ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 червня 2021 року м. Київ №640/2944/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Міністерства аграрної політики та продовольства України Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України
провизнання незаконними наказів, поновлення на роботі
встановив:
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Міністерства аграрної політики та продовольства України, Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, в якому просив:
- визнати незаконним і скасувати наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 12.12.2019 №783-к про звільнення ОСОБА_1 ;
- визнати незаконним і скасувати наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 03.01.2020 №1-к про внесення змін до наказу від 12.12.2019.
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу садівництва, виноградарства та хмелярства управління садівництва, виноградарства та виноробства Департаменту аграрної політики Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства;
- стягнути з Міністерства аграрної політики та продовольства України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з часу звільнення по дату поновлення на посаді;
- стягнути з Міністерства аграрної політики та продовольства України на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 10 000,00 грн.;
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу садівництва, виноградарства та хмелярства управління садівництва, виноградарства та виноробства Департаменту аграрної політики Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства.
Ухвалою від 19.02.2020 суд у складі судді Васильченко І.П. відкрив провадження у справі, розгляд якої вирішив здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Розпорядженням керівника апарату суду від 13.10.2020 №538 у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді, в провадженні якої перебувала дана адміністративна справа відповідно до пунктів 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства аграрної політики та продовольства України та Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання недійсними наказів та поновлення на роботі передана на повторний автоматизований розподіл справ між суддями, за результатами якого визначено суддю Шейко Т.І.
Ухвалою від 15.10.2020 суд у складі судді Шейко Т.І. прийняв до свого провадження дану справу, розгляд якої вирішено продовжувати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у порядку письмового провадження).
В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що упродовж 14 років проходив державну службу на різних посадах в Мінагропролітики та звільнений зі служби у зв'язку з реорганізацією названого Міністерства. Однак, звільнення відбулося з порушенням установленої законодавством процедури, оскільки позивача не повідомлено ні про реорганізацію Міністерства та скорочення чисельності штату працівників, ні про дату звільнення за два місяці, не запропоновано рівнозначну посаду щодо подальшого працевлаштування в реорганізованому Міністерстві, не враховане його переважне право на залишення на роботі, оскільки на його утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей та дружина і позивач є єдиним годувальником сім'ї. Також позивач вказав на відсутність у Кодексі законів про працю України такої підстави для звільнення працівника як реорганізація підприємства. Крім того, після звільнення, датованого 24.12.2019 (25.12.2019 - вихідний та святковий день Католицьке Різдво Христове), позивач 26.12.2019 вийшов на роботу та приступив до виконання посадових обов'язків. Був також присутній на роботі 26, 27 та 28.12.2019, а в подальшому після завершення новорічних та різдвяних свят - 02, 03, 08 та 09.01.2020. 09.01.2020 ознайомився з наказом про звільнення та наказом про внесення змін до нього. Відтак, прийняте Мінагрополітики рішення про звільнення є протиправним та підлягає скасуванню із застосуванням наслідків такого скасування (поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування заподіяної моральної шкоди).
Відповідачі надали суду відзиви на позовну заяву, в яких просили відмовити в задоволенні позовних вимог, стверджуючи, що звільнення відбулося відповідно до вимог законодавства, зокрема, Закону України «Про державну службу», статтею 87 якого визначено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, поміж іншого, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а у разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. Наголосили, що до спірних правовідносин в першу чергу підлягає застосуванню законодавство, що врегульовує проходження державної служби, і тільки з питань не врегульованих цим законодавством, - норми трудового законодавства. Вказали, що процедура звільнення позивача була дотримана належним чином. Доводи позивача про те, що після звільнення він був допущений до роботи після 25.12.2019 не підтверджуються належними та допустимими доказами. Таким чином, відсутні підстави для поновлення позивача на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також відшкодування моральної шкоди.
Дослідивши матеріали справи суд встановив, що позивач з 2005 року на різних посадах проходив державну службу в Міністерстві аграрної політики та продовольства України. З 05.12.2017 працював на посаді головного спеціаліста відділу розвитку садівництва та виноградарства управління рослинництва, насінництва та виноградарства Департаменту аграрної політики та сільського господарства названого Міністерства.
Відповідно до пунктів 2 та 7 постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» вирішено реорганізувати Міністерство аграрної політики та продовольства України шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. При цьому, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України є правонаступником майна, прав і обов'язків Міністерства аграрної політики та продовольства України.
Наказом Мінагрополітики від 20.09.2019 №507 затверджено план заходів з реорганізації Міністерства аграрної політики та продовольства України, відповідно до розділу «Кадрові питання» якого, поміж іншого передбачено, що після затвердження штатного розпису Мінекономіки письмово попередити працівників Мінагрополітики про можливе наступне вивільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці із одночасним внесенням пропозицій щодо заміщення посад у Мінекономіки та їх призначення у порядку переведення, а також повідомлення профспілкової організації Мінекономіки, Мінагрополітики стосовно планового звільнення працівників - членів профспілкової організації у зв'язку з реорганізацією.
У подальшому наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 12.12.2019 №783-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з вищевказаної посади 12.12.2019 у зв'язку із реорганізацією Міністерства аграрної політики та продовольства України відповідно до частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Відділу бухгалтерського обліку та звітності наказано провести остаточний розрахунок та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані дні відпусток, вихідну допомогу, а Зварійчуку - передати справи і довірене у в'язку з виконанням посадових обов'язків майно у порядку, визначеному статтею 89 Закону України «Про державну службу».
Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 03.01.2020 №1- внесено зміни до наказу Мінагрополітики від 12.12.2019 №783-к, зокрема, змінено дату звільнення з 12.12.2019 на 25.12.2019, підставою для чого вказано листок непрацездатності від 12.12.2019 АДШ №810044.
З вищевказаними наказами позивач ознайомився 09.01.2019, що підтверджується записами позивача на цих наказах. Водночас позивач висловив свою незгоду зі звільненням, зазначивши, що у період з 12.12.2019 по 24.12.2019 перебував на лікарняному, йому не виплачено матеріальну допомогу для вирішення оздоровчо-побутових питань відповідно до поданих раніше заяв.
Оцінюючи зазначені накази суд виходить із наступного.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 04.09.2019 №6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України констатував, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.
У пункті 2.2 вказаного рішення зазначено, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов'язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.
З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов'язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника.
Таким чином, саме на державу покладено обов'язок забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян та гарантувати правовий захист від незаконного звільнення. Відповідно, оскільки держава здійснює свої функції через систему державних органів (законодавчих, виконавчих, судових) відповідні обов'язки (їх неухильне додержання та виконання) покладаються на такі державні органи.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року №889-VIII (далі по тексту також - Закон №889) державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї; посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Статтею 83 Закону № 889 визначені підстави для припинення державної служби, а саме державна служба припиняється:
1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);
2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);
3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);
4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону);
5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);
6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);
7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;
8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».
Частиною першою статті 87 Закону №889 передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем двох підряд негативних оцінок за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Згідно зі статтею 43 Закону №889 підставами для зміни істотних умов державної служби є: ліквідація або реорганізація державного органу; зменшення фонду оплати праці державного органу; скорочення чисельності або штату працівників у зв'язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.
Згідно з пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» було прийнято рішення реорганізувати Мінагрополітики шляхом приєднання до Мінекономіки. Пунктом 7 цієї постанови встановлено, що Мінекономіки є правонаступником майна, прав і обов'язків Мінагрополітики.
Наведеним підтверджується факт реорганізації Мінагрополітики шляхом його приєднання до Мінекономіки.
Оскільки звільнення позивача відповідно до оскаржуваного наказу Мінагропрому від 12.12.2019 №783-к відбулося у зв'язку із реорганізацією та на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889, то суд дійшов висновку, що назване Міністерство застосовуючи положення вказаної правової норми як підставу для звільнення позивача діяло в межах повноважень, визначених Закону №889.
При цьому суд звертає увагу на те що, як слідує зі змісту позовної заяви, визначальним у вирішенні цього спору є встановлення обставин щодо дотримання відповідачем процедури звільнення позивача відповідно до законодавства.
З огляду на викладене суд звертає увагу, що у письмовому відзиві на позовну заяву Мінагропром та Мінекономіки, заперечуючи проти позову вказали, що звільнення позивача відбулось відповідно до вимог Закону №889 в редакції зі змінами від 25.09.2019.
Однак, суд не погоджується з такими доводами з наступних підстав.
Верховною Радою України 19.09.2019 прийнято Закон України №117-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади», який набрав чинності 25.09.2019.
Вказаним Законом внесено зміни, зокрема, до Закону України «Про державну службу» стосовно процедури вступу на державну службу, окремих положень щодо проходження та припинення державної служби.
Водночас стаття 58 Конституції України визначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Як встановлено судом вище рішення про реорганізацію Мінагрополітики шляхом приєднання до Мінекономіки прийняте постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади», тобто процедура реорганізації Мінагрополітики розпочалася до набрання чинності Законом України 19.09.2019 №117-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади».
Беручи до уваги положення статті 58 Конституції України та згаданого вище Рішення Конституційного Суду України, суд дійшов висновку, що процедура припинення державної служби позивача за ініціативою суб'єкта призначення у зв'язку з реорганізацією Мінагрополітики повинна була завершитись згідно з нормами, які діяли до набрання чинності змінами законодавства 25.09.2019.
