ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 червня 2021 року м. Київ № 640/16917/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень, -
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі також - відповідач), у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просить суд визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у м. Києві №0073454204 від 20.09.2019 року, №0037274204 від 21.05.2019 року, №0073504204 від 20.09.2019 року, №0037114204 від 21.05.2019 року, №0037934204 від 23.05.2019 року, №0037964204 від 23.05.2019 року, №0037954204 від 23.05.2019 року, 0037894204 від 23.05.2019 року, №007337 від 20.09.2019 року, №0037004204 від 21.05.2019 року, №003706404 від 21.05.2019 року.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що контролюючим органом планову документальну виїзну перевірку діяльності позивача проведено з грубим порушенням процедури, встановленої податковим кодексом України, оскільки перевірку проведено у приміщенні податкової інспекції, що є самостійною підставою для скасування прийнятих за її результатами актів індивідуальної дії. Позивач зауважує, що не відмовляв у допуску до перевірки та не надавав жодної згоди на проведення виїзної перевірки в приміщенні органу ДФС. На думку позивача, зміст акта перевірки викладено у більшості не точно та таким чином, що виключає можливість ідентифікувати порушення, про яке стверджує відповідач. Крім того, позивач наголошує на численних помилках, зазначених в акті перевірки, що свідчить про безпідставність оскаржуваних повідомлень-рішень.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.09.2019 року позовну заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишено без руху, в якій встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.09.2019 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідачем через канцелярію суду 25.10.2019 року подано відзив на позовну заяву, згідно якого представником відповідача позовні вимоги не визнано та зазначено про те, що позивачем не надано до перевірки документи, пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності, а тому достовірність та повноту відображення у податковій звітності доходу і витрат не є можливим.
Представником позивача 03.10.2019 року через канцелярію суду подано заяву про зміну предмета позову в частині.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.11.2019 року прийнято до розгляду заяву Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 03.10.2019 року про зміну предмета позову.
25.09.2020 року представником позивача через канцелярію суду подано клопотання, в якому просить суд врахувати висновки, викладені у судових рішеннях у справі №640/18873/19 при розгляді справи №640/16917/19, в додатках долучено копію рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.05.2020 року у справі №640/18873/19 та копію постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.09.2020 року у справі №640/18873/19.
20.11.2020 року через канцелярію суду відповідачем подано клопотання про заміну первісного відповідача на його правонаступника.
Згідно із статтею 52 Кодексу адміністративного судочинства, України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.
Оскільки, на день розгляду справи Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві перебуває в стані припинення (запис від 01.08.2019 року) у зв'язку з реорганізацією податкового органу на підставі Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 року №537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» та розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 року №682-р «Питання Державної податкової служби», суд дійшов висновку про необхідність здійснення на підставі статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України заміни первинного позивача - Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві на його процесуального правонаступника - Головне управління Державної податкової служби у місті Києві (далі також - ГУ ДПС у м. Києві).
28.04.2021 року через канцелярію суду представником позивача подано заяву про зміну обставин представництва.
Через канцелярію суду 28.05.2021 року позивачем подано клопотання щодо пришвидшення розгляду справи.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлено наступне.
З 03.12.1999 року ОСОБА_1 зареєстрований як Фізична особа-підприємець та здійснює підприємницьку діяльність за КВЕД 47.11 (основна) - роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами.
21.02.2019 року Головним управлінням ДФС у м. Києві на підставі ст.ст. 20, 77, 82 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VІ, зі змінами та доповненнями, п. 2, п. 2 частини 1 ст. 13 р. IV, ст. 25 розділу VI Закону України від 08.07.2010 року «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», зі змінами та доповненнями, прийнято наказ №2294 Про проведення документальної планової перевірки фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 ).
Вказаним Наказом вирішено провести документальну планову виїзну перевірку фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 з 14.03.2019 року по дату завершення перевірки, тривалістю 10 робочих днів, з метою дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року, валютного - за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року.
За результатами перевірки складено Акт від 10.04.2019 № 823/26-15-42-04/ НОМЕР_1 , на підставі якого Головним управлінням ДФС у м. Києві прийнято податкове повідомлення-рішення від 20.09.2019 № 0073454204, яким встановлено порушення п. 177.2, п. 177.4 ст. 177 Податкового кодексу України та застосовано штрафні санкції (50%) на підставі ч. 2 п. 123.1 ст. 123 Податкового кодексу України, в сумі - 106 499,75 грн. разом до сплати: 319 499,24 грн. в т. ч. - основний платіж - 212 999,49 грн., фін.. санкція - 106 499, 75 грн.; податкове повідомлення-рішення від 20.09.2019 року №0073504204, яким встановлено порушення п. п. 1.1 п. п. 1.2. п.п.1.3 п. 16-1 підр. 10 розд. ХХ Податкового кодексу України та застосовано штрафні санкції (50%) на підставі ч. 2 п. 123.1 ст. 123 Податкового кодексу України в сумі - 8 874,98 грн. разом до сплати: 26 624,94 грн. в т. ч. - основний платіж 17 749,96 грн. - фін. Санкція 8 874,98 грн.; податкове повідомлення-рішення від 20.09.2019 року №007337, яким встановлено порушення п. 57.3 ст. 57 Податкового кодексу України та зобов'язано сплатити штраф у розмірі 10% у сумі 992,90 грн.
Вважаючи вказані податкові повідомлення-рішення протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив та, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
У відповідності до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів регулює Податковий кодекс України від 02.12.2010 року № 2755-VI (із змінами і доповненнями) (далі також - ПК України), який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Згідно підпункту 16.1.3 пункту 16.1 статті 16 ПК України, платник податків зобов'язаний подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.
Відповідно до статті 20 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право, зокрема: проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення; запитувати та вивчати під час проведення перевірок первинні документи, що використовуються в бухгалтерському обліку, регістри, фінансову, статистичну та іншу звітність, пов'язану з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів, виконанням вимог законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи.
Згідно із пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи.
За правилами підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.
Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.
Документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні контролюючого органу.
Статтею 77 ПК України передбачено порядок проведення документальних планових перевірок.
Згідно із пунктом 77.1 статті 77 Податкового кодексу України документальна планова перевірка повинна бути передбачена у плані-графіку проведення планових документальних перевірок.
Відповідно до пункту 77.4 статті 77 Податкового кодексу України про проведення документальної планової перевірки керівником контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом.
Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому не пізніше ніж за 10 календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки вручено під розписку або надіслано рекомендованим листом з повідомленням про вручення копію наказу про проведення документальної планової перевірки та письмове повідомлення із зазначенням дати початку проведення такої перевірки.
Пунктом 77.6 статті 77 Податкового кодексу України встановлено, що допуск посадових осіб контролюючих органі до проведення документальної планової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу.
Згідно із пунктом 81.1 статті 81 Податкового кодексу України посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів:
направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника, що скріплений печаткою контролюючого органу; копії наказу про проведення перевірки; в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу; службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.
Непред'явлення або ненадіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред'явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.
Таким чином, документальна планова виїзна перевірка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка, на підставі наказу керівника контролюючого органу та у випадку виконання контролюючим органом умов, визначених пунктом 81.1 статті 81 Податкового кодексу України.
В свою чергу, Податковим кодексом України не передбачено право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної планової виїзної перевірки в приміщенні податкової органу.
Пунктом 81.2 статті 81 Податкового кодексу України встановлено, що у разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки посадовими (службовими) особами контролюючого органу за місцем проведення перевірки, невідкладно складається у двох примірниках акт, що засвідчує факт відмови, із зазначенням заявлених причин відмови, один примірник якого вручається під підпис, відразу після його складання, платнику податків та/або уповноваженій особі платника податків.
Отже, неможливість проведення документальної виїзної перевірки за місцезнаходженням платника податків має бути пов'язана з недопуском посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки, що, у свою чергу, має підтверджуватися відповідним актом про недопуск.
Як встановлено матеріалами справи, з наказу від 21.02.2019 року № 2294 висновується, що Головним управлінням ДФС у м. Києві прийнято рішення про проведення документальної позапланової виїзної перевірки фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , тривалістю 10 робочих днів з 14.03.2019 року.
Разом з тим, як висновується з акту перевірки від 10.04.2019 року № 823/26-15-42-04/ НОМЕР_1 , документальну планову виїзну перевірку ФОП ОСОБА_1 фактично було проведено в приміщенні Головного управління ДФС у м. Києві, у той час, як відповідно до положень підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків, а не в приміщенні податкового органу.
