Головуючий у І інстанції Колесник О.М.
Провадження №22-ц/824/8392/2021 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.
10 червня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Гуля В.В., Мельника Я.С.,
при секретарі: Ковтун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики, договорів про внесення змін та доповнень до договору позики недійсними,
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом та просив ухвалити рішення про його задоволення, посилаючись на те, що 26.08.2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, посвідчений 26.08.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т.А. за реєстровим №1076, відповідно до умов якого ОСОБА_1 , як позичальник, отримав від ОСОБА_2 , як позикодавця, у безпроцентну позику грошові кошти у сумі 751 660,00 грн. на строк до 26.02.2016 року.За п.1.2 договору позики сума 751 660 грн. була передана позикодавцем позичальнику до підписання договору.
В подальшому, між сторонами були укладені три договори від 26.02.2016 року, від 26.08.2016 року та від 29.03.2017 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 26.08.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т.А. за реєстровим №1076, за змістом яких сторони погоджували суму заборгованості за договором позики від 26.08.2015 року на день підписання кожного із договорів про внесення змін та доповнень, а також сторони домовились збільшити розмір позики шляхом надання ОСОБА_2 26.02.2016 року ОСОБА_1 133 380 грн. додаткової позики, а загальна сума боргу складає 1 007 760 грн., що еквівалентно 35 360 дол. США; 26.08.2016 року сторони виклали пункти договору позики в такій редакції, згідно якої ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 в борг грошову суму в розмірі 1 043 042,00 грн., що еквівалентно 40 040 дол. США, а остаточний розрахунок за цим договором позики має бути здійснено не пізніше 26.02.2017 року; 29.03.2017 року сторони домовились викласти договір позики у такій редакції: ОСОБА_1 отримує від ОСОБА_2 в борг грошову суму у розмірі 1 211 464,80 грн., що еквівалентно 44 720 дол. США, і загальна сума гривневого еквівалента 44 720 дол. США має бути повернута до 26.08.2017 року.
Позивач у позові посилався на те, що крім суми позики в розмірі 751 660 грн. ніякої додаткової позики від позивача не отримував. Вказаний зміст договорів про внесення змін та доповнень до договору позики сторони обумовлювали стягненням процентів за користування кредитом, тому і зазначили їх у вказаних правочинах. Крім того, вказані договори були укладені позивачем під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних для нього умовах, оскільки його теща, мати його дружини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , хворіє на низку тяжких хвороб і потребує коштовного лікування, що вимагало від позивача значних грошових витрат, в зв'язку із чим він і був змушений укласти 26.08.2015 року договір позики.
Враховуючи викладені обставини, на підставі ст. 233 ЦК України ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними: договір позики від 26.08.2015 року та договори від 26.02.2016 року, від 26.08.2016 року та від 29.03.2017 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 26.08.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т.А. за реєстровим №1076, що є невід'ємними частинами договору позики.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
В судове засідання учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, не з'явились, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності за наявними у справі матеріалами. При цьому клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Стрельнікова М.В. про відкладення розгляду справи у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 знаходиться на самоізоляції, оскільки контактував з людиною, хворою на КОВІД-19, підлягає залишенню без задоволення, зважаючи на те, що на підтвердження причин відкладення до клопотання не долучено жодних доказів.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 26.08.2015 року між сторонами було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т.А. і зареєстрований у реєстрі за №1076, за змістом якого ОСОБА_2 позичив та передав ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 751 660 грн. (а.с.22-25). За п.1.2 договору позики сума 751 660 грн. була передана позикодавцем позичальнику до підписання договору. Строк повернення остаточної суми позики 26.02.2016 року.
Також встановлено, що між сторонами були укладені три договори від 26.02.2016 року, від 26.08.2016 року та від 29.03.2017 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 26.08.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т.А., за змістом яких сторони погоджували суму заборгованості за договором позики від 26.08.2015 року на день підписання кожного із договорів про внесення змін та доповнень, а також домовились збільшити розмір позики шляхом надання ОСОБА_2 26.02.2016 року ОСОБА_1 133 380,00 грн. додаткової позики, в зв'язку із чим загальна сума боргу складає 1 007 760,00 грн., що еквівалентно 35 360 дол. США; 26.08.2016 року сторони виклали пункти договору позики в такій редакції, згідно якої ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 в борг грошову суму в розмірі 1 043 042,00 грн., що еквівалентно 40 040 дол. США, а остаточний розрахунок за цим договором позики має бути здійснено не пізніше 26.02.2017 року; 29.03.2017 року сторони домовились викласти договір позики у такій редакції: ОСОБА_1 отримує від ОСОБА_2 в борг грошову суму у розмірі 1 211 464,80 грн., що еквівалентно 44 720 дол. США, і загальна сума гривневого еквівалента 44 720 дол. США має бути повернута до 26.08.2017 року (а.с.26-31).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову про визнання недійсними вищевказаних укладених між сторонами правочинів, суд першої інстанції виходив з недоведеності наявності підстав для цього, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
Згідно ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як передбачає ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У відповідності до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Як роз'яснює п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Як наголошує ч.1 ст.233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
За змістом п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем суду не було надано належних, допустимих та достовірних доказів наявності на момент вчинення правочину тяжкої для нього обставини, наслідком чого стало укладення ним договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, в зв'язку із чим законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що тяжкою обставиною для нього була наявність у його тещі ряду тяжких захворювань, на лікування яких і були потрібні грошові кошти, спростовуються наданою ним копією медичної документації (а.с.12-19), з якої вбачається, що нею охоплюється період з жовтня 2016 року по вересень 2018 року. При цьому, оспорюваний договір позики укладений 26 серпня 2015 року, тобто на момент вчинення правочину факту існування тяжких обставин позивачем не доведено, а згідно вимог цивільного законодавства недодержання стороною (сторонами) вимог, які є підставою для визнання правочинів недійсними, повинно мати місце саме на час вчинення правочину. Крім того, в п. 10.4 договору позики зазначено, що, укладаючи цей договір, позичальник усвідомлює і підтверджує, що його умови є розумними і справедливими, що він не знаходиться під впливом омани, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди або збігу важких для нього обставин (а.с.24).
Необгрунтованими є і доводи скарги в частині визнання недійсними договорів від 26.02.2016 року, від 26.08.2016 року та від 29.03.2017 року про внесення змін та доповнень до договору позики від 26.08.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Холод Т.А., оскільки право на внесення змін та доповнень до договору належить його сторонам та було реалізовано ними у встановленому законом порядку. Передбачених законом підстав до визнання цих договорів недійсними позивачем не наведено і доказів на їх підтвердження не надано, в зв'язку із чим, зважаючи на презумпцію правомірності правочину (ст. 204 ЦК України), колегія суддів дані доводи апеляційної скарги відхиляє за їх необґрунтованістю та недоведеністю.
Доводи апеляційної скарги позивача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, як підставу для скасування рішення суду, законності та обґрунтованості рішення суду не спростовують, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норми процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, натомість справа судом вирішена правильно, з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин справи та дотриманням норм матеріального права при її вирішенні.
Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди позивача з висновками суду щодо їх оцінки. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді: