ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
17 червня 2021 року м. Київ № 640/21997/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., вирішивши в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників (в письмовому провадженні), адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (далі також - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправним і скасувати пункт 13 рішення Міністерства оборони України про відмову в призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням II групи інвалідності з 22.01.2013 року, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, оформленого протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 31.05.2019 року №69;
- зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку із встановленням II групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, на дату встановлення інвалідності, а саме 22.01.2013 року, відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовці та членів їх сімей" та Порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 №499.
Позивач вважає протиправною відмову у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням ІІ групи інвалідності, посилаючись на порушення його прав та законних інтересів.
Позивачем зазначено, що при поданні заяви про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку із настанням інвалідності та набуття права на отримання одноразової грошової допомоги (22.01.2013 року) Закон №2011-ХІІ не містив обмеження щодо реалізації права на отримання одноразової грошової допомоги протягом трьох років з дня виникнення такого права, посилаючись на висновки у Постанові Вищого адміністративного суду України від 18.04.2017 року по справі №806/5268/15, Постанові Верховного Суду від 22.03.2018 року у справі №288/349/17 та Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.11.2018 року №826/7247/18.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.11.2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Через канцелярію суду 29.11.2019 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в прохальній частині якого зазначено клопотання про розгляд справи у порядку загального позовного провадження.
Міністерством оборони України проти задоволення позовних вимог заперечено, посилаючись на те, що висновки Комісії є обґрунтованими, відповідають вимогам нормативно-правових актів, що регулюють порядок призначення та виплату одноразово грошової допомоги. Зазначено, що, оскільки нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, позивач не має законного права на призначення одноразової грошової допомоги. Крім того, відповідачем зауважено, що суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади (прийняття рішення про виплату або відмову).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.12.2019 року клопотання представника відповідача ОСОБА_2 (довіреність від 23.09.2019 року №220/55/д) про здійснення розгляду справи у порядку загального позовного провадження повернуто без розгляду.
Через канцелярію суду позивачем 06.12.2019 року подано відповідь на відзив, згідно з якою наполягає на своєму праві на призначення та виплату одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності з 22.01.2013 року згідно з Порядком та умовами призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців , військовозобовязаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 року №499.
18.06.2020 року та 09.02.2021 року позивачем через канцелярію суду подано клопотання про пришвидшення розгляду справи.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 звільнений з військової служби 14.04.1992 року.
Відповідно до довідки до акту огляду МСЕК серії 10 ААА № 795677 від 29.01.2013 року позивачу під час первинного огляду була встановлена ІІ група інвалідності з 22.01.2013 року, що настала у зв'язку з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.
Згідно витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця, Протокол №2527 від 17.12.2012 року, захворювання підполковника у відставці ОСОБА_1 , 1941 року народження, що підтверджено медичними документами, - захворювання, так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов'язку.
Згідно посвідчення від 01.02.2013 року серії НОМЕР_1 позивач є інвалідом ІІ групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.
28.11.2017 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності другої групи інвалідності, відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-ХІІ, постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 року №975 та постанови Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 року №499.
Листом Київського міського військового комісаріату від 06.12.2017 року позивачу відмовлено у розгляді заяви та виплаті одноразової грошової допомоги.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.11.2018 року №826/7274/18 визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язано подати документи ОСОБА_1 на розгляд розпорядникові бюджетних коштів - Комісії Міністерства оборони України про вирішення питання щодо виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку із настанням ІІ групи інвалідності, внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби.
31.05.2019 року рішенням, оформленим протоколом №69, розглянувши подані документи комісія Міністерства оборони України з питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги (пункт 13) дійшла висновку про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 , оскільки заявник звільнений з військової служби до набуття чинності Закону України від 04.04.2006 року № 3597-ІV "Про внесення змін до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", яким запроваджено виплату одноразової грошової допомоги, а інвалідність встановлена до 01.01.2014 року, тобто, до набуття чинності нової редакції статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Не погоджуючись з рішенням відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом для захисту своїх прав.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, система їх соціального та правового захисту, гарантії військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах визначені в Законі України від 20.12.1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі також - Закон №2011-ХІІ).
У відповідності до частини першої статті 3 Закону № 2011-XII останній поширюється, зокрема, на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісті.
Статтею 12 Закону № 2011-XII визначено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Питання призначення та виплати одноразової грошової допомоги у разі інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві врегульовано статтею 16 Закону № 2011-XII.
Частиною другою статті 16 Закону № 2011-XII (в редакції чинній до 01.01.2014 року) було передбачено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов'язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Водночас, пунктом 1 розділу І Закону України "Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців" від 04.07.2012 №5040-VI було викладено в новій редакції статтю 16 Закону №2011-XII та доповнено вказаний Закон статтями 16-1, 16-2, 16-3 та 16-4.
Закон України "Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців" від 04.07.2012 року №5040-VІ набрав чинності з 01.01.2014 року.
Відповідно до частини першої статті 16 Закону №2011-XII одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Так, відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 Закону №2011-XII одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
В свою чергу, частина дев'ята статті 16-3 Закону №2011-ХІІ передбачає, що порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
На виконання положень частини дев'ятої статті 16-3 Закону №2011-ХІІ постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 року за № 975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві.
Пунктом 2 Порядку № 975 установлено, що особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги, допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.
Водночас, згідно пункту 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
Таким чином, під час вирішення питання щодо наявності у ОСОБА_1 права на отримання одноразової грошової допомоги слід застосовувати законодавство, що діяло станом на дату встановлення позивачу ІІ групи інвалідності, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.
З наявної у матеріалах справи копії довідки до акта огляду МСЕК серії 10 ААА №795677 від 29.01.2013 року висновується, що ОСОБА_1 ІІ групу інвалідності було встановлено з 22.01.2013 року.
Відтак, до спірних правовідносин слід застосовувати установлений законодавством порядок, що діяв на вказану дату.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23.11.2018 року у справі № 295/3869/17, від 30.10.2018 року у справі № 760/16027/16-а, від 07.02.2019 року у справі № 816/1266/16.
Правовими положеннями частини другої статті 16 Закону № 2011-XII (в редакції чинній станом на 22.01.2013 року) було передбачено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов'язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Крім того, станом на 22.01.2013 року діяв Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 №499.
Відповідно до пункту 2 Порядку №499 одноразова грошова допомога виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) у разі настання інвалідності в період проходження військової служби та особам, звільненим з військової служби, у разі настання інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення з такої служби чи після закінчення зазначеного строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період її проходження, - у розмірі: 24-місячного грошового забезпечення - інвалідам II групи; а у разі настання інвалідності внаслідок виконання обов'язків військової служби - у розмірі: 30-місячного грошового забезпечення - інвалідам II групи.
З наведеного висновується, що відповідне право позивача на отримання одноразової грошової допомоги на момент встановлення йому ІІ групи інвалідності було законодавчо визначене, а вказані правові норми неконституційними не визнавалися.
При цьому, відповідач в оскаржуваному рішенні сам зазначає про те, що вперше таке право було запроваджено Законом України від 04.04.2006 №3597-IV "Про внесення змін до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу".
З огляду на зазначене, суд вважає, що відмовляючи ОСОБА_1 у призначені одноразової грошової допомоги у зв'язку з тим, що його звільнено зі служби до набрання чинності Законом України від 04.04.2006 року №3597-IV "Про внесення змін до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", яким запроваджено виплату одноразової грошової допомоги, а інвалідність йому встановлена до 01.01.2014 року, тобто, до дня набуття чинності нової редакції статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Міністерство оборони України діяло не у відповідності до законодавства, адже, як вже було встановлено судом, днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності є дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії, а право позивача на отримання вказаної допомоги на момент встановлення йому ІІ групи інвалідності було законодавчо визначене частиною другою статті 16 Закону № 2011-XII (в редакції чинній станом на 22.01.2013 року) та Порядком №499.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 30.11.2020 року в справі № 336/1933/17.
Отже, суд доходить до висновку, що пункт 13 рішення Міністерства оборони України про відмову в призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням II групи інвалідності з 22.01.2013 року, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, оформленого протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 31.05.2019 року №69, є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку із встановленням II групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, на дату встановлення інвалідності, а саме 22.01.2013 року, відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовці та членів їх сімей" та Порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 №499, суд зазначає наступне.
Щодо питання призначення позивачу одноразової грошової допомоги, передбаченої Законом № 2011-XII, то воно належить до дискреційних повноважень комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум.
Судом під час розгляду даної адміністративної справи досліджувалась відмова комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформлена пунктом 13 протоколу № 69 від 31.05.2019 року, та мотиви відмови в призначенні позивачу одноразової грошової допомоги, передбаченої Законом № 2011-XII, зазначені відповідачем у вказаному рішенні.
Натомість, дотримання позивачем умов, необхідних для призначення одноразової грошової допомоги, в тому числі, дотримання строків та порядку звернення за такою допомогою, а також розмір допомоги на яку позивач має право, не були підставами відмови у призначенні одноразової грошової допомоги, а тому вони позивачем не обґрунтовувались та не досліджувались судом під час розгляду даної справи.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України).
Невідповідність обраного позивачем способу захисту порушеного права способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що позовні вимоги не можуть бути задоволені у спосіб, обраний позивачем, а тому у задоволенні позову у частині зобов'язання Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку із встановленням II групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, на дату встановлення інвалідності, а саме 22.01.2013 року, відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовці та членів їх сімей" та Порядку затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 №499, слід відмовити.
Зважаючи на встановлену протиправність оскаржуваного рішення комісії Міністерства оборони України, оформленого протоколом № 69 від 31.05.2019 року, в частині відмови у виплаті позивачу одноразової грошової допомоги, застосовуючи механізм захисту права порушеного суб'єктом владних повноважень та його відновлення, керуючись повноваженнями, наданими частиною другою статті 9, частиною другою статті 245 КАС України, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги, у зв'язку із встановленням з 22.01.2013 року ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, з урахуванням встановлених обставин справи та прийнятого судом рішення.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.
Отже, суд зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 року по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина перша статті 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у статті 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в пункті 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 року N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 пункт 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 6, 8, 72-77, 241-246, 255, 257-263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним і скасувати пункт 13 рішення Міністерства оборони України про відмову в призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням II групи інвалідності з 22.01.2013 року, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, оформленого протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 31.05.2019 року №69.
3. Зобов'язати Міністерство оборони України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 00034022) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) про призначення та виплату йому, у зв'язку із встановленням ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, з урахуванням встановлених обставин справи та прийнятого судом рішення.
4. В задоволені решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статті 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 );
Відповідач: Міністерство оборони України (код ЄДРПОУ 00034022, адреса: 03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, буд. 6).
Повне судове рішення складено 17.06.21 року.
Суддя Л.О. Маруліна