Справа № 524/3097/17 Номер провадження 22-ц/814/619/21Головуючий у 1-й інстанції Кривич Ж. О. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.
07 червня 2021 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - судді - доповідача Дорош А.І.
Суддів: Лобова О.А., Триголова В.М.
при секретарі: Коротун І. В.
учасники справи:
представник відповідача - адвокат Стрижак С.В.
переглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 16 листопада 2020 року, ухвалене суддею Кривич Ж.О.., повний текст рішення складено 21 листопада 2020 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, -
03 травня 2017 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 безпідставно набуті кошти у розмірі 7 000 доларів США.
Позовна заява мотивована тим, що 22 січня 2016 року він надав ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 7 000 доларів США, що станом на момент надання коштів за офіційним курсом становить 171 652 грн. Доказом передачі коштів є розписка з підписом відповідача. 19 січня 2017 року він звертався до ОСОБА_1 з вимогою про повернення коштів, проте на дань звернення до суду кошти не були повернуті. В ході розгляду справи ОСОБА_2 у своїх поясненнях вказував, що 22.01.2016 року між ним та ОСОБА_1 укладено договір позики, відповідно до умов якого він, як позикодавець передав у власність, а ОСОБА_1 , як позичальник, прийняв грошові кошти в сумі 7 000 доларів США, що підтверджується розпискою, яка міститься в матеріалах справи. Вважає, що розписка ОСОБА_1 про отримання коштів, власноручне написання та підписання якої ніким не заперечується, як борговий документ, свідчить про існування між сторонами договірних відносин, а також підтверджує факт укладення договору і засвідчує отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Наявність оригіналу вказаного боргового документа є належним та допустимим доказом, як факту отримання відповідачем грошових коштів та його волевиявлення у строк повернути борг, так і невиконання відповідачем даного боргового зобов'язання. Позивач просив задовольнити позовні вимог у повному обсязі.
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області позовну заяву ОСОБА_2 - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 22.01.2016 року в сумі 7 000 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений ним судовий збір в сумі 640,00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване наявністю підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 основної заборгованості за договором позики від 22.01.2016 року в сумі 7 000 доларів США.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідно до змісту позовної заяви ОСОБА_2 просив стягнути безпідставно набуті грошові кошти з посиланням виключно на положення ст. 1212 та ст. 1213 ЦК України. Таким чином, мав бути висновок суду про те, що застосуванню до спірних правовідносин підлягають виключно положення ЦК України, які регулюють питання безпідставно набутого майна, адже це повністю узгоджується із пред'явленими позовними вимогами. Згідно матеріалів справи позивач ОСОБА_2 не звертався до суду із будь-якими клопотаннями чи заявами про зміну предмету або підстав позову. Звертає увагу, що позивачем не зазначено та не надано жодних доказів, які б свідчили про існування недобросовісності зі сторони ОСОБА_1 , а тому за відсутності будь-яких відповідних доказів, вважає, що позовні вимоги про стягнення безпідставно набутих грошових коштів є необґрунтовані та недоведені. Також зазначає, що згідно розписки, на підставі якої суд стягнув грошові кошти, остання не містить будь-яких зобов'язань стосовно як обов'язку, так і дати повернення спірних коштів, тому відсутні підстави для стягнення грошових коштів, як заборгованості за договором позики. При цьому посилається на відповідні висновки Верховного Суду.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що згідно розписки від 22 січня 2016 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в еквіваленті 7 000 доларів США для перевезення до Німеччини з метою придбання автомобіля, тобто між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виникли зобов'язання (а.с. 44).
Відповідач належним чином не виконав умови договору.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню заборгованість за договором позики від 22.01.2016 року у розмірі 7 000 доларів США, оскільки відповідач визнав факт отримання грошей від позивача, але ні грошей, ні автомобіля ОСОБА_1 не повернув, тому суд першої інстанції з посиланням на вимоги ст. 1049 ЦК України прийшов до висновку про повне задоволення позовних вимог.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитися не можна, виходячи з наступного.
Як вбачається із матеріалів справи, згідно розписки від 22.01.2016 р. ОСОБА_1 взяв у ОСОБА_2 7 000 доларів США в рахунок придбання ним автомобіля (а.с. 44).
Згідно встановлених обставин справи, предметом даного позову є стягнення з відповідача на користь позивача переданих та не повернутих грошових коштів у розмірі 7 000 доларів США.
У відповідності до вимог ст. 15, 16 ЦК України та ст. 3, 4, 11 ЦПК України право на обрання способу захисту порушеного права належить позивачеві, а суд зобов'язаний розглянути справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих доказів.
Згідно п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Зокрема, у позивача суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З'ясовується правильність об'єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов'язаними між собою, для вирішення питання про їх об'єднання або роз'єднання (стаття 126 ЦПК (1618-15 )). У відповідача суд з'ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий). З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування; стаття 179 ЦПК (1618-15)). Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Крім того, згідно висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, як помилково вважали суди попередніх інстанцій у цій справі. Суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 р. у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).
Велика Палата Верховного Суду визначила, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію правовідносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Вирішуючи даний спір, в основу судового рішення суд першої інстанції поклав вимоги ст. 1049 ЦК України, які регламентують боргові зобов'язання сторін, проте, як вбачається із фактичних обставин справи, між сторонами не укладався договір позики грошових коштів, оскільки вище вказана розписка не містить зобов'язання відповідача повернути взяті грошові кошти.
Згідно правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України у постанові від 11.11.2015 р. у справі №6-1967-15, яка згідно зі ст. ч. 4 ст. 263 ЦПК України є необхідною для врахування, відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. При цьому досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про те, що є неправильним застосування судом першої інстанції при вирішенні спору вимог ст.1049 ЦК України, оскільки у даному випадку, виходячи з правової природи спірних правовідносин, між сторонами не виникли боргові зобов'язання.
Обґрунтовуючи позов щодо обов'язку відповідача повернути кошти, ОСОБА_2 посилався на вимоги ч. 1 ст.1212 ЦК України. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що позов поданий та підписаний позивачем, який можливо і не міг дати правильну оцінку правовій природі правовідносин, які виникли між ним та відповідачем, та правильно застосувати норму матеріального права, яка їх регулює.
Колегія суддів вважає, що оскільки між сторонами мають місце договірні правовідносини, то вони не підпадають під дію ст. 1212 ЦК України, т.я. згідно правової позиції Верховного Суду України у постанові від 03.06.2015 р. у справі №6-100- цс15 та постановах Верховного Суду від 04.05.2018 р. у справі № 927/468/17, від 07.05.2018 р. у справі № 921/512/17-г, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачу, оскільки системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої, другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України. Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Колегія суддів, з урахуванням фактичних обставин справи, виходячи з правової природи спірних правовідносин, приходить до висновку про те, що спір між сторонами підлягає вирішенню саме за ч. 2. ст. 693 ЦК України, оскільки відповідач згідно розписки взяв у ОСОБА_2 гроші в рахунок придбання ним автомобіля, отже має місце отримання відповідачем попередньої оплати товару, але товар відповідач не передав позивачу, таким чином, останній має право вимагати повернення суми попередньої оплати.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі- продажу (частина перша статті 662 ЦК України).
Стаття 663 ЦК України передбачає, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України).
З врахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що між сторонами виникли зобов'язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару, а відповідач товар позивачеві не передав.
У зв'язку з невиконанням відповідачем договору, позивач відмовився від цього договору, що створило для продавця безумовний обов'язок з повернення отриманих грошових коштів за першою вимогою покупця.
Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог.
Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 3, 4 ч.1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367 ч.1,2, 368 ч. 1, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п. 3,4, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 16 листопада 2020 року - скасувати і ухвалити нове.
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 7 000 доларів США.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 640, 00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції, у разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 07 червня 2021 року.
СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов