Справа 757/71482/17-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/4018/2021
Іменем України
02 червня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , та апеляційною скаргою ОСОБА_3 , поданою представником ОСОБА_4 , на рішення Печерського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Батрин О.В. в м. Київ 10 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за усним договором позики,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -
В листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позов мотивовано тим, що 29 травня 2014 року вона надала в борг ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 950000 грн., які остання зобов'язалася повернути їй не пізніше 29 листопада 2014 року, на підтвердження грошового зобов'язання ними було укладено нотаріально посвідчений договір позики грошових коштів від 29 травня 2014 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики нею також було укладено з ОСОБА_3 , яка діяла від свого імені та від імені майнових поручителів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , нотаріально посвідчений іпотечний договір від 29 травня 2014 року, предметом якого є квартира за адресою АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцям в рівних частках. Позичальник свої зобов'язання не виконала, а саме не повернула та фактично відмовилася повертати кошти, отримані за договором позики. За невиконання грошового зобов'язання ОСОБА_3 повинна сплатити їй згідно п. 4 договору позики інфляційні втрати та 10 % річних від простроченої суми, що становить 982015 грн., разом сума її вимог - 1932015 грн.
На підставі вищевикладеного просила звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 29 травня 2014 року в рахунок погашення заборгованості в розмірі 1932015 грн., що виникла у ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 за договором позики від 29 травня 2014 року, та встановити спосіб реалізації предмета іпотеки, яким є квартира за адресою АДРЕСА_1 , шляхом продажу її на прилюдних (електронних) торгах.
В лютому 2018 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. Позов мотивовано тим, що 12 серпня 2015 року ОСОБА_7 та ОСОБА_1 за усною домовленістю уклали з нею усний договір позики для придбання нерухомого майна, згідно якого вона передала в борг ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 43300 євро, що еквівалентно 1032705 грн., а приблизно через тиждень вона передала в борг на тих самих умовах ще 36700 доларів США, що еквівалентно 784646 грн., ОСОБА_1 . Як було передбачено усною угодою між ними, кошти, отримані в борг, повинні були повернуті їй через два тижні з дня її усного звернення за першою вимогою. В жовтні 2017 року їй стало відомо, що ОСОБА_7 помер у вересні 2017 року, а на неодноразові вимоги повернути борг другий боржник та спадкоємець померлого ОСОБА_1 повідомила, що не може вчасно виконати взяті на себе грошові зобов'язання, та на підтвердження боргу під час зустрічі 24 січня 2018 року вона власноруч написала розписку, якою підтвердила факт отримання коштів та факт прийняття на себе зобов'язання повернути кошти. Відповідач ухиляється від повернення суми боргу, тому вона вимушена звернутися до суду. Згідно розрахунку індексу інфляції до суми боргу, розрахованого за цей період, інфляційні втрати становлять 56917,76 грн., а 3 % річних - 29120 грн.
На підставі вищевикладеного просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь борг у сумі 1817351 грн., втрати від інфляції 56917,46 грн. та 3 % річних в сумі 29120 грн.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 17 вересня 2018 року позови об'єднано в одне провадження (а. с. 191 т. 1).
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року в позовах ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року частково та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити; виключити з оскаржуваного рішення суду незаконно встановлену судом обставину нібито повернутих ОСОБА_3 коштів на виконання нотаріально посвідченого договору позики грошових коштів від 29 травня 2014 року та розрахунки, які в зв'язку з цим були проведені; в частині відмови в задоволенні позову рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року залишити без змін; покласти на відповідача судові витрати.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що судом першої інстанції надано невірної оцінки борговим документам, оскільки відповідно до тексту розписки від 24 січня 2018 року ОСОБА_1 підтвердила, що її чоловіком та нею прийняті грошові кошти від ОСОБА_3 , однак в даному документі ніде не зазначено, що ОСОБА_1 або її покійний чоловік отримали саме 43300 євро та 36700 доларів США, як зазначено в судовому рішенні.
Не погоджувалася з висновком суду, яким встановлено, що ОСОБА_1 в судовому засіданні підтвердила факт отримання нею та ОСОБА_7 у ОСОБА_3 вказані грошові кошти, даний висновок не відповідає дійсності та обставинам справи. ОСОБА_1 підтвердила лише факт написання розписки, але не підтвердила саме факт отримання грошових коштів. 24 січня 2018 року ОСОБА_3 прийшла до ОСОБА_1 та показала розписки - письмові підтвердження, що нібито були складені її чоловіком ОСОБА_7 , при цьому ОСОБА_3 стала вимагати від ОСОБА_1 складення письмового підтвердження того, що зазначені в розписках ОСОБА_7 кошти вона дійсно повернула. Так як ОСОБА_1 не мала на меті отримати зайве, довіряла ОСОБА_3 та будучи впевненою в тому, що прохання ОСОБА_3 будь-яким чином не стосувалося боргових зобов'язань, що виникли між нею та ОСОБА_3 на підставі нотаріально завіреного договору позики від 29 травня 2014 року, ОСОБА_1 склала зазначене вище письмове підтвердження. Вводячи суд в оману, ОСОБА_3 представила дане письмове підтвердження, написане ОСОБА_1 24 січня 2018 року, як борговий документ - розписку, на підстав якого звернулася в суд з позовом про стягнення заборгованості за усним договором позики.
Вважала, що відмовляючи в позові ОСОБА_3 , суд правомірно визначив, що розписка від 24 січня 2018 року не відповідає за формою та змістом договору позики, в зв'язку з чим законно відмовив ОСОБА_3 в позові. Суд першої інстанції також правомірно визнав обставини існування інших боргових зобов'язань, а саме отримання коштів ОСОБА_3 від ОСОБА_7 . Однак, не дивлячись на зазначені вище обставини, суд розцінив розписку від 24 січня 2018 року як документ, який підтверджує факт повернення грошових коштів саме за договором позики від 29 травня 2014 року, хоча в розписці відсутні посилання на будь-який договір, і даний висновок суду вона вважає незаконним.
Від відповідача ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення та наводила власні спростування доводів апеляційної скарги. Вважала, що клопотання щодо доручення зустрічної позовної заяви до матеріалів справи, викладене в тексті апеляційної скарги, без обґрунтування неможливості їх своєчасного подання та порушення процедури їх подачі, не підлягає задоволенню. Щодо вимоги апелянта про виключення з оскаржуваного рішення суду незаконно встановленої судом обставини, вказувала, що з огляду на встановлені ст. 374 ЦПК України повноваження суду апеляційної інстанції, вважала вимогу такою, що не відповідає приписам цивільного процесуального законодавства.
Відповідач ОСОБА_3 , також не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року в частині відмови в позові ОСОБА_3 та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задовольнити.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно викладала обставини справи.
Посилалася на те, що на виконання домовленості, на прохання ОСОБА_7 29 травня 2014 року між ОСОБА_3 та дружиною ОСОБА_7 - ОСОБА_1 було підписано договір позики грошових коштів в розмірі 950000 грн., хоча фактично позичальником був ОСОБА_7 , якому належали грошові кошти. З червня 2014 року ОСОБА_3 почала повертати позичені кошти частинами, а ОСОБА_7 приймав у неї кошти під запис, на загальну суму 395532 грн., будь-яких заперечень щодо повернення коштів з боку ОСОБА_1 не надходило, тому судом безпідставно не враховані зазначені розписки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 . Крім того, під час судового засідання 10 листопада 2020 року ОСОБА_1 підтвердила, що ОСОБА_3 повертала отримані в борг кошти її чоловіку ОСОБА_7 , та що декілька разів ОСОБА_1 приймала кошти особисто. Дізнавшись у жовтні 2017 року, що ОСОБА_7 помер у вересні 2017 року, ОСОБА_3 зустрілася з ОСОБА_1 , яка під час зустрічі повідомила, що не має до неї жодних майнових претензій, разом з тим звернулася з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки після смерті ОСОБА_7 , з яким фактично відбувались договірні відносити та який був свідком повного погашення заборгованості за договором позики від 29 травня 2014 року.
Вказувала, що 12 серпня 2015 року ОСОБА_7 та ОСОБА_1 за усною домовленістю уклали з ОСОБА_3 усний договір позики для придбання нерухомого майна, згідно якого ОСОБА_3 передала в борг ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 43300 євро та 36700 доларів США. ОСОБА_1 під час розгляду справи підтвердила, що дійсно нею та її чоловіком ОСОБА_7 отримано грошові кошти на підставі розписки від 24 січня 2018 року у зазначених сумах, проте умисно не назвала суду підставу їх отримання, уникаючи від взятих на себе зобов'язань. При цьому будь-яких заперечень з боку ОСОБА_1 щодо зазначених позовних вимог до суду не надходило, а отже відсутній спір щодо їх змісту та розміру зобов'язань.
