вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"14" червня 2021 р. Справа№ 911/2731/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Євсікова О.О.
суддів: Попікової О.В.
Корсака В.А.
за участю:
секретаря судового засідання: Кульчицької І.А.,
представників сторін:
позивача: Ілюк А.І., Герасимик Б.В.,
відповідача: Салазський О.С.,
розглянувши апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю "Бровари-Пластмас"
на рішення Господарського суду Київської області від 27.01.2021 (повний текст складений 12.02.2021)
у справі № 911/2731/20 (суддя Ейвазова А.Р.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Телко Україна"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бровари-Пластмас"
про стягнення 9.239.073,15 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Телко Україна" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом про стягнення з ТОВ «Бровари-Пластмас» 9.239.073,15 грн, з яких: 7.612 472,25 грн - заборгованість за договором поставки № 13-07/0114 від 08.01.2013, 654.834,14 грн - проценти за користування товарним кредитом відповідно до п. 8.2 Договору; 761.247,22 грн - штраф; 127.687,47 грн - 3% річних, 82.832,07 грн - інфляційні витрати.
Рішенням Господарського суду Київської області від 27.02.2021 позов задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Бровари-Пластмас» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Телко Україна" 7.606.482,45 грн основного боргу, 654.834,14 грн відсотків за користування товарним кредитом, 26.206,87 грн - 3% річних, а також 124.312,85 грн судового збору. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що наявними у справі належними письмовими доказами є доведеним факт прострочення виконання відповідачем зобов'язань з оплати товару, а тому з відповідача підлягають стягненню сума основного боргу, відсотки за користування товарним кредитом, інфляційні втрати та 3% річних у визначеному судом розмірі. В частині стягнення штрафу, відмовляючи в позові, суд послався на некоректність формулювання п 8.4 договору, що унеможливлює фактичне використання зазначеного пункту договору.
Не погодившись із прийнятим судовим рішенням, ТОВ "Бровари-Пластмас" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення місцевого суду скасувати в частині задоволення позову та прийняти нове рішення в цій частин, яким у задоволенні позову відмовити. В іншій частині апелянт просить залишити рішення суду без змін.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.03.2021 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Корсак В.А., Попікова О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.03.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Бровари-Пластмас" на рішення Господарського суду Київської області від 27.01.2021 у справі № 911/2731/20. Розгляд справи призначено на 12.04.2021 о 13 год. 20 хв.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.04.2021 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Ходаківська І.П., Корсак В.А. (у зв'язку з перебуванням судді Попікової О.В. на лікарняному).
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.04.2021 прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровари-Пластмас» на рішення Господарського суду Київської області від 27.01.2021 у справі №911/2731/20 до провадження у визначеному складі суду.
У судовому засіданні 12.04.2021 оголошено перерву до 24.05.2021.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.05.2021 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Попікова О.В., Корсак В.А. (у зв'язку з перебуванням судді Ходаківської І.П. у відпустці).
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2021 прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Бровари-Пластмас» на рішення Господарського суду Київської області від 27.01.2021 у справі №911/2731/20 до провадження у визначеному складі суду.
У судовому засіданні 24.05.2021 оголошено перерву до 07.06.2021.
У судовому засіданні 07.06.2021 оголошено перерву до 14.06.2021.
Вимоги та доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевий суд не надав належної оцінки тому, що:
- позивач не довів належними та допустимими доказами існування боргу за поставлений товар; водночас у матеріалах справи містяться виписки руху коштів, що підтверджують сплату відповідачем позивачу суми коштів у більшому розмірі ніж заявлений позивачем для стягнення;
- акти звіряння розрахунків за період з 28.01.2016 по 01.04.2020 за відсутності первинних документів не є належним та допустимим доказом існування будь-яких майнових господарських зобов'язань між сторонами;
- оскільки відсутні докази існування основного зобов'язання зі сплати коштів за поставку, відповідно відсутні і усі похідні зобов'язання, зокрема щодо сплати відсотків за користування товарним кредитом, інфляційні витрати та 3 проценти річних.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач проти задоволення апеляційної скарги заперечив, зазначив, що рішення місцевого суду прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, і просив залишити вказане рішення без змін.
