району на підставі розпорядження Відділу приватизації державного житлового фонду Печерської районної у місті Києві державної адміністрації від 01 квітня 1997 року № 631.
Вказана квартира була зареєстрована в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна на праві приватної власності за позивачем, реєстраційний напис записаний у реєстрову книгу № 2422 від 07 квітня 1997 року.
Зі змісту копії договору купівлі-продажу квартири від 23 грудня 2013 року вбачається, що його сторонами є продавець ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , паспорт НОМЕР_3 , виданий Печерським РУ ГУ МВС України в місті Києві 12 листопада 2009 року, що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) та покупець ОСОБА_3 ; предметом договору є продаж та купівля останніми квартири АДРЕСА_1 ; ціна договору становить 199 858,00 грн.; належність квартири продавцю підтверджується свідоцтвом про право власності від 01 квітня 1997 року, виданого Відділом приватизації державного житлового фонду Печерського району міста Києва на підставі розпорядження (наказу) від 23 березня 1997 року № 3846, що зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації від 07 квітня 1997 року у реєстрову книгу № 3251. У розділі «Підписи» договору містяться підписи його сторін. З посвідчувального надпису нотаріуса на договорі вбачається, що вказаний договір було засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єременко Л.О. та зареєстровано в реєстрі за № 1595.
Згідно листа від 18 квітня 2018 року № 07/929-18 за підписом начальника Печерського районного відділу в місті Києві Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві ДМС України, в якому повідомляється про те, що бланк паспорту серії НОМЕР_3 , виданий Печерським РУ ГУ МВС України в місті Києві 12 листопада 2009 року на ім'я ОСОБА_2 не видавався.
З відповідей Печерської районної в місті Києві державної адміністрації вбачається, що позивач зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 20 лютого 1963 року.
З копій витягу з кримінального провадження № 12017100060000518 вбачається, що 01 лютого 2017 року, близько 13:40 год. ОСОБА_2 виявила, що невстановлена особа самовільно, всупереч установленому законом порядку оселилася у її квартирі за адресою: АДРЕСА_1.
В ході досудового розслідування встановлено, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі рішення суду № 757/5104/15-ц, постановленого 25 вересня 2015 року Печерським районним судом міста Києва.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири від 23 грудня 2013 року між позивачем та відповідачем не укладався, позивачка його не підписувала, свого волевиявлення на відчуження належної їй квартири на користь відповідача у встановлений законом спосіб не виявляла. Відповідно продавець ОСОБА_2 не будучи дійсним її власником, не мав права на її продаж.
Судова колегія не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з таких підстав.
Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду вказаним нормам повною мірою не відповідає, оскільки судом першої інстанції не надано належної правової оцінки всім наявним в матеріалах справи доказам, не перевірено коло відповідачів, що призвело до передчасних висновків про задоволення позовних вимог.
Так, положеннями ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушення , невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Названими нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Так, для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач оскаржує дійсність договору купівлі-продажу квартири, що був укладений 23 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Визнання правочину недійсним врегульовано статтями 203,215 ЦК України.
Частиною ч. 3 ст. 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Разом із тим, суд першої інстанції, з'ясовуючи всі обставини справи та розглядаючи питання обрання позивачем ефективного способу захисту порушених прав, не врахував того, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, що укладений 23 грудня 2013 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є ефективним способом захисту порушених прав позивачки у судовому порядку.
Так при вирішенні спору суду необхідно враховувати, до яких наслідків призведе застосування того чи іншого способу захисту: чи призведе це до тієї кінцевої мети, яке прагне досягнути позивач, звертаючись до суду.
Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. (Постанова Першої судової палати КЦС ВС від 15 травня 2019 року, справа № 462/5804/16-ц, провадження № 61-39342св18)
Колегія суддів вважає, що обраний позивачкою в цій справі спосіб захисту порушеного права - шляхом визнання договору купівлі-продажу квартири недійсними - не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивачки, оскільки, за загальним правилом, наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція. Відповідно, визнання договору щодо відчуження спірного майна недійсним не матиме наслідком повернення квартири в користування позивачки та визнання за нею права власності на цю квартиру, а тому не відновить її порушеного права власності, оскільки таке право власності в порядку реституції мало б бути повернуто саме продавцю квартиру ОСОБА_2 . Разом із тим, на час вирішення спору судом, право власності на спірну квартиру зареєстровано за третьою особою ОСОБА_1 , щодо якої позовних вимог позивачкою в даній справі не заявлено і вказане рішення не має правовим наслідком позбавлення ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру і повернення квартири у власність позивачки. Захист права власності позивачки на спірну квартиру можливий лише шляхом пред'явлення віндикаціного позову до добросовісного набувача квартири ОСОБА_1 .
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції помилково погодився із доводами позивачки про те, що ОСОБА_2 укладав правочин за фальшивим паспортом громадянина України, отже такої особи не існує, а тому до цієї особи не можуть бути звернуті позовні вимоги і він не був зазначений відповідачем. Із матеріалів справи вбачається, що сторонами оспорюваного правочину є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Тобто правочин укладали конкретні фізичні особи, нотаріус встановив ці особи на підставі наданих документів, про що зазначив в договорі, встановив їх дієздатність, а тому самі ці особи мали бути зазначені відповідачами незалежно від правомірності отримання ними документів, які посвідчують їх особи. Вказівка позивачки на підроблення паспорту громадянина України ОСОБА_2 , незважаючи на наявність листа від 18 квітня 2018 року № 07/929-18 Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві ДМС України, в якому повідомляється про те, що бланк паспорту серії НОМЕР_3 , виданий Печерським РУ ГУ МВС України в місті Києві 12 листопада 2009 року на ім'я ОСОБА_2 не видавався, не може бути покладена в основу рішення, враховуючи, що порядок встановлення факту підроблення документів передбачений кримінально-процесуальним законодавством, шляхом порушення кримінального провадження та постановлення вироку чи постанови суду. Тобто, підроблення паспорту є способом вчинення злочину, а тому ця обставина встановлюється виключно порушенням кримінального провадження та постановленням вироку чи постанови суду. Суд, який повноважний розглядати цивільні справи позбавлений можливості оперувати поняття «підробленого» паспорту за відсутності відповідних судових рішень у кримінальному процесі і тим більше позбавлений можливості встановлювати такий факт у цивільному процесі.
Отже ОСОБА_2 , як сторона оспорюваного правочину, мав бути залучений до участі у справі в якості відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявним в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Враховуючи наведене та доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для скасування оскаржуваного рішення суду з підстав, що зазначені в апеляційній скарзі, таким чином апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Так, витрати понесені на сплату судового збору при зверненні до суду з позовом покладаються на позивача. Однак, у зв'язку з тим. що апеляційна скарга підлягає до задоволення, то з позивача слід стягнути на користь скаржника сплачений судовий збір за звернення до суду з апеляційною скаргою у розмірі 1057 грн. 20 коп., оскільки при відмові в позові всі судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 141, 367, 369, 374, 376 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Якімова Віктора Анатолійовича задовольнити.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єременко Людмила Олексіївна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати та ухвалити нове судове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Єременко Людмила Олексіївна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1057 грн. 20 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 17 червня 2021 року.
Суддя-доповідач
Судді: