ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
20.05.2021Справа № 910/2678/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Павленка Є.В., за участі секретаря судового засідання Єременок О.В., розглянувши за правилами загального позовного провадження матеріали справи за позовом Інституту надтвердих матеріалів ім. В.М. Бакуля Національної академії наук України до товариства з обмеженою відповідальністю "Алкон-Кристал" про стягнення 28 632,88 грн. та визнання договору розірваним,
за участі представників:
позивача: Сидоренко Т.М. за довіреністю від 4 січня 2021 року № 3/21;
відповідача: не з'явився;
У лютому 2020 року Інститут надтвердих матеріалів ім. В.М. Бакуля Національної академії наук України (далі - Інститут) звернувся до Господарського суду міста Києва з даним позовом, посилаючись на те, що 1 листопада 2019 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "Алкон-Кристал" (далі - Товариство) було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до майнового комплексу НАН України та знаходиться на балансі Інституту, від 1 листопада 2019 року № 24, за умовами якого відповідачу в строкове платне користування було передано державне майно - кімнату № 5 на 1 поверсі корпусу № 18, загальною площею 15,9 кв.м, який розташований за адресою: місто Київ, вулиця Автозаводська, будинок 2, - під розміщення офісу. Оскільки відповідач взяті на себе за вказаним договором зобов'язання по сплаті орендних платежів належним чином не виконав, заборгувавши таким чином позивачу 26 631,94 грн., останній, посилаючись на статті 11, 509, 525, 526, 625, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 193, 224, 343 Господарського кодексу України (далі - ГК України), просив суд стягнути з орендаря вищезазначену суму боргу, а також 136,70 грн. пені, та 1 864,24 грн. штрафу, нарахованих у зв'язку з несвоєчасним проведенням розрахунків. Крім того, Інститут просив суд визнати наведений правочин розірваним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 лютого 2021 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачеві строк для усунення її недоліків.
5 березня 2021 року до суду надішли документи позивача для усунення недоліків позовної заяви.
У зв'язку з наведеними обставинами ухвалою Господарського суду міста Києва від 9 березня 2021 року позовну заяву Інституту прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/2678/21, вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 8 квітня 2021 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 8 квітня 2021 року підготовче провадження у даній справі було закрито та призначено її до судового розгляду по суті на 29 квітня 2021 року.
Ухвалою суду від 29 квітня 2021 року розгляд справи відкладено на 20 травня 2021 року.
У судовому засіданні 20 травня 2021 року представник Інституту підтримала вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягала на їх задоволенні.
Відповідач про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином та у встановленому законом порядку, проте явку свого уповноваженого представника у призначене судове засідання не забезпечив, відзив на позовну заяву у визначений судом строк не подав, будь-яких заяв чи клопотань на адресу суду не направив.
Положеннями частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Беручи до уваги те, що сторони були належним чином повідомлені про розгляд даної справи, а також враховуючи наявність достатньої кількості документів для її розгляду по суті, суд дійшов висновку про розгляд цієї справи за наявними матеріалами без участі представника відповідача.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
1 листопада 2019 року між Товариством та Інститутом було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до майнового комплексу НАН України та знаходиться на балансі Інституту № 24, за умовами якого позивач передав, а відповідач прийняв у строкове платне користування державне нерухоме майно - кімнату № 5 на 1 поверсі корпусу № 18, загальною площею 15,9 кв.м, який розташований за адресою: місто Київ, вулиця Автозаводська, будинок 2, - для розміщення офісу.
Зазначений договір підписаний уповноваженим представниками його сторін, а також скріплений печатками цих суб'єктів господарювання.
Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього правочину та акта приймання-передачі майна (пункт 2.1 договору).
Обов'язок щодо складання акта приймання-передачі покладається на орендодавця (пункт 2.4 договору).
Згідно з пунктом 3.1 даного правочину орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року № 786 (зі змінами) за результатами конкурсу на право оренди майна або відповідно до домовленості сторін, становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (останній місяць, за який є інформація про індекс інфляції) - вересень 2019 року (1,007 х 1,007) 115,40 грн. за 1 кв.м для виробництва, за площу 15,9 кв.м - 1834,86 грн. Розмір орендної плати за перший місяць оренди - листопад 2019 року, встановлюється шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за жовтень 2019 року.
Нарахування ПДВ здійснюється в порядку, визначеному законодавством (пункт 3.2 цієї угоди).
Пунктом 3.3 даного правочину передбачено, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.
У пункті 4.1 цього договору сторони погодили, що орендна плата перераховується орендарем у повному обсязі (незалежно від наслідків своєї господарської діяльності) відповідно до вимог чинного законодавства за весь час фактичного користування приміщенням щомісячно не пізніше 20 числа поточного місяця.
Цей договір діє з 1 листопада 2019 року до 30 вересня 2022 року включно (пункт 10.1 договору).