У судовому засіданні 14.06.2021 представники позивача надали усні пояснення у справі, просили відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
У судовому засіданні представник відповідача надав усні пояснення у справі, просив задовольнити апеляційну скаргу.
Частинами 1, 4 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, 08.01.2013 між ТОВ «Телко Україна» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бровари-Пластмас" (покупець) був укладений договір №13-07/0114 (далі - договір).
Відповідно до п. 1.1 договору продавець зобов'язався поставити відповідно до рахунків-фактур, що являють собою невід'ємну частину договору, та товаросупровідних документів продукти нафтохімічної промисловості (далі - товар), якість, кількість, строки поставки, умови оплати та ціна яких визначена договором (п. 1.1).
Згідно з п. 2.1, п. 2.2 договору покупець зобов'язаний прийняти товар у кількості та строки, визначені в рахунках-фактурах, що виписуються відповідно до договору і є його невід'ємними частинами, а також оплатити товар відповідно до умов цього договору.
Відповідно до п. 4.3 договору покупець зобов'язаний оформити та передати продавцю оригінал доручення на товар та оригінал видаткової накладної з підписом покупця протягом 7 календарних днів з дати оформлення видаткової накладної на товар.
Ціна кожної партії товару визначається у відповідних рахунках-фактурах (п. 5.1 договору).
Пунктом 5.2 договору сторонами визначена загальна орієнтовна сума договору - 10.000.000,00 грн з урахуванням ПДВ.
Додатковою угодою №1/1 від 01.07.2014 сторони у подальшому змінили вказаний пункт договору та погодили, що остаточна сума договору складає загальну суму товару, вказану у накладних, на підставі яких здійснюється поставка товару окремими партіями, та визначається виходячи із встановлених цін на товар (т. 1 а. с. 33).
Відповідно до п. 6.2 договору розрахунки за товар покупець проводить шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок продавця відповідно до виставлених рахунків-фактур з урахуванням коефіцієнту курсової різниці.
Пунктом 7.1 договору визначено, що товар вважається поставленим продавцем і прийнятим покупцем в момент фактичної передачі його покупцю і підписання покупцем відповідних товаротранспортних документів.
Відповідно до п. 8.2 договору за несвоєчасну оплату за товар протягом терміну від визначеної умовами даного договору дати оплати, вказаної у відповідній накладній, покупець сплачує продавцеві неустойку у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості товару за кожний день прострочення, що нараховується на неоплачену вартість товару.
Додатковими угодами №1 від 01.07.2014, №2 від 01.12.2014 (т. 1 а. с. 32, 34) сторони змінили вказаний пункт договору та визначили, що в разі несвоєчасної оплати за товар протягом строку, визначеного п. 6.3 договору, така оплата вважається відстроченою, а поставка здійснюється на умовах товарного кредиту. При відстроченні оплати за вказаним договором, як визначено відповідними додатковим угодами, покупцю нараховуються проценти за користування товарним кредитом у розмірі: 18% річних (відповідно до додаткової угоди №1); 25% річних (відповідно до додаткової угоди №2) від несплаченої суми за кожний день прострочення; процент за користування товарним кредитом має бути сплачений за окремо виставленими рахунками.
Відповідно до п. 11.1 договору вказаний договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2015, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань.
Додатковою угодою №3 від 07.12.2015 (т. 1 а. с.34) сторони змінили п. 11.3 вказаного договору шляхом викладення його у новій редакції, відповідно до якої у разі якщо жодна із сторін за 30 календарних днів до закінчення терміну дії договору письмово не заявить про намір його розірвати, термін дії договору автоматично продовжується на кожний наступний календарний рік без обмеження кількості разів такої пролонгації.
За правовою природою укладений між сторонами Договори є договором поставки.
Згідно зі ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно з п. 6.3 договору сторонами визначені такі умови оплати: протягом 30 календарних днів з дати оформлення видаткової накладної за партію товару, що відвантажується на адресу покупця на суму, що не перевищує 3.000.000,00 грн з урахуванням ПДВ.
Приписами ст.ст. 173, 175 Господарського кодексу України унормовано, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 ст. 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору в частині здійснення оплати за поставлений товар, у зв'язку із чим вказує на наявність підстав для стягнення з відповідача залишку основної заборгованості, а також пені, 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих за прострочення виконання відповідних грошових зобов'язань та процентів за користування товарним кредитом.
Позовні вимоги в частині стягнення суми заборгованості за поставлений товар відповідно до договору позивач обґрунтовує наявністю у відповідача заборгованості за товар, поставлений на підставі 51 видаткової накладної на загальну суму 7.612.472,25 грн (перелік наведений у позовній заяві (т. 1 а. с. 2 - 3). Наведені накладні підписані обома сторонами та є належними та допустимим доказами виникнення між сторонами майнових господарських зобов'язань.
Вказані видаткові накладні видані у період з 31.07.2019 по 04.08.2020.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи та визнається сторонами, з часу укладення між ними договору №13-07/0114 (08.01.2013) позивач виписав значну кількість інших видаткових накладних, на підставі яких поставляв відповідачу товар, а відповідач оплачував такий товар.
Відповідно до п. 6.5 договору при перерахуванні коштів на розрахунковий рахунок продавця покупець зобов'язується вказувати в платіжних документах лише номер договору, за яким здійснюється оплата за товар.
Вимог щодо зазначення в платіжних документах видаткових накладних, на підставі яких поставляється товар, договір не містить.
Таким чином з часу укладення договору відповідач оплачував товар, зазначаючи у платіжних документах лише реквізити договору, за яким здійснювалася оплата, в т.ч. у спірний період з 31.07.2019 по 04.08.2020, що сторонами не заперечується.
Відтак з наявних у справі матеріалів об'єктивно неможливо встановити, які саме видаткові накладні були оплачені тими чи іншими платіжними документами.
Водночас колегія суддів встановила, що відповідач у зазначений проміжок часу, а саме з 31.07.2019 по 04.08.2020, сплатив позивачу 7.740.881,50 грн. У платіжних документах зазначено реквізити договору від 08.01.2013, за яким здійснювалася оплата.
Зазначена обставина підтверджується виписками руху коштів, наданими позивачем та відповідачем, і не оспорюється сторонами.
Відповідач, надавши суду відповідні платіжні документи, стверджує, що 51 видаткова накладна на загальну суму 7.612.472,25 грн (перелік наведений у позовній заяві (т. 1 а. с. 2, 3) є оплаченою станом на час розгляду спору.
У свою чергу позивач не надав належних доказів та не довів суду того, що видаткові накладні (т. 1 а. с. 2, 3), визначені ним як підстава позову, залишаються неоплаченими у розмірі, заявленому позивачем до стягнення.
Колегія суддів відзначає, що відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
17.10.2019 набрав чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до ГПК України: змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено саму статтю у новій редакції, фактично з впровадженням в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 25.06.2020 у справі №924/233/18).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") Суд наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні Європейського суду з прав людини від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України", в якому Суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір, виходив з того, що факти, встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Оцінюючи надані сторонами докази, апеляційний суд вважає за необхідне застосовуючи стандарт "balance of probabilities" ("баланс ймовірностей"), за яким факт є доведеним, якщо після оцінки доказів внутрішнє переконання судді каже йому, що факт скоріше був, а ніж не мав місце.
Беручи до уваги те, що відповідач у проміжок часу з 31.07.2019 по 04.08.2020 сплатив позивачу 7.740.881,50 грн, а позивач не надав належних доказів того, що така оплата була здійснена не в рахунок видаткових накладних, виданих у період з 31.07.2019 по 04.08.2020 та визначених позивачем як підстава позову, колегія суддів дійшла висновку, що матеріалами справи не підтверджується, що факт наявності спірної заборгованості у визначеному позивачем розмірі має місце.
При цьому апеляційний суд зауважує, що із наведених вище платіжних документів неможливо ідентифікувати приналежність платежів до конкретної видаткової накладної, оскільки відповідач відповідно до умов договору не зазначав у платіжних документах номер та дату видаткової накладної, за якою здійснюється платіж. Таким чином єдиним ідентифікатором приналежності платежів є проміжок часу сплати.
Позивач у відзиві на апеляційну скаргу та письмових поясненнях зауважив, що сплачена відповідачем сума коштів зараховувалась ним на підставі ст. 534 ЦК України в рахунок сплати процентів за користування товарним кредитом на підставі п. 8.2 Договору.
Враховуючи викладене, доведенню підлягає наявність іншого господарського майнового зобов'язання, в рахунок якого позивач міг би зарахувати кошти відповідача.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції послався на акти звіряння розрахунків за період з 28.01.2016 по 01.04.2020 як на належні та допустимі докази існування боргу (господарського майнового зобов'язання).
Водночас колегія суддів зауважує, що в матеріалах справи відсутні інші первинні документи (крім 51 видатковою накладною на загальну суму 7.612.472,25 грн за період з 31.07.2019 по 04.08.2020), які підтверджували б існування інших господарських майнових зобов'язань.
Як вбачається з наявних у справі актів звіряння розрахунків за період з 28.01.2016 по 01.04.2020 (т. 3 а. с. 8-66), які підписані від імені сторін, у т.ч. останні від імені відповідача керівником, який діє від імені товариства без довіреності (т. 3 а. с. 65-66), шляхом накладання електронного цифрового підпису, у цих актах зазначено, що станом на 01.04.2020 у відповідача перед позивачем існувала загальна заборгованість у розмірі 9.127.609,13 грн.
Однак заборгованість, яка відображена в акті звіряння станом на 01.04.2020 (т. 3 а. с. 65 - 66), що також встановлено місцевим судом, виникла не лише у зв'язку з неоплатою товару, поставленого відповідно до умов договору №13-07/0114 від 08.01.2013 та процентів за користування товарним кредитом, а також, як вбачається з цього акта, стосується боргу і за договором №761-18/0313/1 від 03.04.2012.
Водночас предметом спору у даній справі не є виконання відповідачем зобов'язань за відповідним договором - №761-18/0313/1 від 03.04.2012, вимоги за таким договором у даній справі не заявлялись.
Колегія суддів також звертає увагу на акт звірки взаєморозрахунків від 31.08.2020, який позивач запропонував відповідачу до підпису (т. 1 а.с. 217 - 229).
З цього акта вбачається, що станом на 01.08.2017 у відповідача перед позивачем обліковувалась заборгованість у розмірі 6.340.276,74 грн.
У період з 01.08.2017 по 11.08.2020 позивач поставив відповідачу товар на суму 60.771.127,52 грн, а відповідач здійснив оплату на суму 58.844.097,87 грн.
Таким чином сума боргу, яка виникла у період з 01.08.2017 по 11.08.2020, згідно із запропонованим позивачем актом звірки, становить 1.927.029,65 грн.
З цього акта також вбачається, що всі платежі, здійснені відповідачем у період з 01.08.2017 по 11.08.2020 на суму 58.844.097,87 грн, зараховувалися на погашення заборгованості, яка виникла саме у період з 01.08.2017 по 11.08.2020.
Відповідно, позивач вказані платежі не зараховував у погашення заборгованості, яка виникла до 01.08.2017 у розмірі 6.340.276,74 грн.
При цьому позивач додав до суми заборгованості у розмірі 1.927.029,65 грн, яка виникла у період з 01.08.2017 по 11.08.2020, суму заборгованості у розмірі 6.340.276,74 грн, яка виникла до 01.08.2017, та зазначив, що станом на 11.08.2020 загальна сума заборгованості становить 8.267.306,29 грн (1.927.029,65 грн + 6.340.276,74 грн).
Однак у даній справі позивач не просить стягнути заборгованість, яка виникла до 01.08.2017 у розмірі 6.340.276,74 грн.
Як зазначалось вище, згідно з позовними вимогами позивач просить стягнути заборгованість у розмірі 7.612.472,25 грн, яка виникла у період з 31.07.2019 по 04.08.2020 на підставі 51 накладної (перелік наведений у позовній заяві (т. 1 а. с. 2 - 3).
Враховуючи наведене, а також оплати, які були здійснені відповідачем після 01.04.2020, а саме до 04.08.2020, такі акти звірки також не свідчать про те, що факт наявності спірної заборгованості у визначеному позивачем розмірі має місце станом на час розгляду спору.
При цьому акт звірки розрахунків не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом. Аналогічна позиція викладена в постанові в постанові Верховного Суду у справі № 910/1389/18 від 05.03.2019.
Таким чином колегія суддів не погоджується з висновком місцевого суду про те, що акти звіряння взаєморозрахунків є беззаперечним доказом існування спірної заборгованості.