Вказувала, що відповідно до матеріалів справи заборгованість ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 становить 1536483 грн., а заборгованість ОСОБА_1 перед ОСОБА_3 - 1912198,46 грн., і з урахуванням викладеного зобов'язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 повинна бути припинена шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, а провадження з позовною заявою ОСОБА_1 підлягає закриттю.
В судове засідання учасники справи не з'явилися, були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
01 червня 2021 року до апеляційного суду надійшло клопотання представника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, мотивоване тим, що він 02 червня 2021 року буде перебувати у відпустці за межами області, доказів перебування у відпустці до клопотання не надано.
Також 01 червня 2021 року від представника позивача ОСОБА_3 ОСОБА_4 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку із перебуванням у відрядженні.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Вивчивши заявлені клопотання, суд визнає неповажними причини неявки, зазначені представниками сторін, та відмовляє у їх задоволенні.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем ОСОБА_3 повернута сума боргу за договором позики з урахуванням інфляційних втрат та 100 % річних, тому підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні в зв'язку з погашенням боргу.
Відмовляючи в позові ОСОБА_3 про стягнення боргу за усним договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що суду не надано письмових доказів укладення договору позики у серпні 2015 року, відповідно до яких ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_7 отримали у серпні 2015 року від ОСОБА_3 в позику грошові кошти.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як вбачається із матеріалі справи, 29 травня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір позики грошових коштів від 29 травня 2014 року, за умовами п. 1, 2 якого позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошові кошти в сумі 950000 грн. Передачу грошових коштів було здійснено до підписання цього договору. Сторони за цим договором домовились про те, що договір позики є безпроцентним, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 29 листопада 2014 року; виконання зобов'язання за договором має бути здійснено готівкою в офісі приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Петрової Т.М.
Згідно п. 3 договору позики позичальник вправі повернути повну суму позики, а позикодавець зобов'язується прийняти повернуту суму позики і раніше визначеного у п. 2.2 цього договору кінцевого терміну.
Згідно п. 4 договору позики при неповерненні суми позики своєчасно позикодавець вправі буде пред'явити цей договір до стягнення в строки і у порядку, передбачені чинним законодавством України та вимагати при цьому повернення йому суми позики, або частини позики, що залишилася несплаченою, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати 10 % річних від простроченої суми. В разі відмови позикодавця від отримання повернутих йому грошових коштів позичальник вправі передати їх на депозит будь-якої нотаріальної контори, що буде свідчити про своєчасне виконання ним умов цього боргового документа (а. с. 8 - 9 т. 1).
Згідно п. 8 договору позики після повернення суми позики позикодавцем буде видано позичальнику власноручну розписку про одержання грошових коштів, без цієї розписки сума позики вважається такою, що не повернута.
На а. с. 10 - 15 т. 1 знаходиться копія іпотечного договору від 29 травня 2014 року, укладеного ОСОБА_1 як іпотекодержателем, та ОСОБА_3 , яка діє від свого імені та від імені ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які є майновими поручителями ОСОБА_3 за договором позики, посвідченим приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Єременко Т.М. 29 травня 2014 року за реєстровим № 399, за умовами іпотечного договору іпотекодавці з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики передають в іпотеку, а іпотекодержатель приймає предмет іпотеки, визначена сторонами вартість якого складає 1000000 грн.
Згідно визначення термінів за договором іпотеки, предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцям.
Згідно ст. 5 договору іпотеки, іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання в цілому або в тій чи іншій його частині, а також у випадку порушення іпотекодавцям будь-яких зобов'язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих іпотекодержателю за цим договором. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається в тому числі на підставі рішення суду.
На а. с. 47 - 49 т. 1 знаходяться копії розписок з підписом від імені ОСОБА_7 , яким отримано: 27 червня 2014 року - 1750 доларів США в рахунок боргу; 30 липня 2014 року передано 1750 доларів США, 04 вересня 2014 року передано 1800 доларів США, жовтень 2014 року - передано 1700 доларів США, 11 жовтня 2014 року - передано 2100 доларів США; 30 жовтня 2014 року передано 1750 доларів США; 25 листопада 2014 року передано 2800 доларів США; грудень 2014 року - 2800 «у.е.»; січень 2015 року - 2800 «у.е.», 26 лютого 2015 року - 2800 «у.е.», 27 березня 2015 року - 2800 «у.е.».
На а. с. 78 т. 1 знаходиться копія витягу з Єдиного реєстру досудових рішень, номер кримінального провадження 12018100060000926, дата реєстрації 02 березня 2018 року, правова кваліфікація ст. 190 ч. 1 КК України, згідно фабули якої 29 травня 2014 року ОСОБА_1 під приводом одержання грошових коштів у борг, шахрайським шляхом, заволоділа грошовими коштами, які належать ОСОБА_3 .
На а. с. 165 т. 1 знаходиться копія розписки, складеної 24 січня 2018 року, згідно якої ОСОБА_1 підтверджує, що її чоловіком та нею прийняті гроші від ОСОБА_3 у розмірі 43,3 т.є та 36,7 т.S.
В лютому 2020 року представником ОСОБА_3 подано до суду заяву про зарахування однорідних зустрічних вимог, в якій вона просила припинити зобов'язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог згідно з заявою ОСОБА_3 , провадження у справі в частин стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 1932015 грн. закрити, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в розмірі 375715,46 грн., у разі відмови в зарахуванні 395532 грн., переданих ОСОБА_7 в рахунок погашення заборгованості за договором позики, припинити зобов'язання ОСОБА_1 перед ОСОБА_3 шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог згідно з заявою ОСОБА_3 . Провадження у справі в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості у розмірі 1912198,46 грн. закрити. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 19816,54 грн. (а. с. 223 - 226 т. 1).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги ОСОБА_1 надано копію зустрічної позовної заяви до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, яка зареєстрована Печерським районним судом м. Києва 14 травня 2018 року (а. с. 63 - 64 т. 2); копію свідоцтва про смерть ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 65 т. 2); копію свідоцтва про одруження ОСОБА_7 та ОСОБА_9 (а. с. 66 т. 2); копії боргових розписок ОСОБА_3 від 06 листопада 2014 року та 09 червня 2015 року (а. с. 67 - 68 т. 2), та заявлено клопотання про долучення (дослідження) цих нових доказів, із посиланням на те, що вважала, що ці докази повинні міститися в матеріалах об'єднаної цивільної справи, оскільки, на її переконання, вони досліджувалися суддею Писанцем В.А. при постановленні ухвали про повернення її зустрічного позову.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 43 ЦПК України учасники справи мають право ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
З урахуванням наведеного, оскільки ОСОБА_1 та її представник під час розгляду справи в суді першої інстанції не були позбавлені можливості ознайомитися з матеріалами справи і з'ясувати наявність чи відсутність певних доказів, апеляційний суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 не наведено обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, не наведено об'єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази у встановлений законом строк, розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, і це є підставою для відмови у долученні додаткових доказів при розгляді справи в апеляційній інстанції і їх оцінки судом.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд не оцінює докази, додані до апеляційної скарги.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно з частиною першою та третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Відповідно до ч. 1 ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ч. 1 ст. 532 ЦК України місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.
Встановлені судом першої інстанції фактичні обставини у справі свідчать про те, що за умовами укладеного сторонами безпроцентного договору позики від 29 травня 2014 року позивач ОСОБА_1 надала позичальнику ОСОБА_3 суму позики, а остання зобов'язувалася її повернути у повному обсязі не пізніше 29 листопада 2014 року.
Наведені обставини визнаються обома сторонами договору позики і не оспорюються.
Заперечуючи проти обставин неповернення суми боргу і обґрунтовуючи зустрічний позов, а також заяву про зарахування однорідних зустрічних вимог, ОСОБА_3 надала копію розписки, складеної 24 січня 2018 року ОСОБА_1 , в якій останньою визнавалося отримання нею та її чоловіком ОСОБА_7 грошових коштів від ОСОБА_3 , зазначаючи, що гроші було передано нею за усним договором позики, укладеним з нею ОСОБА_7 як позичальником, а отже борги за двома договорами позики підлягають взаємному зарахуванню; також ОСОБА_3 посилалася те, що в рахунок повернення боргу за договором позики від 29 травня 2014 року нею передавалися кошти чоловіку ОСОБА_1 - ОСОБА_7 під його розписки в загальному розмірі 395532 грн., копії яких вона надала до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. ст. 77 - 80 ЦПК України).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 2 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, з яким погоджується апеляційний суд, що ОСОБА_3 не надано допустимих письмових доказів укладення договору позики в серпні 2015 року на підтвердження того, що ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_7 отримали в серпні 2015 року від ОСОБА_3 в позику грошові кошти на суму 43300 євро та 36700 доларів США відповідно до положень ст. 1047 ЦК України.
При цьому судом першої інстанції надано належної оцінки наданій ОСОБА_3 розписці від 24 січня 2018 року, складеної ОСОБА_1 (а. с. 165 т. 1), яка не містить умов укладення договору позики, дати отримання коштів, а також зобов'язання повернути кошти, що є істотною умовою договору позики.
Оскільки інших доказів укладення договору позики в серпні 2015 року ОСОБА_3 надано не було, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_3 та заяви про зарахування однорідних зустрічних вимог в зв'язку з їх необґрунтованістю.
Крім того, судом першої інстанції правильно відхилено надані ОСОБА_3 розписки про отримання чоловіком ОСОБА_1 - ОСОБА_7 коштів на виконання умов договору позики від 29 травня 2014 року з огляду на вимоги ст. 527 ЦК України, якою передбачене особисте виконання зобов'язань за договором, і матеріали справи не містять доказів уповноваження ОСОБА_1 свого чоловіка ОСОБА_7 на отримання коштів від позичальника за договором позики, а також враховуючи, що сторонами не заперечувалися факти отримання ОСОБА_3 коштів від ОСОБА_7 за іншими договорами, які не є предметом розгляду цієї справи.
Враховуючи наведене, не ґрунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду першої інстанції та не приймаються апеляційним судом доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про безпідставність відхилення судом наданих нею розписок в рахунок погашення заборгованості перед ОСОБА_1 та про визнання самою ОСОБА_1 в судовому засіданні обставин неодноразового повернення ОСОБА_3 отриманих в борг коштів її чоловіку ОСОБА_7 .
Також апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 щодо фактичного розміру заборгованості ОСОБА_1 перед ОСОБА_3 в розмірі 375 715,46 грн. з урахуванням зустрічних однорідних вимог, оскільки такі доводи ґрунтуються на нічим не підтверджених та необґрунтованих доводах ОСОБА_3 про укладення усного договору позики в серпні 2015 року.
Разом із тим, оскільки надана відповідачем ОСОБА_3 розписка від 24 січня 2018 року, згідно якої ОСОБА_1 підтвердила, що нею та її чоловіком ОСОБА_7 прийняті гроші від ОСОБА_3 в розмірі 43300 євро та 36700 доларів США, не містить посилань на зобов'язальні правовідносини за будь-якими іншими договорами, які не належать до предмету позову, суд першої інстанції обґрунтовано оцінив таку розписку як доказ виконання зобов'язання за договором позики від 29 травня 2014 року, і прийшов до правомірного висновку, що оскільки сума коштів, отриманих за цією розпискою, в еквіваленті національної валюти 2 590 276,40 грн. перевищує розмір боргу за договором позики з урахуванням інфляційних втрат та 10 % річних, які просила стягнути ОСОБА_1 (1 932 015 грн.), відтак підстави для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні у зв'язку з погашенням боргу.
Апеляційний суд враховує, що вказані в розписці скорочення і символи валют «43,3 т.є» та «36,7 т.$» правильно визначені судом як 43300 євро та 36700 доларів США.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо незгоди з найменуванням зазначеної у розписці валюти і розміром отриманих коштів з огляду на те, що розписка від 24 січня 2018 року складена ОСОБА_1 власноручно і вживання таких скорочень і символів здійснене нею на власний розсуд.
Апеляційний суд приймає до уваги, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 уникає пояснень, яку в дійсності суму і валюту вона мала на увазі, складаючи розписку від 24 січня 2018 року.
Також апеляційний суд відхиляє заперечення позивача щодо належності розписки до боргових зобов'язань за договором позики від 29 травня 2014 року і недотримання умов виконання зобов'язання шляхом передачі готівки в офісі приватного нотаріуса, розцінюючи такі заперечення як намагання отримання подвійного стягнення з позичальника ОСОБА_3 .
Не можна погодитися з доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 , що розписка від 24 січня 2018 року нею складена на вимогу ОСОБА_3 , яка ввела її в оману, і в дійсності не підтверджує фактичного отримання сум, оскільки не підтверджена будь-якими доказами і є припущенням.
Не може вважатися таким доказом усне заперечення позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні при наданні пояснень щодо отримання грошових коштів, відтак апеляційний суд відхиляє доводи її апеляційної скарги в цій частині.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Виходячи із вищенаведеного, доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, а висновки суду, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом.
Доводи апеляційних скарг не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із судовим рішенням, переоцінки доказів, яким судом першої інстанції було надано належної оцінки, надмірного формалізму в тлумаченні висновків суду, перекручуванні фактичних обставин, встановлених судом, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який на думку сторін, свідчить про наявність у іншої сторони невиконаних зобов'язань за договорами позики. Проте такі доводи і обставини були перевірені і спростовані судом першої інстанції під час розгляду справи з посиланням на належні докази.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», §§ 29-30).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , та апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.