Справа № 464/7257/18 Головуючий у 1 інстанції: Тімченко О.В.
Провадження № 22-ц/811/3580/20 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
Категорія:11
31 травня 2021 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Івасюти М.В.
з участю: ОСОБА_1 , його представника - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , її представника - ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року,-
у грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні власністю та вселення.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що він є єдиним власником квартири АДРЕСА_1 , у якій зареєстрована його колишня дружина ОСОБА_3 та двоє їх неповнолітніх дітей, до яких не має претензій стосовно проживання в квартирі, що перебуває в його власності. Зазначає, що створив нову сім'ю, членів сім'ї хоче вселити в належну йому на праві власності квартиру, однак відповідач чинить йому в цьому перешкоди шляхом заміни замків у дверях квартири та внутрішньо кімнатних дверях. Крім того, в одній з кімнат безпідставно проживає мати відповідача, яка має свою власність в місті Дрогобичі. Вказує, що його вимогу не створювати перешкоди у користуванні власністю та проживання в ній новоствореній сім'ї відповідач не реагує, чим унеможливлює проживання новоствореній сім'ї в спірній квартирі, у зв'язку з чим він змушений проживати не за місцем реєстрації. З наведених підстав просить зобов'язати ОСОБА_3 не чинити перешкоди ОСОБА_1 та ОСОБА_6 у проживанні та користуванні квартирою АДРЕСА_1 ; вселити ОСОБА_1 , ОСОБА_6 у квартиру АДРЕСА_1 .
У березні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа: орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, про визначення порядку користування житловим приміщенням.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що квартира АДРЕСА_1 , яка складається з чотирьох кімнат загальною площею 81,8 кв. м., належала на праві власності матері ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , зі згоди якої вона зареєструвалася в зазначеній квартирі 25 березня 2008 року. Стверджує, що у грудні 2000 року між нею та ОСОБА_1 укладено шлюб, у якому у них народилися двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які зареєстровані в спірній квартирі. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2017 року шлюб між нею та ОСОБА_1 розірвано, однак після розірвання шлюбу вона з дітьми продовжує проживати за місцем реєстрації, а ОСОБА_1 добровільно виселився з даної квартири, проживає з іншою жінкою, з якою згодом створив нову сім'ю. Зазначає, що ОСОБА_1 , маючи вільний доступ до квартири, закрив двері до вітальної кімнати площею 20.5 кв.м., чим позбавив її та дітей у доступі до вказаної житлової площі. Крім того, викрав належні їй кошти та ноутбук, який належить сину, а також чинить домашнє насильство та психологічний тиск, у зв'язку з чим вона зверталася в поліцію. З наведених підстав просить встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , закріпивши право користування: за ОСОБА_3 - житлову кімнату площею 8.5 кв.м.; за неповнолітньою ОСОБА_8 - житлову кімнату площею 11.2 кв. м. та лоджію, оскільки до такої є єдиний вхід з даної кімнати; за неповнолітнім ОСОБА_5 - житлову кімнату площею 10,8 кв. м.; за ОСОБА_1 - житлову кімнату площею 20,5 кв.м. та лоджію, оскільки до такої є вихід з даної житлової кімнати; в загальному користуванні залишити: кухню площею 8.7 кв.м., вбиральню площею 1,3 кв.м., ванну кімнату площею 2.6 кв.м., коридор площею 6, кв.м. та коридор площею 6,3 кв.м., комірку площею 0,5 кв.м.
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 .
Зустрічний позов задоволено. Встановлено наступний порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши у користування: ОСОБА_1 - житлову кімнату площею 20,5 кв.м. з лоджією; ОСОБА_8 - житлову кімнату площею 11.2 кв. з лод0жією; ОСОБА_5 - житлову кімнату площею 10,8 кв. м.; ОСОБА_3 - житлову кімнату площею 8.5 кв.м.; та залишено у спільному користуванні кухню площею 8.7 кв.м., вбиральню площею 1,3 кв.м., ванну кімнату площею 2.6 кв.м., коридор площею 6, кв.м. та коридор площею 6,3 кв.м., комірку площею 0,5 кв.м.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянт стверджує, що є єдиним власником квартири АДРЕСА_1 , яку успадкував за заповітом після смерті матері, однак ОСОБА_3 постійно чинить йому перешкоди у користуванні налженою йому на праві власності квартирою, вчиняє конфлікти, недопускає до спірної квартири та окремих її кімнат та вимагає застосування до нього заборонного припису у виді негайної заборони позивачу користуватися своє власністю, входити в квартиру та спілкуватися з дітьми. Зазначає, що 05 лютого 2018 року шлюб між ним та ОСОБА_3 розірвано, відтак з моменту розірвання шлюбу вона не є членом його сім'ї, а тому, на його думку, втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Вказує, що не ставив вимоги перед відповідачкою про позбавлення її права проживати у своїй квартирі, не забороняв користуватися квартирою ОСОБА_3 та їх спільним дітям, однак вона не погоджувалася на сервітутне користування з визначенням для неї конкретної кімнати. Вважає, що ОСОБА_3 не наділена правами на визначення порядку користування житловим приміщенням, яке не перебуває у її власності, відтак суд не може закріплювати за нею конкретну кімнату, оскільки це право власника відповідно до ст. 405 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 на праві власності володіє квартирою АДРЕСА_2 . Вважає, що суд першої інстанції дійшов до невірного висновку про відсутність перешкод для позивача на вселення та користування своїм майном за наявністю ключів від вхідних дверей спірної квартири, не взявши до уваги проживання осіб, вселених відповідачкою у спірну квартиру. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити первісний позов повністю.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_3 , її представника ОСОБА_4 , заперечення ОСОБА_5 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1- 4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.( ч. 1 ст. 89 ЦПК України).
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем за первісним позовом, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не доведено належними та допустимими доказами порушення його прав, як власника спірної квартири, на користування квартирою, а сам факт звернення позивача до суду не свідчить про порушення його права.
Задовольняючи вимоги зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що запропонований позивачкою ОСОБА_3 варіант порядку користування квартирою відповідає реальному стану, є справедливий, а відповідач за зустрічним позовом не довів, що позивачка за зустрічним позовом втратила право на користування квартирою або наявність інших обставин, які б свідчили про неможливість виділення їй у користування однієї з кімнат квартири.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.
Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , набутої в порядку спадкування за заповітом, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом, виданим 24.01.2018 року державним нотаріусом П'ятої Львівської державної нотаріальної контори.
Відповідачка за первісним позовом, ОСОБА_3 , є колишньою дружиною позивача. У шлюбі, який розірваний рішенням суду від 30 жовтня 2017 року, мають спільних дітей: ОСОБА_5 (2001 р.н.) та ОСОБА_8 (2004 р.н.).
13 листопада 2018 року позивачем за первісним позовом укладено шлюб з третьою особою у справі, ОСОБА_6 .
Місце проживання сторін зареєстроване у спірній квартирі, позивач з 1990 року, відповідач з 2008 року, син, ОСОБА_5 з 2002 року, дочка ОСОБА_8 з 2005 року.
Відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 , як одноосібним власником квартири не доведено, а судом не встановлено, що відповідачкою чиняться перешкоди у користуванні такою, адже сам факт звернення позивача до суду не свідчить про порушення його права, оскільки таке підлягає доказуванню у встановленому законом порядку.
Проте з такими висновками погодитись не можна, з огляду на таке.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Частина 2 ст. 64 ЖК України передбачає, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
А відтак, встановивши, що одноосібним власником спірної квартири є позивач за первісним позовом, який набув це право в порядку спадкування після смерті своєї матері, яка і надала дозвіл на вселення його колишній дружині - ОСОБА_3 , враховуючи те, що питання про виселення з квартири позивачки за зустрічним позовом, їхніх дітей чи про визнання їх такими, що втратили право на проживання позивачем не ставиться, за доведення позивачем того, що він хоче у спірній квартирі фактично проживати, разом із теперішньою дружиною, яка є членом його сім'ї, а відповідачкою чиняться перешкоди у цьому, про що свідчить пред'явлення нею зустрічного позову, визнання нею обставин фактичного проживання разом з дітьми у цій квартирі, суд першої інстанції дійшов до невірного висновку про недоведеність первинного позову, як наслідок необґрунтовано відмовив в задоволенні такого.
Не спростовують цього висновку мотиви зустрічного позову, що позивач добровільно виселився із квартири, адже такі не ґрунтуються на вірному тлумаченні норм матеріального права, за якими одноосібний власник не може втратити право користування своєю власністю (квартирою).
Подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 28.02.2018 року у справі № 647/1683/15-ц.
Наявність у позивача ключів від вказаної квартири, також не свідчить про безпідставність пред'явленого ОСОБА_1 позову.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Оскільки ОСОБА_6 , у розумінні статей 46 та 47 ЦПК України має цивільну процесуальну правоздатність і цивільну процесуальну дієздатність, однак окремого позову не пред'являла, позов ОСОБА_1 в частині вимог про вселення ОСОБА_6 до спірної квартири, задоволенню не підлягає.
Однак підлягають до задоволення, як обґрунтовані, первісні позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та його вселення.
Враховуючи те, що ОСОБА_3 , після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 не втратила право користування квартирою, однак вона не є її співвласником, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 про встановлення порядку користування спірною квартирою АДРЕСА_1 не підлягають до задоволення, оскільки таким правом, на підставі положень статті 358 ЦК України, наділені лише співвласники.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року - скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зобов'язати ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_1 у проживанні та користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
Вселити ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .
В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8 - відмовити.
Позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_5 - залишити без розгляду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 14.06.2021 року.
Головуючий: Шеремета Н. О.
Судді: Ванівський О.М.
Цяцяк Р.П.