Як зауважувалось вище, в матеріалах справи відсутні інші первинні документи, які підтверджували б наявність інших зобов'язань (крім 51 видаткової накладної на загальну суму 7.612.472,25 грн за період з 31.07.2019 по 04.08.2020).
Відтак апеляційний суд доходить висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами в розумінні ГПК України існування інших зобов'язань, в рахунок яких відповідно до ст. 534 ЦК України позивач зарахував сплачені відповідачем кошти.
Колегія суддів відзначає, що в матеріалах справи наявні первинні документи на загальну суму 7.612.472,25 грн, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, що підтверджують поставку товару в період з 31.07.2019 по 04.08.2020, а також належні докази сплати відповідачем 7.740.881,50 грн в цей же проміжок часу.
За відсутності інших первинних документів апеляційний суд приходить до висновку, що матеріалами справи не доведено факту невиконання відповідачем своїх зобов'язань щодо оплати товару за переліченими в позовній заяві накладними та у зазначений період.
Враховуючи те, що позивач не довів наявності основного боргу зі оплати поставленого товару, позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають. Відповідно, відсутні підстави для задоволення похідних позовних вимог про стягнення з відповідача 654.834,14 грн відсотків за користування товарним кредитом та 26.206,87 грн 3% річних.
При цьому колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача штрафу у розмірі 761.247,22 грн також не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Як визначено ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.
Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
При цьому згідно ч. ч. 2, 3 вказаної норми штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
З п. 8.4 договору вбачається, що сторони передбачили відповідальність у випадку прострочення більш ніж на 30 календарних днів від дати оплати, встановленої у видатковій накладній, у вигляді штрафу у розмірі 10 відсотків річних від вартості несплаченого товару.
Позивач обраховує штраф у розмірі 10% від суми заявленого ним до стягнення боргу за поставлений товар (7.612.472,25*10/100).
Водночас у договорі сторони узгодили штраф у розмірі 10% річних від вартості неоплаченого товару, що унеможливлює фактичне його застосування, оскільки визначити розмір штрафу за таких умов неможливо, отже, відповідна умова про відповідальність є нечіткою і позбавляє можливості визначити дійсну волю обох сторін щодо встановлення відповідальності за відповідне порушення умов договору.
Також слід зазначити, що після встановлення такої умови договору, яка визначає відповідальність у вигляді штрафу за прострочення понад 30 календарних днів від дати оплати, встановленої у видатковій накладній, сторони додатковими угодами фактично змінили умови оплати та встановили умову про відстрочення платежу з оплатою процентів за користування товарним кредитом, тому несплату коштів за товар до направлення вимоги позивачем та спливу 7 днів з моменту її повернення без вручення, враховуючи наявність обов'язку за відповідний період сплачувати проценти за кредит, не можна вважати неправомірною.
За вказаних обставин суд вважає вимоги позивача про стягнення штрафу необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень на апеляційну скаргу позивач суду апеляційної інстанції не надав.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції не надав вичерпної відповіді на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, спростовують висновки місцевого господарського суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки колегія суддів встановила відсутність підстав для задоволення позовних вимог, рішення місцевого суду в частині задоволення позовних вимог підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275 - 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бровари-Пластмас" на рішення Господарського суду Київської області від 27.01.2021 у справі № 911/2731/20 задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 27.01.2021 у справі № 911/2731/20 скасувати в частині задоволення позову про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бровари-Пластмас" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Телко Україна" 7.606.482,45 грн основного боргу, 654.834,14 грн відсотків за користування товарним кредитом, 26.206,87грн 3% річних та 124.312,85 грн судового збору.
3. Прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
4. В іншій частині рішення Господарського суду Київської області від 27.01.2021 у справі № 911/2731/20 залишити без змін.
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Телко Україна" (ідентифікаційний код 32856918; 01135, м. Київ, вул. Григорія Андрющенка, 4-Г) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Бровари-Пластмас" (ідентифікаційний код 31648195; 07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Київська, буд. 139) 186.469,28 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
5. Повернути до Господарського суду Київської області матеріали справи №911/2731/20.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України.
Повний текст постанови складений 17.06.2021.
Головуючий суддя О.О. Євсіков
Судді О.В. Попікова
В.А. Корсак