ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.06.2021Справа № 41/344
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу
За позовом Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія
«Київводоканал» в особі Розрахункового департаменту
до Житлово-будівельного кооперативу «Автотранспортник»
про стягнення 87 948,45 грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Відкрите акціонерне товариство «Акціонерна компанія «Київводоканал» (на даний час Приватне акціонерне товариство «Акціонерна компанія «Київводоканал») в особі Розрахункового департаменту звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Житлово-будівельного кооперативу «Автотранспортник» про стягнення 87 948,45 грн.
Ухвалою від 09.10.2008 було порушено провадження по справі.
В судовому засіданні 17.11.2008 встановлено, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва № 8/131 від 24.01.2008 року визнано протиправними та скасовано розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30.05.2007 р. N 640, від 30.05.2007 р. N 641, від 30.05.2007 р. N 642, від 30.05.2007 р. N 643.
Ухвалою від 17.11.2008 було зупинено провадження у справі №41/344 до вирішення іншої пов'язаної з нею справи № 8/131.
До Господарського суду міста Києва надійшло клопотання Приватного акціонерного товариства Акціонерна компанія «Київводоканал» про поновлення провадження у справі, з якої вбачається, що обставини, які були підставою для зупинення провадження по справі 41/344 відпали.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.01.09 р. у справі № 22-а-14381/08 вищевказану постанову Окружного адміністративного суду міста Києва № 8/131 від 24.01.2008 р. було залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України № К-2608/09 від 02.07.09 р. касаційні скарги Київської міської державної адміністрації та АЕК "Київенерго" задоволено частково; касаційну скаргу ЗАТ "Енергогенеруюча компанія "ДАРтеплоцентраль" задоволено; постанову Окружного адміністративного суду м. Києва № 8/131 від 24.01.08 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду № 22-а-14381/08 від 09.01.09 р. скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 28.07.10 р. у справі № 2а-673/2010 провадження у справі за адміністративним позовом ОСББ "Престиж" до Київської міської державної адміністрації,третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору АЕК "Київенерго" про визнання протиправними та скасування розпоряджень КМДА закрито.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.10.10 р. у справі № 2а-673/10 апеляційні скарги ЖБК "Буревісник-3", ЖБК "Ремонтник", ЖБК "Суднобудівник-18", ЖБК "Алмазний", ОСББ "Мотор", ВАТ "Універсам № 14", на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 28.07.10 р. у справі № 2а-673/2010 задоволено частково; ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 28.07.10 р. у справі № 2а-673/2010 скасовано як таку, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направлено справу для продовження розгляду.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27.04.11 р. у справі № 2а-376/2011 залишено без розгляду адміністративний позов ОСББ "Престиж" до Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору АЕК «Київенерго», про визнання протиправними та скасування розпоряджень.
15.12.2017р. набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
Означеним нормативно-правовим актом викладено у новій редакції, зокрема, Господарський процесуальний кодекс України, згідно з пунктом 9 частини 1 Перехідних положень якого справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Частиною 1 ст.230 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу.
У зв'язку з тим, що відпали обставини, які зумовили зупинення провадження у справі №41/344, ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 поновлено провадження по справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання); запропоновано позивачу надати розгорнутий розрахунок позовних вимог із наведенням об'ємів споживання, тарифів та часткових оплат (у разі їх наявності); запропоновано відповідачу надати контррозрахунок позовних вимог; встановлено відповідачу строк для надання суду обґрунтованого письмового відзиву на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; встановлено позивачу строк для подання відповіді відзив - протягом 5 днів з дня отримання відзиву; встановлено відповідачу строк для подання заперечень на відповідь на відзив - протягом 5 днів з дня отримання відповіді на відзив.
Відповідач відзиву на позов не подав, клопотання про продовження строку на подачу відзиву не заявив.
При цьому, у поданому 14.10.2008 року відзиві відповідач вказував, що заборгованість за заявлений період складала 6648,80 грн., яку відповідач, в свою чергу сплатив, що підтверджується платіжним дорученням №207 від 13.10.2008. Крім того, відповідач зазначав, що вказана заборгованість виникла у зв'язку з фактичною різницею нарахувань за послуги ХВП у сумі 27 750,00 грн., що вбачається зі зведеного акту звірки нарахувань за спожиті послуги з централізованого холодного водопостачання, який надано до Святошинської РДА 12.02.2008р.
З приводу повідомлення відповідача про розгляд справи суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно з ч.4 ст.89 Цивільного кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
За приписами ч.1 ст.7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцем державної реєстрації відповідача є: 03194, м. Київ, бул. Кольцова, 22.
З урахуванням вимог господарського процесуального законодавства України, судова кореспонденція по справі (ухвала про відкриття провадження) направлялась судом за вказаною адресою відповідача.
Проте, конверт з поштовою кореспонденцією, скерованою на адресу відповідача, було повернуто до суду у зв'язку з закінченням встановленого строку зберігання.
Відповідно до п. 99 Постанови №270 від 05.03.2009р. Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку», рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», які не були вручені під час доставки, повторні повідомлення про надходження реєстрованих поштових відправлень, під час доставки за зазначеною адресою або під час вручення в об'єкті поштового зв'язку вручаються адресату.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що неотримання листа з ухвалою суду відповідачем та повернення їх до суду є наслідком відсутності волевиявлення відповідача щодо їх належного отримання, проте, ніяким чином не неналежним повідомленням про час та місце розгляду справи у розмінні Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Отже, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про невручення за адресою місцезнаходження є днем вручення судового рішення, а отже, і належного повідомлення учасника справи.
Судом також враховано, що за приписами ч.1 ст.9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч.1 ст.4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач мав право та дійсну можливість ознайомитись, з процесуальними документами у справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
До того ж, про дату, час, місце судового засідання по справі відповідач міг дізнатись на офіційному сайті Господарського суду міста Києва у мережі Інтернет.
Наразі, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
За приписами ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Оскільки відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву, справа розглядається за наявними матеріалами у відповідності до приписів ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.
Одночасно, з огляду на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання.
Відповідно до ч.4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
Як зазначає позивач, між розрахунковим департаментом ВАТ «АК «Київводоканал» (постачальник) та Житлово-будівельним кооперативом «Автотранспортник» (абонент) 19.10.2004 було укладено договір №05109/4-08 про надання послуг з водопостачання та водовідведення.
Так, посилаючись на п.п. 1.1, 2.1.1, 2.1.2, 2.2.2, 2.2.5, позивач вказує, що за період з 01.08.2005 по 01.09.2008 відповідачу було надано послуг на суму 192 282,98 грн., а сплачено за вищевказаний період суму 125 267,06 грн., внаслідок чого у відповідач виникла заборгованість у сумі 67 015,92 грн.
З наявних в матеріалах справи документів вбачається, що для обліку послуг з холодного водопостачання та водовідведення за договором позивачем було відкрито відповідачу код 8-265.
За даними позивача, заборгованість відповідача за договором на момент звернення до суду з розглядуваним позовом становила суму в розмірі 34 398,80 грн., яка виникла за спожиті послуги за кодом 8-265 у період з вересня 2005 року по серпень 2008 року, а також зазначено сальдо станом на 08.2005 в сумі 32 617,12 грн.
Враховуючи вищевикладене, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за послуги з водопостачання та водовідведення за договором № 05109/4-08 від 19.10.2004 загалом в розмірі 67 015,92 грн. та 20 932,53 грн. суми інфляційних втрат.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.10.2008 про порушення провадження у справі було витребувано у позивача договір №05109/4-08 від 19.10.2004 про надання послуг з водопостачання та водовідведення, оригінал для огляду в судовому засідання та копію для долучення до матеріалів справи.
Натомість, у судовому засіданні 17.11.2008 представником позивача було подано лише пояснення із зазначенням розпоряджень КМДА, які встановлюють тарифи, на підставі яких позивачем нараховувались відповідачу вартість наданих послуг за період з 01.08.2005 року по 01.09.2008 року.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог повністю з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 16 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що порядок надання житлово-комунальних послуг, їх якісні та кількісні показники мають відповідати умовам договору та вимогам законодавства.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 №630 затверджено Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, які регулюють відносини між суб'єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг, і фізичною та юридичною особою, яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення.
У Правилах надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення визначено, що централізоване водовідведення - послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у відведенні стічних вод, яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових централізованих систем водовідведення; централізоване постачання холодної та гарячої води - послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у холодній та гарячій воді, яка надається виконавцем з використанням внутрішньобудинкових систем холодного та гарячого водопостачання.
Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» визначає правові, економічні та організаційні засади функціонування системи питного водопостачання, спрямовані на гарантоване забезпечення населення якісною та безпечною для здоров'я людини питною водою.
В ст.1 цього Закону визначено, що централізоване питне водопостачання - господарська діяльність із забезпечення споживачів питною водою за допомогою комплексу об'єктів, споруд, розподільних водопровідних мереж, пов'язаних єдиним технологічним процесом виробництва та транспортування питної води.
Відповідно до ст.19 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» послуги з питного водопостачання надаються споживачам підприємством питного водопостачання на підставі договору з: підприємствами, установами, організаціями, що безпосередньо користуються централізованим питним водопостачанням; підприємствами, установами або організаціями, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває житловий фонд і до обов'язків яких належить надання споживачам послуг з питного водопостачання та водовідведення; об'єднаннями співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельними кооперативами та іншими об'єднаннями власників житла, яким передано право управління багатоквартирними будинками та забезпечення надання послуг з водопостачання та водовідведення на підставі укладених ними договорів; власниками будинків, що перебувають у приватній власності.
Договір про надання послуг з питного водопостачання укладається безпосередньо між підприємством питного водопостачання або уповноваженою ним юридичною чи фізичною особою і споживачем, визначеним у частині першій цієї статті.
Тобто ст.19 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» передбачає надання послуг з питного водопостачання на підставі договору з підприємством питного водопостачання.
Статтею 22 вказаного Закону передбачено, що споживачі питної води зобов'язані своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення.
Приватне акціонерне товариство «Акціонерна компанія «Київводоканал» є підприємством питного водопостачання, яке надає послуги з централізованого питного водопостачання (згідно із Законом - це господарська діяльність із забезпечення споживачів питною водою за допомогою комплексу об'єктів, споруд, розподільних водопровідних мереж, пов'язаних єдиним технологічним процесом виробництва та транспортування питної води) та водовідведення (згідно із Законом - це господарська діяльність із відведення та очищення комунальних та інших стічних вод за допомогою комплексу об'єктів, споруд, колекторів, трубопроводів, пов'язаних єдиним технологічним процесом). При цьому, вода питна - вода, яка за органолептичними властивостями, хімічним і мікробіологічним складом та радіологічними показниками відповідає державним стандартам та санітарному законодавству.
Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 Цивільного кодексу України відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст.610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 ст.612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У відповідності до ч.2 ст.193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Статтею 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частин першої-другої статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
В матеріалах справи не міститься доказів, що підтверджують факт надання позивачем послуг з водопостачання та водовідведення відповідачу, подані позивачем маршрутні карти лише за період з 12.2007 року по 08.2008 року (крім 07.2008 року), у той час, як спірний період заявлено з вересня 2005 року по серпень 2008 року, також не надано суду доказів представлення платіжних вимог до банківської установи, як не міститься, власне, і договору №05109/4-08 від 19.10.2004, на підставі якого позивач звернувся з даним позовом до суду, що також спростовує твердження позивача про надання останнім послуг.
Також, позивачем не надано доказів та обґрунтування заборгованості, зазначеної у розрахунку позовних вимог, доданого до позову, яка станом на 08.2005 склала 32 617,12 грн. за твердженням позивача.
Наразі, суд зазначає, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п.63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23.06.1993).
Захищене ст.6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993 Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Таким чином, оскільки нормами чинного законодавства встановлено, що зобов'язання по оплаті послуг виникає за умови фактичного надання послуг, а позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження надання послуг у період з вересня 2005 року по серпень 2008 року суду не надано, як і боргу станом на 08.2005 року, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 67 015,92 грн. є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
З огляду на все викладене вище в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за спожиті послуги у сумі 67 015,92 грн. за недоведеністю.
Також, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат у сумі 20 932,53 грн., оскільки вони є похідними від вимоги про стягнення суми основного боргу.
Крім того, суд вважає за доцільне зазначити наступне.
У заявлений до стягнення період з вересня 2005 року по серпень 2008 року були чинні Правила користування системами комунального водопостачання та водовідведення в містах і селищах України, затвердженні наказом Держжитлокомунгоспа від 01.07.1994 № 65, які регулюють порядок користування питною водою з комунальних водопроводів і приймання стічних вод до комунальної каналізації та визначають взаємовідносини між об'єднаннями, виробничими управліннями водопровідно-каналізаційного господарства або іншими експлуатаційними організаціями, комбінатами комунальних підприємств та абонентами міських, районних, селищних водопроводів і каналізацій на території України.
Пунктом 12.17 Правил №65 передбачалось, що розрахунки за воду, яка відпускається для централізованого гарячого водопостачання, та за відповідний обсяг стічних вод здійснюються з підприємствами, які споживають воду. Порядок взаємовідносин встановлюється Водоканалом.
Відповідно до підпункту «б» п.12.3 Правил №65, житлово-експлуатаційні організації та ЖЕК зобов'язані були один раз на місяць здійснювати розрахунки з водоканалом, у тому числі за холодну воду, що йде на гаряче водопостачання.
З представлених суду пояснень позивача вбачається, що останнім здійснювалось виставлення рахунків відповідачу за період з вересня 2005 року по серпень 2008 року з урахуванням тарифів на послуги водопостачання та водовідведення, що затверджені Розпорядженнями Київської міської державної адміністрації від 28.08.2002 №1680, від 15.12.2006 № 1786, від 12.02.2007 № 143, № 640 від 30.05.2007, № 1127 від 28.08.2007р.
Зокрема, згідно ст.632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
За змістом підпункту 2 п. «а» ч.1 ст.28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення в порядку та межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності.
За змістом ст.ст.14, 16 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» однією з особливостей здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в м. Києві є зосередження у Київської міської державної адміністрації функцій у сферах виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Конституційний Суд України у рішенні №21-рп/2003 від 25.12.2003 вказав, що Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади.
Водночас, відповідно до ч.ч.1, 2 ст.6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.
Відповідно до ст.1 Указу №493/92 від 03.10.1992 Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, які видаються органами виконавчої влади, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Такі нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.
Згідно п.1 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого Постановою №731 від 28.12.1992 Кабінету Міністрів України, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.
У абз.2 п.15 вказаного Положення зазначено, що нормативно-правові акти, які не пройшли державну реєстрацію, вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.
Системний аналіз наведених норм права в контексті конкретних обставин справи дає підстави дійти наступного висновку. Якщо голова Київської міської державної адміністрації, посада якого поєднує в одній особі повноваження керівника органу державної влади і керівника виконавчого органу міської ради, видає нормативно-правовий акт з питань, які організаційно віднесені до відання органів місцевого самоврядування, як-от щодо питань встановлення та/чи затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, і виражає його у формі розпорядження як одного з виду актів органу державної влади, то такі розпорядження підлягають обов'язковій державній реєстрації.
Аналогічний підхід до застосування норм права, які регулюють відносини з питань державної реєстрації нормативно-правових актів, виданих Київським міським головою, Верховний Суд України висловлює у постановах від 28.11.2011 у справі №21-246а11 та від 02.12.2014 по справі №21-470а14.
Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 15.12.2006 № 1786, від 12.02.2007 № 143, № 640 від 30.05.2007, № 1127 від 28.08.2007 не були подані на державну реєстрацію до відповідних органів юстиції та не зареєстровано за ними, а отже не набрали чинності у встановленому законом порядку.
За таких обставин, суд не застосовує тарифи, які затверджені Розпорядженням від 15.12.2006 № 1786, від 12.02.2007 № 143, № 640 від 30.05.2007, № 1127 від 28.08.2007, оскільки дані розпорядження не зареєстровані в установленому порядку, не набрали чинності та не відповідають законодавству України.
В той же час, у період з вересня 2005 року по травень 2008 року були чинними тарифи, затверджені Розпорядженням №1680 від 28.08.2002 Київської міської державної адміністрації «Про встановлення тарифів на послуги водопостачання та водовідведення» (зареєстровано в Київському міському управління юстиції 30.08.2002 за №66/449). Розпорядження № 1680 від 28.08.2002 Київської міської державної адміністрації «Про встановлення тарифів на послуги водопостачання та водовідведення» втратило чинність на підставі Розпорядження №578 від 18.04.2008 виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Про визнання такими, що втратили чинність, окремих розпоряджень Київської міської державної адміністрації».
Щодо визначення вартості наданих по коду 8-№8-265 послуг за період з 06.2008 по 08.2008, то судом зазначається наступне.
За висновками суду в період з червня 2008 року по серпень 2008 року (до тарифів, затверджених Постановою №58 від 20.01.2011 Національної комісії регулювання електроенергетики України «Про встановлення тарифів на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення ВАТ «АК «Київводоканал» та Постановою №82 від 10.02.2012 Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, «Про встановлення тарифів на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення ПАТ «АК «Київводоканал») підлягають застосуванню тарифи на водопостачання та водовідведення, затверджені розпорядженням №1680 від 28.08.2002 Київської державної адміністрації «Про встановлення тарифів на послуги водопостачання та водовідведення».
При цьому зазначені висновки суду ґрунтуються на наступному.
Як вже вказувалось вище, згідно ст.632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Одночасно, ч.4 вказаної статті унормовано, що якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Судом було встановлено вище, що в у період з червня 2008 року по серпень 2008 року у визначеному чинним законодавством порядку тарифів на водопостачання та водовідведення затверджено не було, що фактично вказує на наявність підстав для застосування для визнання ціни товару за спірним правочином приписів ч.4 ст.632 Цивільного кодексу України.
Слід зауважити, що ч.3 ст.32 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено, що тарифи на надання послуг з питного водопостачання розраховуються на підставі галузевих нормативів витрат і повинні повністю відшкодовувати експлуатаційні витрати та забезпечувати надійну роботу об'єктів централізованого питного водопостачання і водовідведення.
У спірний період тарифи на послуги з водопостачання та водовідведення формувалися у відповідності до вимог, встановлених Постановою №959 від 12.07.2006 Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування тарифів на послуги з централізованого водопостачання та водовідведення».
Пунктом 4 означеного Порядку визначено, що формування тарифів підприємствами здійснюється відповідно до річних планів виробництва і надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення і економічно обґрунтованих планованих витрат, визначених на підставі державних і галузевих нормативів (норм) витрат ресурсів, техніко-економічних розрахунків та кошторисів, ставок податків і зборів (обов'язкових платежів) та цін у планованому періоді, встановлених на підставі прогнозних індексів цін виробників промислової продукції.
При цьому, судом прийнято до уваги, що Розпорядження № 1680 від 28.08.2002 Київської міської державної адміністрації «Про встановлення тарифів на послуги водопостачання та водовідведення» втратило чинність на підставі Розпорядження №578 від 18.04.2008 виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Про визнання такими, що втратили чинність, окремих розпоряджень Київської міської державної адміністрації», проте, інші тарифи, які б було затверджено Київською міською державною адміністрацією, які б набули чинності у відповідності до вимог чинного законодавства, та були б чинними у період з червня 2008 по квітень 2009 відсутні.
Доказів наявності підстав для розрахунку вартості спожитих відповідачем послуг з водопостачання та водовідведення за іншим тарифом, який було б визначено, як такий, що сформований відповідно до економічно обґрунтованих планованих витрат, визначених на підставі державних нормативів (норм) витрат ресурсів, техніко-економічних розрахунків та кошторисів, ставок податків і зборів (обов'язкових платежів) та цін у планованому періоді, визначених на підставі прогнозних індексів цін виробників промислової продукції, Публічним акціонерним товариством «Акціонерна компанія «Київводоканал» до матеріалів справи надано не було.
Крім того, судом також прийнято до уваги, що розпорядження №1680 від 28.08.2002 Київської міської державної адміністрації «Про встановлення тарифів на послуги водопостачання та водовідведення» не було визнано у передбаченому чинним законодавством України незаконним.
Отже, виходячи з вищенаведеного, з урахуванням приписів ст.632 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для визначення суми заборгованості відповідача, саме виходячи з тарифів на послуги водопостачання та водовідведення, які було визначено розпорядженням №1680 від 28.08.2002 Київської міської державної адміністрації «Про встановлення тарифів на послуги водопостачання та водовідведення».
Вказаним актом передбачено тариф для житлово-експлуатаційних організацій в розмірі 0,43 грн. (без ПДВ) за 1 м3 наданих послуг з водопостачання та 0,25 грн. (без ПДВ) за 1 м3 наданих послуг з водовідведення, що мали застосовуватися у розрахунках сторін.
Разом з тим, матеріали справи не містять первинних доказів споживання (договору №05109/4-08 від 19.10.2004, копії маршрутних листів за весь заявлений позивачем період, актів про зняття показань з водолічильників) відповідачем води по коду 8-265 у період з вересня 2005 року по серпень 2008 року (крім 12.2007 року - 06.2008 року, 08.2008 року). Позивач належними та допустимими доказами не довів суду факт споживання відповідачем питної води по коду №8-265.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Також в матеріалах справи не міститься жодних доказів в підтвердження наявності у відповідача заборгованості станом на 08.2005 у розмірі 32 617,12 грн.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див.рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» від 1 липня 2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» від 27 вересня 2001).
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд.
Суддя Спичак О.М.