Разом з тим, відповідачем не надано доказів виходу посадових осіб на адресу ФОП ОСОБА_1 та акт про відмову платника податків у допуску посадових осіб до проведення планової виїзної перевірки. При цьому позивачем зазначено, що посадові особи відповідача взагалі не виїжджали за місцезнаходженням позивача з метою проведення планової перевірки.
Проведення перевірки у встановленому законом порядку є передумовою для прийняття податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень, а тому в разі недотримання встановлених вимог та, як наслідок, визнання перевірки протиправною, у контролюючого органу відсутні підстави на прийняття рішення за результатами виявлених порушень.
В акті перевірки відповідачем зазначено про те, що позивач не надав певні документи, пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності.
У зв'язку з ненаданням документів відповідачем фактично здійснено документальну невиїзну перевірку позивача, оскільки вона проводилась в приміщенні ГУ ДФС у м. Києві, що не відповідає виду перевірки, призначеної наказом від 21.02.2019 року №2294 (документальна планова виїзна перевірка).
Слід зазначити, що неможливість проведення виїзної перевірки не може мати наслідком автоматичного проведення контролюючим органом невиїзної документальної перевірки з огляду на те, що для проведення будь-якого виду податкової перевірки необхідно дотримання умов прийняття наказу та повідомлення платника про відповідну перевірку.
Так, згідно з пунктом 79.1 статті 79 Податкового кодексу України документальна невиїзна перевірка здійснюється у разі прийняття керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу рішення про її проведення та за наявності підстав для проведення документальної перевірки, визначених статтями 77 та 78 цього Кодексу. Документальна невиїзна перевірка здійснюється на підставі зазначених у підпункті 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 цього Кодексу документів та даних, наданих платником податків у визначених цим Кодексом випадках, або отриманих в інший спосіб, передбачений законом.
Відповідно до пункту 79.2 цієї статті документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки.
Отже, з наказом про невиїзну перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вище вказаних вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої перевірки.
Крім того, оскільки невиїзна перевірка проводиться не за місцезнаходженням платника податків, завчасне (до початку перевірки) повідомлення його про час та місце проведення перевірки є гарантією його права на об'єктивну, повну та всебічну перевірку дотримання ним податкової дисципліни, включаючи можливість надання платником податків наявних у нього документів для підтвердження показників податкового обліку.
Однак, доказів на підтвердження факту пред'явлення чи ознайомлення позивача із наказом про проведення саме документальної планової невиїзної перевірки, яка фактично була проведена у даній справі, відповідачем не надано.
При цьому відповідачем, зокрема у відзиві, не зазначено правових підстав проведення виїзної перевірки в приміщенні податкового органу, не повідомлено про можливу помилку в наказі на проведення перевірки щодо її виду, натомість зауважено, що податковим органом проводилась камеральна перевірка своєчасності сплати єдиного внеску, що не потребує виїзду на місце здійснення господарської діяльності платника податків.
Разом з тим, Податковим кодексом України не передбачено право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної планової виїзної перевірки в приміщенні податкової інспекції. Крім того, відповідачем фактично проведено камеральну перевірку з питань, які можуть бути предметом лише документальної перевірки. При цьому, з акта перевірки висновується, що відповідні висновки за результатами перевірки здійснені без будь-якої первинної документації бухгалтерського та податкового обліків.
Такі порушення відповідача обмежили позивача прийняти участь при проведенні перевірки (дослідження документів, які підтверджують господарську діяльність позивача, та інших документів, які стали підставою для встановлених порушень), так як вона проводилась з порушенням норм Податкового кодексу України у приміщенні ГУ ДФС у м. Києві, а не за місцезнаходженням позивача, як того вимагають норми Податкового кодексу України при проведенні документальної позапланової виїзної перевірки.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що у відповідача були відсутні підстави для прийняття оскаржуваних повідомлень-рішень, якими визначено грошове зобов'язання позивачу, оскільки фактично відповідачем не здійснено перевірку ФОП ОСОБА_1 , а висновки про порушення останнім норм податкового законодавства здійснені на підставі баз даних контролюючого органу та з посиланням на не підтвердження даних податкової звітності первинними документами.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 13.06.2019 №825/1747/17.
На підставі викладеного та оцінюючи встановлені судом фактичні обставини справи, суд вважає, що недотримання відповідачем порядку проведення планової виїзної документальної перевірки, нівелює правові наслідки такої перевірки, а тому прийняті за наслідками такої перевірки, тому податкові повідомлення-рішення №0073454204 від 20.09.2019 року, №0037274204 від 21.05.2019 року, №0073504204 від 20.09.2019 року, №0037114204 від 21.05.2019 року, №0037934204 від 23.05.2019 року, №0037964204 від 23.05.2019 року, №0037954204 від 23.05.2019 року, 0037894204 від 23.05.2019 року, №007337 від 20.09.2019 року, №0037004204 від 21.05.2019 року, №003706404 від 21.05.2019 року є протиправними та підлягають скасуванню.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про доведеність позивачем заявлених вимог та необхідності задоволення адміністративного позову.
Вирішуючи питання щодо позовних вимог про розподіл судових витрат, позивач просив стягнути на його користь понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, суд зазначає наступне.
Згідно статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до частини другої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
За змістом частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв'язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2019 року №1370/3770/18, від 12 вересня 2019 року №9901/350/18.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України 05.07.2012 року №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (із змінами і доповненнями) (далі також - Закону №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 Закону №5076 визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону №5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону №5076).
Відповідно до статті 30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16.
Так, на підтвердження надання позивачу правової допомоги представником позивача подано до суду: Договір 19/06 про надання правової допомоги від 19.06.2019 року між адвокатом Мотковою О.Л. та ФОП ОСОБА_1 , додаткову угоду №1 до договору про надання правової допомоги №19/06 від 19.06.2019 року, акт надання послуг №1 від 29.08.2019 року до договору про надання правової допомоги №19/06 від 19.06.2019 року, платіжне доручення доручення №4869 від 29.08.2019 року, згідно якого позивачем сплачено 3000, 00 грн. за послуги з надання правової допомоги згідно з додатковою угодою до договору про надання правової допомоги №19/06 від 19.06.2019 року та акта послуг №1 від 29.08.2019 року.
Відповідно до поданих представником відповідача документів, позивачу надавалась наступна правова допомога: первинна консультація, вивчення матеріалів справи та формування правового висновку, написання позовної заяви.
Суд зазначає, що відповідачем під час розгляду справи не заперечувалося щодо відшкодування на користь позивача судових витрат, у тому числі витрат на професійну правничу допомогу.
Судом проаналізовано зміст наданих позивачем документів щодо підтвердження обґрунтованості заявленого розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та зауважено, що надані докази свідчать про відповідність заявленої до стягнення суми витрат встановленим частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям з огляду на складність, об'єм справи, а також суму податку, визначену у оскаржуваних податкових повідомленнях-рішеннях.
З урахуванням наведеного суд приходить до висновку про необхідність задоволення вимог позивача про розподіл судових витрат та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у місті Києві на користь ФОП ОСОБА_1 витрат на правову допомогу в розмірі 3 000,00 грн., понесення позивачем яких підтверджується наявними у матеріалах справи документами, а їх розмір видається пропорційним та обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з платіжним дорученням від 29.08.2019 року № 4867, що міститься в матеріалах справи за подання позовної заяви позивачем сплачено судовий збір у сумі 5 377 гривень 90 копійок, що підлягають стягненню з Головного управління Державної податкової служби у м. Києві на користь позивача.
Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у м. Києві №0073454204 від 20.09.2019 року, №0037274204 від 21.05.2019 року, №0073504204 від 20.09.2019 року, №0037114204 від 21.05.2019 року, №0037934204 від 23.05.2019 року, №0037964204 від 23.05.2019 року, №0037954204 від 23.05.2019 року, 0037894204 від 23.05.2019 року, №007337 від 20.09.2019 року, №0037004204 від 21.05.2019 року, №003706404 від 21.05.2019 року.
3. Стягнути з Головного управління Державної податкової служби у м. Києві за рахунок бюджетних асигнувань на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 5 377 (п'ять тисяч триста сімдесят сім) гривень 90 (дев'яносто) копійок.
5. Стягнути з Головного управління Державної податкової служби у м. Києві за рахунок бюджетних асигнувань на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 понесені ним витрати по сплаті витрат на правову (правничу) допомогу в розмірі 3 000,00 (три тисячі) гривень 00 копійок.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Головне управління Державної податкової служби у м. Києві (код ЄДРПОУ 43141267, адреса: 04655, м. Київ, вулиця Шолуденка, будинок 33/19).
Повне судове рішення складено 16.06.2021 року.
Суддя Л.О. Маруліна