ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 червня 2021 року м. Київ № 640/14892/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом Громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просив: 1) визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №216-20 від 15.06.2020 про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2) зобов?язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що позивач маючи побоювання стати жертвою військового конфлікту, а також систематичного порушення прав людини в Азербайджанській Республіці, залишив країну свого походження та у пошуках притулку прибув в Україну, а у 2018 році звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У відповідь позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в основу якого покладене рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2020 №216-20. Позивач не погоджується із правомірністю рішення ДМС України з мотиву, що під час прийняття такого оскаржуваного рішення відповідач лише формально дослідив інформацію щодо країни-походження позивача та не виконав положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН. Крім того, за твердженням позивача, влада Азербайджанської Республіки не здатна забезпечити позивачеві захист від систематичного порушення прав людини.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження у справі №640/14892/20 та цю справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Від представника відповідача через канцелярію суду надійшов відзив, в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, разом з копією матеріалів особової справи. Свої заперечення відповідач мотивує тим, що за результатами дослідження матеріалів особової справи ОСОБА_1 , аналізу змісту повідомлених ним під час проведених співбесід фактів та наявної інформації по країні походження, ДМС України дійшла висновку про відсутність підстав для набуття позивачем статусу біженця (відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI) або особи, яка потребує додаткового захисту (відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону). Зокрема, за результатами аналізу інформації по країні походження, відповідач встановив відсутність даних про наявність на території Азербайджану (окрім території невизнаної Нагірно-Карабахської Республіки) відкритих збройних конфліктів. Водночас заявник не обгрунтував наявність у нього певних політичних поглядів, відмінних від політики чинної влади, які він висловлював або має намір висловлювати, та відповідно не повідомив про обставини, за наявності яких заявник міг би зазнати переслідувань за ознакою політичних переконань, у разі повернення до країни походження. Також заявник не повідомив про випадки його переслідування в країні походження за політичними поглядами, ознаками раси, релігії, ознаками національності та громадянства. Натомість з огляду на тривалість періоду перебування позивача на території України починаючи з осені 1992 року, відповідач дійшов висновку, що ОСОБА_1 звернувся за захистом не у зв'язку з небезпекою його життю, а з метою легалізації свого перебування в Україні після заміни 30.05.2013 паспорту зразка колишнього СРСР на паспорт громадянина Азербайджану.
Окрім того, у прохальній частині відзиву представником відповідача заявлено клопотання про розгляд справи за участю представника Державної міграційної служби України, з приводу чого суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Таким чином, з огляду на викладені положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд за результатами розгляду клопотання однієї із сторін може ухвалити про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін за наявності відповідних обставин.
У силу ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до ч. 3 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 4 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України).
Виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та наведених законодавчих положень, судом при відкритті провадження зроблено висновок про можливість розгляду адміністративної справи №640/14892/20 за правилами спрощеного позовного провадження.
При цьому, у розглядуваному клопотанні представником відповідача не наведено жодної обставини, яка б перешкоджала розгляду даної справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
З урахуванням викладеного, суд дійшов до висновку про необґрунтованість клопотання представника відповідача про розгляд справи за його участі.
Розглянувши подані позивачем і представником відповідача документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 звернувся до органу міграційної служби із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 09.10.2018 №259, в якій останній вказав, що він переїхав з Азербайджану до України ще у 1992 році у зв'язку з початком військових дій на території Азербайджану. А саме територія Агдамського району (центр регіону Нагірний Карабах), де раніше проживав позивач, була окупована вірменськими збройними силами. У період з 1990 по 1992 року заявник брав участь у бойових діях. Після розформування народного ополчення заявник переїхав до України, де проживав на підставі паспорту громадянина РСРС. В подальшому, за фактом втрати радянського паспорту заявник звернувся до посольства Азербайджанської Республіки та у травні 2013 року отримав паспорт громадянина Азербайджану. З цього періоду заявник перебував на території України нелегально. На переконання позивача незавершений конфлікт на території ОСОБА_2 перешкоджає йому повернутися до країни походження, та створює для життя заявника загрозу. Таким чином, через побоювання за своє життя заявник не має бажання повертатися до країни походження, а натомість воліє легалізувати своє перебування на території України.
За результатами розгляду вказаної заяви та матеріалів особовою справи ДМС України прийнято рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за №216-20 від 15.06.2020
Про результати розгляду заяви-анкети позивача було повідомлено 24.06.2020, шляхом вручення відповідного повідомлення Центрального міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області за №202 від 23.06.2020.
Вважаючи дане рішення відповідача протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі - Закон №3671-VI у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, «особа, яка потребує додаткового захисту», - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У силу п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, «додатковий захист» - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону №3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення п. 2 ст. 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Також п. 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Крім того, суд враховує практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, якими передбачено, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
У силу абзацу 5 ч. 1 ст. 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Приписами ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI визначено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
З матеріалів особової справи ОСОБА_1 вбачається, що у ході проведення співбесіди 29.10.2018 позивач пояснив, що він разом з матір'ю та двома братами проживав в с. Хачінстрой Агдамського району в Азербайджані. У 1988 році почався конфлікт між ОСОБА_3 і Вірменією через ОСОБА_4 , та територія с. Хачінстрой Агдамського району була окупована вірменськими військами. Упродовж 1991 - 1992 років ОСОБА_1 брав участь у військових діях, у складі народного ополчення. Після створення регулярних військ народних ополченців відправили в запас. Після того, оскільки села в якому, проживав раніше заявник, вже не існувало та через відсутність можливості знайти роботу в ОСОБА_5 вирішив переїхати на проживання до України, де мав знайомих. На територію України заявник в'їхав на підставі паспорту громадянина СРСР. Після переїзду до України ОСОБА_1 спочатку займався сільським господарством, а останні 10 років працює таксистом у м. Києві. Перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою України ОСОБА_6 , власних дітей не має. Після втрати паспорту старого зразку заявник оформив у 2013 році в посольстві Азербайджанської Республіки паспорт громадянина Азербайджанської Республіки (зі строком дії до 30.05.2023). Проте на даний час заявник не бачить сенсу у своєму поверненні до Азербайджану, оскільки немає живих рідних та знайомих на території країни походження. Також заявник має побоювання, що невирішений конфлікт у ОСОБА_7 створює перешкоди для його повернення до Азербайджану.
При цьому, ОСОБА_1 у ході проведення співбесіди повідомив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, релігії, громадянства, політичними поглядами у країні походження.
Також в тексті анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, реєстр. №0259 від 09.10.2018, заявника вказав наступне: що ні він, ні члени його родини не перебували у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях; заявник до кримінальної відповідальності не притягувався та щодо нього адміністративні заходи у вигляді арешту чи затримання не застосовувалися.
За змістом ч. 5, 6 і 13 ст. 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Іноземець або особа без громадянства визнаються біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах перебувають на території України.
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Так, аналізуючи інформацію по країні походження позивача ДМС України встановлено, що слова заявника стосовно військових дій в Агдамському районі та захоплення його невизнаною Нагірно-Карабахською Республікою знайшли свої підтвердження. При цьому за міжнародними оцінками, починаючи з 1994 року і до цього часу масштабних бойових дій між ОСОБА_3 та Вірменією не відбувалось, хоча стосунки між цими двома країнами залишаються вкрай напруженими. Виникають періодичні збройні сутички та провокації уздовж кордону. Питання ОСОБА_2 залишається невирішеним між країнами. Водночас було з'ясовано, що на решті території Азербайджанської Республіки відсутній відкритий збройних конфлікт, а влада держави протягом всього періоду вживала заходів для розміщення та покращення умов проживання внутрішньо-переміщених осіб, які після конфлікту на території ОСОБА_2 були вимушені покинути місця свого проживання.
Згідно з актуальною станом на день розгляду цієї справи судом інформації по країні походження позивача (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D0%B3%D1%96%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%B0%D1%85; https://www.dw.com/uk/yes-prypynennia-boiv-u-nahirnomu-karabakhu-lyshe-pershyi-krok/a-55661174) у вересні 2020 року у Карабасі відновилися бойові дії, в тому числі з використанням важкого озброєння. Війна закінчилася поразкою Вірменії. 10 листопада 2020 набрала чинності угода про припинення вогню, виконання якої контролюватимуть російські військові. Вірменія за угодою передала територію Азербайджану, повинна визнати територію Азербайджанською і дати дозвіл на побудову дороги з Азербайджана до ексклавного Нахічеваню без блокпостів та перешкод для пересування нею азербайджанцям.
Таким чином, інформація про ситуацію в країні походження позивача, є загальновідомою та не потребує доказування, та посилання позивача наявність у нього реальних побоювань стати жертвою конфлікту та/або переслідувань у разі повернення до країни громадянської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Водночас, матеріали особової справи позивача не містять достовірних та переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження.
Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження.
Отже, причини, які позивач зазначив, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За таких обставин побоювання позивача стати жертвою переслідувань є необґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини з огляду на встановлені обставини.
Враховуючи наведені вище норми законодавства, оцінивши наявні докази у справі та встановлені обставини, відповідачем при прийнятті оспорюваного рішення проведено аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою конфлікту чи переслідувань в країні походження є реальними, а тому, на думку суду, обґрунтовано прийнято рішення про відмову у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною другою ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, перевіривши та проаналізувавши матеріали справи і надані сторонами докази за правилами, встановленими ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255, 257 - 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.О. Скочок