20 квітня 2021 року Справа № 160/3243/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Врона О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги, -
ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якому просить:
- скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-281411-55 від 19.11.2020 року, видану Головним управлінням Державної податкової служби у Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ: 43145015, про стягнення з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 грошових коштів у сумі 35 588 грн. 74 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем безпідставно винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування №Ф-281411-55 від 19.11.2020 року, оскільки позивач не отримував дохід від провадження підприємницької діяльності. Позивач у період нарахувань єдиного внеску оскаржуваною вимогою перебував у трудових відносинах з юридичними особами, які сплачували за нього суми єдиного внеску.
На думку позивача, оскаржувана вимога є протиправною та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим він звернувся до суду з даним позовом та просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.03.2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч.6 ст.12, ч.1,2 ст.257, ч.1 ст.260 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена справа є справою незначної складності та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст.262 КАС України підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться.
29.03.2021 року до канцелярії суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1 про витребування доказів у Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
В обґрунтування клопотання заявник зазначає, що предметом позову у даній справі є скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати ним страхових внесків, однак позивач є найманим працівником і сплата страхових внесків здійснювалась його роботодавцем. Позивач стверджує, що належним доказом перерахування (сплати) таких страхових внесків є довідка Пенсійного фонду України за формою ОК-5.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.03.2021 року клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів у справі №160/3243/21 - задоволено. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, буд.26, м. Дніпро, 49094, і.к. 21910427) надати суду довідку за формою ОК-5, сформовану на підставі даних з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування щодо ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 ).
На виконання вимог ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.03.2021 на адресу суду від відповідача 06.04.2021 року надійшов відзив на позовну заяву.
В наданому до суду відзиві зазначено, що позивач є платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені Законом №2464, є недоїмкою, за який сплачується єдиний внесок. Позивачем протягом 2017-2020 років сплата єдиного соціального внеску самостійно не здійснювалась, що підтверджується ІКП платника податків. Вимога, яку оскаржує позивач, надіслана до органу виконавчої служби на підставі діючого законодавства.
06.04.2021 року представником позивача подано відповідь на відзив з обґрунтуванням правової позиції, аналогічної, заявленій у позові.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
ОСОБА_1 був зареєстрований 12.08.2008 року як фізична особа-підприємець, про що вчинено запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про включення відомостей про фізичну особу-підприємця №2 223 000 0000 013060.
26.02.2021 року проведено державну реєстрацію припинення фізичної особи-підприємця.
19.11.2020 року відповідачем на підставі даних інформаційної системи податкового органу прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-281411-55 з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 35588,74 грн.
Підставою для формування вимоги від 19.11.2020 року № Ф-281411-55 є інформація, наявна в базі даних інформаційної системи податкового органу по інтегрованій картці платника податків, в якій відображено наступні несплачені нарахування на момент розгляду цієї справи:
- за 2017 рік нарахування єдиного внеску за рік складає - 8448,00 грн., граничний строк 09.02.2018;
- за 1 квартал 2018 року по строку 19.04.2018 - 2457,18 грн. (мінімальна заробітна плата 2018 року 3723 х 22 відсотки = 819,06 грн. в місяць, за 3 місяці відповідно 819,06 грн. х 3 =2457,18 грн.);
- за 2 квартал 2018 року по строку 19.07.2018 - 2457,18 грн.;
- за 3 квартал 2018 року по строку 19.10.2018 - 2457,18 грн.;
- за 4 квартал 2018 року по строку 21.01.2019 - 2457,18 грн.;
- за 1 квартал 2019 року по строку 19.04.2019 - 2754,18 грн.;
- за 2 квартал 2019 року по строку 19.07.2019 - 2754,18 грн.;
- за 3 квартал 2019 року по строку 21.10.2019 - 2754,18 грн.;
- за 4 квартал 2019 року по строку 20.01.2020 - 2754,18 грн.;
- за 1 квартал 2020 року по строку 21.04.2020 - 2078,12 грн.;
- за 2 квартал 2020 року по строку 20.07.2020 - 1039,06 грн.;
- за 3 квартал 2020 року по строку 19.10.2020 - 3178,12 грн.
Загальна сума недоїмки з єдиного соціального внеску складає 35588,74 грн.
Не погодившись з вимогою про сплату боргу (недоїмки) від 19.11.2020 року №Ф-281411-55, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з такого.
Пунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю "працівник" - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку є Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону N 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом статті 2 Закону N 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону N 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону N 2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону N 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом N 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 04.12.2019 року у справі № 440/2149/19 адміністративне провадження № К/9901/28514/19.
Верховним судом у цій справі сформовано правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону N 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, з урахуванням наведеного, суди при вирішенні спору повинні перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З аналізу правового висновку Верховного суду від 04.12.2019 року у справі №440/2149/19 судом встановлено, що фізична особа-підприємець звільняється від сплати єдиного внеску у випадку встановлення судом, що нею підприємницька діяльність не здійснюється, дохід від такої діяльності не отримується та вказана особа перебуває у трудових відносинах та за неї єдиний внесок сплачує роботодавець.
Судом встановлено, що згідно трудової книжки позивача серії НОМЕР_2 від 06.07.1990 року ОСОБА_1 працював у період нарахувань єдиного внеску оскаржуваною вимогою:
- з 02.11.2016 року по 31.05.2017 року водієм автотранспортних засобів у ПП «Матеріал- Сервіс»;
- з 21.06.2017 року по 03.09.2018 року водієм автотранспортних засобів у ТОВ «Вулкан»;
- з 15.12.2018 року по 29.11.2019 року водієм автотранспортних засобів у ТОВ «Вулкан»;
- з 24.12.2020 року по теперішній час водієм автотранспортних засобів у ПП «Бурік».
Таким чином, судом встановлено, що у період нарахувань сум єдиного внеску оскаржуваною вимогою, позивач був найманим працівником та не здійснював підприємницьку діяльність, що виключає нарахування сум єдиного внеску йому за періоди офіційного працевлаштування.
Відповідно до наданої довідки ОК-5, виданої Пенсійним фондом України, позивач працював у 2017, 2018, 2019 та 2020 року на ПП «Матеріал-Сервіс», ТОВ «Вулкан» та у приватного підприємця ОСОБА_2 .
Проте, з довідки ОК-5, виданої Пенсійним фондом України, встановлено, що за позивача у 2017 році страхові внески сплачували ПП «Матеріал-Сервіс» та ТОВ «Вулкан», з січня по серпень 2018 року, та у грудні 2018 року - ТОВ «Вулкан» та з липня по серпень 2018 року - ОСОБА_3 , з січня 2019 року по листопад 2019 року - ТОВ «Вулкан», у грудні 2020 року - приватний підприємець ОСОБА_2 .
Таким чином, судом встановлено, що частково у період нарахувань сум єдиного внеску оскаржуваною вимогою, здійснювалась сплата єдиного внеску до державного бюджету від підприємства ПП «Матеріал-Сервіс», ТОВ «Вулкан», приватного підприємця ОСОБА_2 , приватного підприємця ОСОБА_3 .
Таким чином, у вказаний період, який охоплює строк, за який позивачу нараховано суми єдиного внеску оскаржуваною вимогою, роботодавцем позивача здійснювалось відрахування єдиного соціального внеску за ОСОБА_1 до бюджету, що підтверджується довідкою форми ОК-5 «Індивідуальні відомості застрахованої особи» Пенсійного фонду України.
Суд зазначає, що вказані нарахування проводились не щомісячно та не протягом всього періоду, проте суми відрахувань не були враховані відповідачем при прийнятті оскаржуваної вимоги, що має наслідком не правильно розраховану суми єдиного внеску, виставлену позивачу.
Отже, у період 2017-2020 роки роботодавці частково сплачували за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується ГУ ДПС та підтверджується наданими суду документами.
В той же час з довідки ОК-5 "Індивідуальні відомості застрахованої особи" Пенсійного фонду України встановлено, що позивач не отримував доходу від власної підприємницької діяльності.
Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судом не встановлено. ГУ ДПС у відзиві про наявність таких доходів не зазначало, у зв'язку з чим відповідно до частини першої статті 86 КАС України обставини відсутності у позивача протягом 2017 - 2020 років доходу від власної підприємницької діяльності окремо від доходів, отриманих від ПП «Матеріал-Сервіс», ТОВ «Вулкан», приватного підприємця ОСОБА_2 , приватного підприємця ОСОБА_3 не підлягають доказуванню.
Факт перебування особи на обліку в органах податкової служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється податковим органом незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017 рік, 2018 рік, 2019 рік, 2020 рік), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 23.01.2020 року у справі №480/4656/18.
Таким чином, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач у період 2017-2020 років, які включені у періоди нарахування єдиного внеску оскаржуваною вимогою від 19.11.2020 року №Ф-281411-55, був найманим працівником, отримував заробітну плату, з якої щомісячно відраховувались суми єдиного внеску не нижче встановленого законодавством розміру.
Неврахування відповідачем вказаних сум єдиного внеску, відрахованих позивачем, як найманим працівником, фактично призвело до невірного розрахунку суми, виставленої оскаржуваною вимогою від 19.11.2020 року №Ф-281411-55.
З огляду на вищевикладене та приписи ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржувану податкову вимогу від 19.11.2020 року №Ф-281411-55, діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, без дотримання процедури винесення вимоги.
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в адміністративному позові доводи позивача є такими, що підлягають задоволенню, вимога Головного управління ДПС у Дніпропетровській області від 19.11.2020 року №Ф-281411-55 є такою, що підлягає скасуванню судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позову до суду в загальному розмірі 908,00 грн., що документально підтверджується квитанцією від 26.02.2021 року.
Отже, оскільки позовну заяву задоволено, сплачений судовий збір за подачу позову до суду в сумі 908,00 грн. підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
В позовній заяві позивачем заявлено клопотання про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у розмірі 6000 грн.
Відповідно до частин 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз вищенаведених норм дає суду підставу прийти до висновку про те, що витрати сторони на правничу допомогу мають бути фактично понесеними (здійсненими) та підтвердженими відповідними належними, достовірними, достатніми та допустимими доказами.
До матеріалів справи позивачем додано:
- копію договору про надання професійної правничої допомоги від 01.12.2020 року №_61_-20;
- копію додаткової угоди від 26.02.2021 року;
- копію ордеру на надання правової допомоги серія АЕ №1025403;
- копію свідоцтва про право зайняття адвокатською діяльністю №2469 від 19.03.2012 року.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Верховним судом в постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Суд зазначає, що здійснені адвокатом дії, визначені в рахунках на оплату, мали бути здійснені адвокатом фактично, та дійсність їх вчинення має бути підтверджена в матеріалах справи.
Більше того, адвокатом в поданих документах має бути відображений фактичний час, витрачений на здійснення тих чи інших дій в межах заявленого спору.
Суду не надано належним чином складеного розрахунку здійснених адвокатом робіт та наданих послуг на виконання переліку робіт, визначеного договором про надання професійної правничої допомоги від 01.12.2020 року №_61_-20 та додатковою угодою від 26.02.2021 року.
Суду не надано належним чином складеного платіжного документу на перерахування суми коштів за надання правової допомоги.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 22 квітня 2019 року по справі №806/2143/18 (адміністративне провадження №К/9901/4571/19).
Порядок ведення касових операцій у національній валюті України юридичними особами (крім банків) та їх відокремленими підрозділами незалежно від організаційно-правової форми та форми власності (далі - підприємства), органами державної влади та органами місцевого самоврядування під час здійснення ними діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності (далі - установи), фізичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність (далі - фізичні особи - підприємці) (далі разом у тексті - суб'єкти господарювання), фізичними особами регулює Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку України від 29.12.2017 року № 148.
Пунктами 23, 25 вказаного Положення встановлено, що касові операції оформляються касовими ордерами, видатковими відомостями, розрахунковими документами, документами за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів, іншими касовими документами, які згідно із законодавством України підтверджували б факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) готівки.
Приймання готівки в касу проводиться за прибутковим касовим ордером (додаток 2), підписаним головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником установи/підприємства. До прибуткових касових ордерів можуть додаватися документи, які є підставою для їх складання.
Про приймання установами/підприємствами готівки в касу за прибутковими касовими ордерами видається квитанція (що є відривною частиною прибуткового касового ордера), підписана головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником, підпис яких може бути засвідчений відбитком печатки цієї/цього установи/підприємства. Використання печатки установою/підприємством не є обов'язковим.
Судом встановлено, що у матеріалах адміністративної справи відсутня квитанція, яка б достовірно підтверджувала саме факт понесених ОСОБА_4 витрат на правову допомогу, що є підставою для відмови у стягненні з відповідача на користь позивача суми витрат на правову допомогу.
Верховний Суд України у постанові від 01.10.2002 № 36/63 визначив умови, за яких стороні сплачуться судові витрати за участь адвоката при розгляді справи, а саме: кошти сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались; їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 квітня 2019 року по справі №806/2143/18 (адміністративне провадження №К/9901/4571/19).
Оскільки такого фінансового документу, який би підтверджував сплату адвокату коштів позивачем, та документів на підтвердження наданих адвокатом послуг з урахуванням витраченого часу на кожну послугу, суду не надано, відтак відсутні підстави для стягнення витрат на правову допомогу.
Керуючись 139, 241-246, 250, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-а, код ЄДРПОУ 43145015) про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-281411-55 від 19.11.2020 року, видану Головним управлінням Державної податкової служби у Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ: 43145015, про стягнення з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , грошових коштів у сумі 35 588 грн. 74 коп.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-а, код ЄДРПОУ 43145015) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 908 грн. 00 коп.
В задоволенні клопотання про стягнення витрат на правову допомогу - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Врона