03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-А
Справа № 755/13857/19 Головуючий у 1 інстанції - Савлук Т.Н.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/8775/2021 Доповідач - Мараєва Н.Є.
8.06.2021 р. Київський Апеляційний суд в складі суддів судової палати з розгляду
цивільних справ :
Головуючого - Мараєвої Н.Є.,
Суддів - Заришняк Г.М., Рубан С.М.
При секретарі - Гаврюшенко К.О.
Розглянули у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного
суду в порядку спрощеного позовного провадження
Цивільну справу за апеляційною скаргою
представника ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 р.
в справі за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2
про поділ майна подружжя.
Заслухавши доповідь судді Мараєвої Н.Є., пояснення осіб, які з'явилися, перевіривши
матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів,-
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 р. і постановити нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги, посилаючись на незаконність даного рішення, зокрема, що суд неповно з'ясував обставини справи, не дав належної оцінки доказам, порушив норми матеріального та процесуального права; також просив стягнути з відповідача судові витрати по сплаті судового збору 3017,33 грн., 4525,99 грн., 420,40 грн.
Апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 28.09.2002 р., що підтверджується свідоцтвом про шлюб. Мають двох неповнолітніх дітей - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно договору купівлі-продажу від 17.08. 2010 р., укладеного між ТОВ «Ярославів Вал» та ОСОБА_2 , відповідачем ОСОБА_2 була придбана квартира з відстроченням платежу. Вказаний договір було посвідчено ПН КМНО Вечер С.М., зареєстровано в реєстрі за №1168.
Згідно умов вказаного договору продавець зобов'язується передати майно у власність, яким є квартира, а покупець зобов'язується прийняти це майно у власність і оплатити за нього зазначену у цьому договорі грошову суму.
За умовами п.п.1.1 та 1.2 Договору, квартира під АДРЕСА_1 , і складається з трьох житлових кімнат, загальною площею - 114,60 кв.м, жилою площею - 60,80 кв.м. Продаж зазначеної квартири за домовленістю сторін вчинено за 603 465,70 грн.
Покупець здійснює розрахунок за цим Договором єдиним чи кількома платежами протягом одного календарного року з моменту його укладання та нотаріального посвідчення, але не пізніше 17 серпня 2011 року включно, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок продавця (п.п.2.1 та 2.2 Договору).
17 серпня 2010 року між ТОВ «Ярославів Вал» та ОСОБА_2 складено Акт приймання-передачі квартири під АДРЕСА_1 , та складається з трьох житлових кімнат, загальною площею - 114,60 кв.м, жилою площею - 60,80 кв.м.
24 жовтня 2013 року (вих.№2013-1) ТОВ «Ярославів Вал» видало довідку про те, що розрахунок, згідно Договору купівлі-продажу від 17 серпня 2010 р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вечер С.М., зареєстрований в реєстрі за №1168 від 17.08.2010 року, що був укладений між ТОВ «Ярославі Вал» та ОСОБА_2 на відчуження об'єкту нерухомості, а саме: квартира АДРЕСА_1 , здійснено гр. ОСОБА_2 перед ТОВ «Ярославів Вал» в повному обсязі.
За даними, які внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, станом на 29 листопада 2013 року, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно змісту глав 7 та 8 Сімейного кодексу України, власність сім'ї снує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя, визначені в ст.60 СК України, за змістом якої, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Згідно ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України).
Відповідно до ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ст.370 ЦК України визначено право співвласників на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або судом.
Згідно ч.1 ст.372 ЦК України визначено, що майно, що є в спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
Згідно ч.ч.1, 2 ст.369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно ч.3 ст.65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
На виконання ухвали суду про витребування доказів, 26 травня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вечер С.М. повідомлено суду, що приватним нотаріусом 17 серпня 2010 року за реєстровим №1198, посвідчувався Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ТОВ «Ярославів Вал» та ОСОБА_2 . Цей договір був посвідчений за згодою дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , підпис якої було нотаріусом засвідчено 17 серпня 2010 року за реєстровим №1197, копія заяви ОСОБА_1 від 17 серпня 2010 року приєднана до справи (а.с. 181).
Відповідно до ч.2 ст.372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до положення даної статті поділ майна може бути здійснений за домовленістю між співвласниками, у зв'язку з чим діє презумпція рівності часток. Разом з тим, чинне законодавство передбачає можливість відступу від рівності часток у випадку поділу майна, що знаходиться в спільній сумісній власності.
Так, за вимог ч.1 ст.70 Сімейного кодексу України, яка кореспондується із ч.1 ст.28 Кодексу про шлюб та сім'ю України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначене за домовленістю між ними або шлюбним договором.
Верховний Суд зазначив, що тлумачення статті 60 Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що законом встановлено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі, в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Виходячи із змісту ч.ч.1, 9 ст.7 СК України, сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч.2 ст.7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Згідно ст.9 СК України визначено загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам Сімейного кодексу України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст.8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст.ст.3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 Цивільного Кодексу України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Так, згідно ч.3 ст.6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Згідно ст.64 СК України регламентовано право подружжя на укладення договорів між собою. Так, в ч.1 цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою, а саме : дружина і та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя;
згідно ч.2 вказаної статті договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя, може бути укладений без виділу своєї частки.
Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір, право на укладення якого та вимоги до його форми, змісту та інші, регламентовано гл.10 СК України (ст.ст. 92-103).
Так, відповідно до ч. 1 ст. 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов'язки.
Загальні засади регулювання правовідносин з іноземним елементом встановлені Конституцією України, статті якої гарантують забезпечення, охорону і захист прав і свобод людини. У статті 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України. Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається у попередньому засіданні відповідно до статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до якої суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом.
Згідно ст.496 ЦК України визначено, що іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до положень ч.1 ст.3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша).
Із зазначеною конституційною гарантією узгоджуються положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР, згідно з якими кожен має право на розгляд його справи судом.
Згідно позиції Конституційного Суду України, яка сформульована у рішенні від 25.12.1997 р. № 9-зп, частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші утиски прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене.
Згідно позиції Великої Палати Верховного Суду реалізація права на звернення до суду є процесуальною дією, яка має здійснюватися самою особою у порядку само-представництва або її процесуальним представником (постанови від 13 березня 2018 року у справі № 914/2772/16; від 21 березня 2018 року у справі № 914/2771/16).
Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за №24-754/0/4-13 від 16.05.2013р. «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом», постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», джерела правового регулювання участі іноземного елемента у цивільному процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.
Згідно ч.1 ст.497 ЦПК України вбачається, що підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право» - право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.
Згідно п.1 ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, ЗУ № 475/97-ВР від 17.07.1997 р., яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
Відповідно до ст.4 ЦПК України до суду за захистом має право звернутись особа, яка вважає, що інша особа порушила, або необгрунтовано оспорила, чи не визнала її права або охоронювані законом інтереси.
Постановою Верховного Суду України у справі №6-951цс16 від 24.05.2017 р., надано правовий висновок відповідно якого, частиною першою статті 3 ЦПК України передбачено право кожної особи, в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами Російської Федерації, постійно мешкають у м.Москва (Російська Федерація).
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (п.3 ч.1 ст.1, ст.ст.75-77 Закону).
У п.2 ч.1 ст.1 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм : хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;
об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;
юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.
Відповідно до ст. 61 Закону України «Про міжнародне приватне право» подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться. Право, вибране згідно ч.1 цієї статті, припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив'язане обране право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не встановлено подружжям. У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.
Так, судом встановлено, що 23 травня 2019 року ОСОБА_1 , громадянка Російської Федерації, і ОСОБА_2 , громадянин Російської Федерації, які перебувають у шлюбі, зареєстрованому Донецьким міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції в Донецькій області 28 вересня 2002 року, (повторне свідоцтво про укладення шлюбу НОМЕР_1 , видане Донецьким міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції в Донецькій області 13 липня 2010 року, номер актового запису 1392, шлюб укладено 28 вересня 2002 року), іменовані надалі «Подружжя», уклали Шлюбний договір, засвідчений Мацуленко Юлією Юріївною , приватним нотаріусом міста Москва, зареєстрований в реєстрі за №77/677-н/77-2019-2-1029.