Дотримання цих норм передбачалось і Планом заходів, пов'язаних з реорганізацією Мінагрополітики, які затверджені наказом від 20.09.2019 №507.
Відповідно до статті 5 Закону №889 правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Приписами частини третьої статті 87 Закону №889-VIII визначено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
З викладеного вбачається, що Законом №889-VIII процедура вивільнення державних службовців за ініціативою суб'єкта призначення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті безпосередньо не визначена, тому застосовується процедура, визначена законодавством про працю.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).
У свою чергу статтею 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Вимоги частин першої-третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.
Державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі потреби особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.
Згідно зі статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру вивільнення працівників у разі скорочення штату, яка передбачає:
1) повідомлення працівників не пізніше, ніж за два місяці;
2) запропонування працівнику всіх наявних вакантних посад (що були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з'явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення), які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації;
3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.
При цьому, визначальним критерієм для встановлення наявності переважного права на залишення на роботі працівникам при скороченні чисельності штату у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень його кваліфікації та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.
Разом з тим, під кваліфікацією розуміється здатність працівника виконувати завдання та обов'язки відповідної роботи.
Доказами більш високої кваліфікації можуть бути відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, досвід трудової діяльності.
У свою чергу, про продуктивність праці, як узагальнюючий показник її результативності, може свідчити збільшення обсягу виконуваної роботи, її якості, суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника.
Таким чином, для порівняння кваліфікації та продуктивності праці працівників повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів, про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо.
Продуктивність праці і кваліфікація працівника підлягають оцінюванню окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.
Водночас, для виявлення працівників, які підлягають у першу чергу залишенню на роботі при скороченні штатів, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом складання відповідної довідки у довільній формі з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.
Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №824/3229/14-а, від 11.07.2018 у справі № 816/1232/17.
Отже, лише виконання роботодавцем всіх у сукупності вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю при реорганізації установи є підставою для правомірного звільнення працівника.
Однак, відповідачі не надали суду жодного доказу на підтвердження дотримання Мінагрополітики визначеної законодавством процедури звільнення позивача, а саме: щодо його попередження про наступне звільнення за два місяці до зміни істотних умов державної служби; надання йому пропозицій з усіма вакантними посадами для працевлаштування на іншій рівноцінній посаді державної служби, а за відсутності такої - на нижчій вакантній посаді. Відповідачі жодним чином не мотивували відсутність можливості подальшого використання позивача на державній службі та не надали жодних доказів на підтвердження здійснення порівняльного аналізу продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню, з наведенням даних, які свідчать про переважне право залишення на роботі інших осіб порівняно з позивачем.
Наведене вище дозволяє суду констатувати той факт, що позивача було звільнено з порушенням законодавства про працю.
При цьому суд враховує позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі №6-491цс15, відповідно до якої власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Зазначене узгоджується також з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 03.04.2019 у справі № 638/16244/16-ц.
Судом не досліджуються обставини переважного права позивача на залишення на роботі, оскільки дана стадія порядку звільнення у спірних правовідносинах слідує після дотримання роботодавцем положень законодавства про попередження про наступне вивільнення та висловлення пропозицій щодо працевлаштування на інших посадах.
Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За приписами частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до приписів статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Оскільки відповідачами не доведено правомірність звільнення позивача на підставі наказу Мінагрополітики від 12.12.2019 №783-к, суд дійшов висновку про необхідність задовольнити вимогу позивача про визнання незаконним і скасування цього наказу. При цьому, керуючись вищевказаними нормами статті 245 КАС України, суд уважає за доцільне визнати цей наказ протиправним, тоді як позивач просить визнати його незаконним, і скасувати.
Уважаючи, що вимога позивача про визнання незаконним і скасування наказу Мінагрополітики від 03.01.2020 №1-к є похідною від попередньої вимоги, яка підлягає задоволенню судом, то ця вимога також підлягає задоволенню, а вказаний наказ - визнанню протиправним та скасуванню.
Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При цьому судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2020 №1344 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» відмінено рішення про реорганізацію Мінагрополітики шляхом приєднання до Мінекономіки, зокрема, визнано таким, що втратив чинність абзац другий пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 №829 та внесено зміни до додатку 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.09.2019 №738 «Про утворення комісій з проведення реорганізації та ліквідації деяких центральних органів виконавчої влади» зі змінами, шляхом виключення з Переліку центральних органів виконавчої влади, в яких утворюються комісії з проведення їх реорганізації, Мінагрополітики, відмінивши також рішення про визначення голови комісії з реорганізації цього Міністерства.