1 листопада 2019 року позивач та відповідач підписали відповідний акт приймання-передачі (додаток № 1 до договору), за умовами якого останньому було передано вказаний об'єкт оренди у користування.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем на виконання умов цього договору було надано відповідачу послуги з оренди спірного нерухомого майна, що підтверджується відповідними рахунками: від 30 листопада 2019 року № 3300 на суму 2 201,87 грн., від 31 грудня 2019 року № 3617 на суму 2 204,08 грн., від 31 січня 2020 року № 250 на суму 2 199,66 грн., від 29 лютого 2020 року № 615 на суму 2 204,06 грн., від 31 березня 2020 року № 804, від 30 квітня 2020 року № 1029 на суму 2 215,03 грн., від 31 травня 2020 року № 1149 на суму 2 232,76 грн., від 30 червня 2020 року № 1387 на суму 2 239,45 грн., від 31 липня 2020 року № 1705 на суму 2 243,94 грн., від 31 серпня 2020 року № 2087 на суму 2 230,48 грн., від 30 вересня 2020 року № 2338 на суму 2 226,01 грн., від 31 жовтня 2020 року № 2555 на суму 2 237,15 грн., які направлялися відповідачу. Належним чином засвідчені копії вказаних рахунків наявні у матеріалах справи.
Факт належного виконання орендодавцем своїх зобов'язань за договором оренди від 1 листопада 2019 року № 24 підтверджується відсутністю з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення позивачем умов вказаної угоди.
Водночас судом встановлено, що Товариство своїх зобов'язань за вищевказаним договором оренди належним чином не виконало, внаслідок чого в останнього виникла заборгованість з орендної плати перед позивачем в загальному розмірі 26 631,94 грн. за період з листопада 2019 року по жовтень 2020 року.
Частинами 1 та 2 статті 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини 1 статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 1 статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з частиною 1 статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Враховуючи те, що загальна сума основного боргу відповідача за договором оренди, яка складає 26 631,94 грн., підтверджена належними доказами, наявними у матеріалах справи, і Товариство на момент прийняття рішення не надало документи, які свідчать про погашення вказаної заборгованості перед позивачем, суд дійшов висновку про задоволення вимог Інституту до відповідача про стягнення вказаної суми основного боргу.
Також у зв'язку з несвоєчасним виконанням відповідачем передбаченого укладеним між сторонами договором оренди обов'язку щодо сплати орендних платежів, позивач просив суд стягнути з вказаної особи 136,70 грн. пені, з яких: 68,35 грн. - пеня, нарахована по рахунку від 31 липня 2020 року № 1705 на суму 2 243,94 грн. за період з 20 серпня 2020 року по 20 листопада 2020 року; 45,32 грн. - пеня, нарахована по рахунку від 31 серпня 2020 року № 2087 на суму 2 230,48 грн. за період з 20 вересня 2020 року по 20 листопада 2020 року; 23,03 грн. - пеня, нарахована по рахунку від 30 вересня 2020 року № 2338 на суму 2 226,01 грн. за період з 20 жовтня 2020 року по 20 листопада 2020 року; а також 7 % штрафу в розмірі 1 864,24 грн.
Частиною 1 статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.
За змістом частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно з частиною 3 вищезазначеної статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (частина 1 статті 550 ЦК України).
Частиною 1 статті 552 ЦК України встановлено, що сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі.
Приписами статті 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з частиною 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Преамбулою Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.
Згідно статей 1, 3 цього Закону платники грошових коштів за прострочення платежу сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за погодженням сторін. Зазначений розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Пунктом 3.7 договору оренди передбачено, що орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується на користь орендодавця відповідно до вимог чинного законодавства з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожен день прострочення перерахування орендної плати.
Оскільки заявлений Інститутом до стягнення розмір пені є арифметично вірним, відповідає вимогам чинного законодавства та положенням договору, а також не перевищує встановленого законом граничного розміру цієї штрафної санкції, позовна вимога про стягнення з відповідача вказаної суми підлягає задоволенню.
Відповідно до частин 1, 2 статті 231 ГК України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, зокрема, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Оскільки позивач відноситься до суб'єктів господарювання державного сектора економіки, і заявлений останнім до стягнення розмір штрафу на підставі даної норми є арифметично вірним, відповідає вимогам чинного законодавства, позовна вимога про стягнення з відповідача вказаної суми також підлягає задоволенню.
Щодо вимоги Інституту про визнання спірного договору оренди нерухомого розірваним, суд зазначає наступне.
Згідно частинами 1, 3 статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Відповідно до частини 3 статті 653 ЦК України у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Частиною 1 статті 598 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Відповідно до пункту 10.3 договору зміни до умов даного правочину або його розірвання допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною.
Згідно з пунктом 10.6 даного правочину він може бути розірваний достроково: за взаємною згодою сторін; за рішенням суду за ініціативою однієї з сторін у випадку порушення однією з сторін зобов'язань за цим договором, зокрема, несплати орендних платежів протягом трьох місяців.
Проте актом приймання-передачі в орендне користування нерухомого майна від 1 листопада 2019 року сторони визначили, що орендодавець має право достроково розірвати в односторонньому порядку договір оренди з орендарем, якщо той має заборгованість по платежам за цією угодою більше як за 3 місяці, а також обмежити доступ до орендованого майна до повного погашення боргу. Можливе переміщення майна орендаря в інше приміщення. При цьому повинна бути створена комісія орендодавця та складний акт про наявність майна орендаря на момент його переміщення в інше приміщення для зберігання.
22 липня 2020 року позивачем на адреси відповідача та його директора було надіслано листи від 21 липня 2020 року № ЮР-310 із повідомленням про намір достроково розірвати спірний договір оренди, а також з вимогою про погашення заборгованості за оренду приміщення. Проте вказані листи були залишені без відповіді та задоволення.
Також з матеріалів справи вбачається, що на підставі наказу Інституту від 15 жовтня 2020 року № 103, останнім була створена комісія з припинення (розірвання) договору оренди від 1 листопада 2019 року № 24 та інвентаризації майна Товариства.
Згідно з актом комісійного обстеження орендованого приміщення від 20 жовтня 2020 року комісією було встановлено, що: майно орендаря в орендованому приміщенні відсутнє і тому недоцільно проводити інвентаризацію майна; стан приміщення відповідає вимогам безпеки і виробничої санітарії та є задовільним, централізоване опалення відсутнє, система водопроводу, водовідведення відремонтовані, протікання води зафіксовано не було; в орендованому приміщенні працівники відсутні, переміщення працівників орендаря у період з 1 вересня 2020 року по 20 жовтня 2020 до орендованого приміщення не зафіксовано. Комісією також було встановлено, що Товариство не виконує умов договору оренди від 1 листопада 2019 року та не сплачує орендну плату більше 3 місяців з 1 листопада 2019 року по 20 жовтня 2020 року. У зв'язку з вищевикладеним комісія дійшла висновку про розірвання договору оренди від 1 листопада 2019 року № 24 в односторонньому порядку на підставі пункту 6 акта приймання-передачі (додатку № 1 до договору).
Водночас будь-які докази того, що вищезазначені наказ Інституту від 15 жовтня 2020 року № 103 та акт комісійного обстеження орендованого приміщення від 20 жовтня 2020 року були належним чином доведені до Товариства, у матеріалах справи відсутні.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що позивач у визначений сторонами спосіб не розірвав спірний договір оренди в односторонньому порядку, оскільки не вчинив дій, направлених на повідомлення Товариства про прийняте ним рішення, у зв'язку з чим на час вирішення даного спору вищевказаний договір є чинним та не розірваним.
Слід також зазначити, що норми статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України містять перелік способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, якими є: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів. Цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд звертає увагу на те, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 березня 2019 року в справі № 926/1057/18.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року в справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Водночас вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення. Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16.
Враховуючи зміст вказаних норм, суд зазначає, що вимога про визнання договору розірваним з певної дати не є способом захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання (не є способом захисту особою свого особистого немайнового або майнового права та інтересу), який передбачений положеннями ГК України або ЦК України, не визначена відповідна вимога як такий спосіб й іншими законами України чи укладеним між сторонами договором.
Так, звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору оренди від 1 листопада 2019 року № 24 розірваним з 1 листопада 2020 року, Інститут прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендаря на користування орендованим майном, що суперечить приписам чинного законодавства.
Враховуючи обрання Інститутом неналежного способу захисту свого права, а також зважаючи на інші встановлені фактичні обставини даної справи, суд дійшов висновку про те, що позовна вимога Інституту до Товариства про визнання розірваним з 1 листопада 2020 року спірного договору оренди задоволенню не підлягає.
Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 ГПК України).
Відповідачем не надано суду належних доказів на спростування викладених у позові обставин.
За таких обставин вимоги Інституту підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до статті 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити частково.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Алкон-Кристал" (04074, місто Київ, вулиця Автозаводська, будинок 2; ідентифікаційний код 30729550) на користь Інституту надтвердих матеріалів ім. В.М. Бакуля Національної академії наук України (04074, місто Київ, вулиця Автозаводська, будинок 2; ідентифікаційний код 05417377) 26 631 (двадцять шість тисяч шістсот тридцять одну) грн. 94 коп. основного боргу, 136 (сто тридцять шість) грн. 70 коп. пені, 1 864 (одну тисячу вісімсот шістдесят чотири) грн. 24 коп. штрафу, а також 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн. 00 коп.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва (пункт 17.5 частини 1 Перехідних положень ГПК України) протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 7 червня 2021 року.
Суддя Є.В. Павленко