За умовами п.п.1.3 та 1.4 Шлюбного договору, майно, нажите подружжям під час шлюбу, є в період шлюбу власністю того з подружжя, на ім'я якого воно оформлено або зареєстровано в органах обов'язкової державної реєстрації.
У разі розірвання шлюбу, подружжя дійшло згоди, що на все нажите під час шлюбу майно зберігається правовий режим роздільної власності подружжя, що діє відносно відповідного майна в період шлюбу, якщо цим договором не передбачено інше.
Особливості правового режиму окремих видів майна врегулюванні у розділі 2 «Шлюбного договору».
Згідно умов п.2.2 Шлюбного договору, нерухоме майно, набуте подружжям за час шлюбу, в період шлюбу і в разі його розірвання буде власністю того з подружжя, на чиє ім'я оформлено придбане майно.
В п.3.1 Шлюбного договору передбачено, що майно, що належить одному з подружжя за законом або відповідно до положення цього договору, не може бути визнано сумісною власністю подружжя на тій підставі, що під час шлюбу за рахунок майна подружжя або особистого майна другого з подружжя було зроблено вкладення, що значно збільшують вартість цього майна. При цьому інший член подружжя не має право на пропорційне відшкодування вартості вироблених вкладень.
Обмеження щодо змісту шлюбного договору визначені у ч.5 ст.93 Сімейного Кодексу України, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Згідно ч.2 ст. 97 СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст.60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
Так, Верховний Суд України у постанові від 28 січня 2015 року у справі №6-230цс14 зазначив, що вона надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно ст.2 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що цей Закон засовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин (відносини, які грунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи) з іноземним елементом, зокрема визначення застосовуваного права.
Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право», право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами (норма, що визначає право якої держави підлягає застосуванню до відносин з іноземним елементом) та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.
Згідно ст.95 Цивільного процесуального кодексу України, іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути письмовим доказом, якщо він легалізований у встановленому порядку. Іноземні офіційні документи визнаються письмовими доказами без їх легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У свою чергу, із наданих ВССУ роз'яснень, які викладені у листі «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом» від 16.05.2013 р. слідує, що суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально посвідченим перекладом українською мовою.
В 1961 році складено Гаазьку Конвенцію, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, до якої приєдналися більше ніж 90 країн, у тому числі Україна та Росія.
Кожна із Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється зазначена Конвенція і які мають бути представлені на її території. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.
Відповідно до ч. 2 ст.13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписану від імені України у м. Мінську 22.01.1993 р., яка ратифікована Верховною Радою України 10.11.1994 року Законом України «Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» та набула чинності для України і застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь, Азербайджанською Республікою, Республікою Узбекистан, Російською Федерацією, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Республікою Вірменія, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Грузією і Туркменістаном, - документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.
Враховуючи викладене, суд обґрунтовано взяв до уваги як належний доказ, що містить інформацію щодо предмета доказування, - шлюбний договір від 23 травня 2019 року, укладений між сторонами спору, засвідчений Мацуленко Юлією Юріївною , приватним нотаріусом міста Москва, зареєстрований в реєстрі за №77/677-н/77-2019-2-1029, який подано до суду з дотриманням вимог ч.8 ст.95 ЦПК України, на якому проставлено апостиль, з офіційним перекладом змісту договору на українську мову, що свідчить про його дійсність на території України, і не потребує жодного додаткового оформлення чи засвідчення.
За таких обставин судова колегія вважає, що суд першої інстанції обгрунтовано дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом повно з'ясовано обставини справи, дана належна оцінка доказам.
Висновки суду відповідають вимогам закону, підтверджуються матеріалами справи.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Підстав для скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись ст.ст.268, 352, 367, 368, 374, 375, 376, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 р. - залишити без змін.
Постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено 16 .06.2021 р.
Головуючий :
Судді :