Тобто, станом на час вирішення справи судом рішення Кабінету Міністрів України про реорганізацію Мінагрополітики шляхом приєднання до Мінекономіки відмінене.
До того ж, як зазначило Мінекономіки, жодних передавальних актів у зв'язку з рішенням Кабінету Міністрів України про реорганізацію Мінагрополітики шляхом приєднання до Мінекономіки названі міністерства в установленому порядку не підписували, тому Мінекономіки не отримувало жодних майнових прав та обов'язків від Мінагрополітики.
Отже, належним способом захисту прав позивача у зв'язку з протиправним звільненням є його поновлення на посаді, яку він обіймав до звільнення, а саме на посаді головного спеціаліста відділу садівництва, виноградарства та хмелярства управління садівництва, виноградарства та виноробства Департаменту аграрної політики Мінагрополітики.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Пунктом 2 вказаного Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 5 цього Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Період вимушеного прогулу позивача у зв'язку з протиправним звільненням тривав з 13.12.2019 по 11.06.2021, що згідно із листами Міністерства соціальної політики України від 08.08.2018 №78/0/206-18 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік», від 29.07.2019 №1133/0/206-19 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік», від 12.08.2020 № 3501-06/219 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2021 рік» становить 371 робочих днів, зокрема:
- у 2019 році - 10 робочих днів;
- у 2020 році - 251 робочий день;
- у 2021 році - 110 робочих дні (станом на 11.06.2021 включно).
Суд ухвалою від 30.04.2021 витребовував від Міністерства аграрної політики та продовольства України довідку про середній заробіток позивача, визначений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Однак, станом на 11.06.2021 (дати вирішення справи по суті) вимоги ухвали суду від 30.04.2021 не виконані, що в свою чергу унеможливлює встановлення судом конкретної суми до стягнення.
При цьому суд зазначає, що середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу має складати суму, яка вираховується (середня заробітна плата помножена на кількість робочих днів за час вимушеного прогулу)(без відрахування податків і зборів), яка підлягає стягненню з Мінагрополітики.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, постанова суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь з Мінагрополітики середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Щодо заявленої позовної вимоги про стягнення моральної шкоди суд звертає увагу на наступне.
Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до положень статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У пункті 5 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Стверджуючи про заподіяння йому моральної шкоди внаслідок протиправного звільнення, позивач вказав, що зазнав душевних та психологічних страждань, оскільки позбавлення можливості своєю працею отримувати доходи, безпосередньо завдало матеріальних збитків йому, які пов'язані з побутовими витратами на засоби життєдіяльності членів родини, серед яких і витрати на харчування, витрати на комунальні послуги, інші побутові потреби. Як наслідок, погіршився психологічний і емоційний стан позивача, що в цілому ускладнило його самопочуття та сімейні відносини.
Заподіяну йому моральну шкоду позивач оцінив в розмірі 10 000,00 грн.
Проте, на підтвердження заподіяної йому моральної шкоди позивач не надав жодного доказу. Також не вказав з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди.
Лише констатація позивачем заподіяння йому душевних страждань не є достатнім для стягнення моральної шкоди. Позивачем не наведено в чому полягали моральні страждання та переживання, а також чим підтверджуються такі переживання, страждання, не наведено розрахунку розміру моральної шкоди.
З огляду на необґрунтованість вимоги про стягнення моральної шкоди, така вимога задоволенню не підлягає (аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17.02.2020 у справі №807/596/17).
До того ж сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №804/6922/16.
За наведених обставин суд дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача про відшкодування йому моральної шкоди, що зумовлює необхідність відмовити у задоволенні цієї вимоги.
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що вимоги є частково обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення судом лише стосовно Мінагрополітики.
Стосовно Мінекономіки та в частині відшкодування позивачу моральної шкоди позовні вимоги задоволенню судом не підлягають.
Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 242-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 12.12.2019 №783-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 03.01.2020 №1-к «Про внесення змін до наказу Мінагрополітики від 12.12.2019 №783-к».
Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу розвитку садівництва та виноградарства управління рослинництва, насінництва, садівництва та виноградарства Департаменту аграрної політики та сільського господарства Міністерства аграрної політики та продовольства України з 13.12.2019.
Стягнути з Міністерства аграрної політики та продовольства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі, визначеному згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу розвитку садівництва та виноградарства управління рослинництва, насінництва, садівництва та виноградарства Департаменту аграрної політики та сільського господарства Міністерства аграрної політики та продовольства України з 13.12.2019.
Допустити негайне виконання рішення в частині стягнення з Міністерства аграрної політики та продовольства України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Міністерство аграрної політики та продовольства України (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 24, код ЄДРПОУ 37471967).
Відповідач: Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (01008, м. Київ, вул. М. Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 37508596).
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко