Справа № 640/28778/20 Суддя (судді) першої інстанції: Іщук І.О.
04 червня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Коротких А.Ю.,
суддів Сорочка Є.О.,
Чаку Є.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної архітектурно-будівельної інспекції України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 02 березня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної архітектурно-будівельної інспекції України, комісії з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної архітектурно-будівельної інспекції України, комісії з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2021 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду першої інстанції, Державна архітектурно-будівельна інспекція України подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити повністю.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно зі ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши наявні докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до Витягу з наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 15.10.2014 року №237»ОС» ОСОБА_1 призначено з 15.10.2014 року на посаду головного державного інспектора сектору по роботі з дозвільними процедурами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області, як таку, що успішно пройшла стажування на цій посаді, за переведенням з Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Житомирській області.
Відповідно до пункту 2 наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 17.08.2015 року №548»ОС» ОСОБА_1 , головного спеціаліста сектору по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області, з 17.08.2015 року переведено на посаду завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області, як таку, що успішно пройшла стажування на цій посаді, із збереженням встановленого посадового окладу та надбавки за вислугу років.
У зв'язку з ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 року №218 «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» позивача попереджено про наступне звільнення з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області на підставі п. 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», як відбудеться не раніше ніж через 30 календарних днів з дня ознайомлення з цим попередженням.
Відповідно до пункту 1 Наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 28.10.2020 року №518 «ОС» ОСОБА_1 звільнено 28.10.2020 року з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області у зв'язку з ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
Підставою звільнення в наказі зазначено: попередження про наступне звільнення від 26.03.2020 року.
Позивач звернула увагу на те, що останній виданий у період її тимчасової непрацездатності та виданий передчасно, адже Державна архітектурно-будівельна інспекція не ліквідована і підстав для припинення виконання нею повноважень немає. У спірних правовідносинах має місце не ліквідація державного органу, а реорганізація одного державного органу в інший, з відповідними правовими наслідками, які, зокрема, включають зобов'язання держави по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Позивач вважає, що оскаржуваний наказ підписано не уповноваженою особою, оскільки на момент підписання оскаржуваного наказу, така посадова особа ( ОСОБА_2 ) не була наділена відповідними повноваженнями. При цьому, на момент видання оскаржуваного наказу керівник державної служби - виконуюча обов'язки Голови Державної архітектурно-будівельної інспекції України Король І.М. здійснювала свої повноваження на підставі Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.10.2020 року №1331-р.
Позивач, вважаючи своє звільнення безпідставним та таким, яке здійснене з численними порушеннями чинного законодавства,, звернулась до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 року №294 Державна архітектурно-будівельна інспекція України (Держархбудінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду в частині надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів.
Згідно з нормами частин першої та п'ятої статті 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Кабінетом Міністрів України 13.03.2020 року прийнято Постанову №218 «Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» (далі - постанова №218), відповідно до пункту 1 якої постановлено ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію.
Пунктом 4 Постанови №218 встановлено, що Державно-архітектурна будівельна інспекція продовжує здійснювати повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення Державної сервісної служби містобудування.
Пунктом 5 постанови №218 утворено комісію з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції та затверджено головою зазначеної комісії заступника начальника відділу методології та нагляду за здійсненням декларативних процедур департаменту дозвільних процедур Державної архітектурно-будівельної інспекції.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що постановою №218 врегульовано процедуру ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції без визначення правонаступника.
Згідно частин 1-3 статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 наведеного Закону державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Приписами пункту 1-1 частини першої статті 87 цього Закону визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу.
Згідно частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу» у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Відповідно до частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частинами 2 та 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Разом з тим, згідно з приписами частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини 2 цієї статті, статей 42, 42-1, частин 1, 2 і 3 статті 49-2, статті 74, частини 3 статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини другої статті 40 КЗпП України частин другої, третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 року №117-IX абзац 2 частини 3 статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 цієї статті визначається законодавством про працю.
Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України «Про державну службу», якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу».
Так, частиною 5 статті 22 цього Закону передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Отже, Законом України «Про державну службу», який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб'єкта призначення, а не його обов'язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов'язкового проведення конкурсу.
Станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України «Про державну службу», що передбачає не обов'язок, а право суб'єкта призначення за рішенням суб'єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.
Крім того, з дати набрання чинності Законом №117-ІХ ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону, не містить будь яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною і достатньою підставою для її припинення.
Водночас, постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2020 року №1340 «Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду» вирішено створити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Тобто це орган, який виконуватиме функції ДАБІ, а тому може визнаватися правонаступником.
За змістом роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби № 86р/з від 20.02.2020 року при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Таким чином, доводи позивача з приводу обов'язку відповідача працевлаштувати працівників ліквідованої установи не приймаються судом до уваги, оскільки є необґрунтованими.
Як було встановлено судом першої інстанції, Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 28.10.2020 року №518 «ОС», за підписом Голови комісії з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції України Б. Федоренка, ОСОБА_1 звільнена з посади завідувача сектора по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області у зв'язку з ліквідацією. Підставою звільнення в оскаржуваному наказі зазначено: попередження про наступне звільнення від 26.03.2020 року.
Іншу посаду позивачу запропоновано не було, оскільки, як зазначив відповідач, на державних службовців не застосовуються положення законодавства, які передбачають обов'язок роботодавця запропонувати працівнику іншу роботу.
Разом з тим, судом першої інстанції було вірно зазначено, що в період з 28.10.2020 року по 07.11.2020 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності від 28.10.2020 року серія АДТ№602588, який міститься в матеріалах справи.
Як було зазначено представником позивача, остання, скориставшись правом на медичну допомогу, у зв'язку з погіршенням самопочуття, яке вона відчула під час робочого дня, звернулась за медичною допомогою.
Як вбачається з листа Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 04.12.2020 року №40-501-(90-9)74-85-20, листок непраздатності від 28.10.2020 року серія АДТ№602588 був направлений на адресу відповідача, однак був повернутий позивачеві.
Відповідно до підпункту 1.1. пункту 1 «Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян», затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров'я України 13.11.2001 року №455 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 04.12.2001 року за №1005/6196 (надалі по тексту - Інструкція №455) тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.
Згідно з підпунктами 2.5.-2.6. Інструкції №455 листок непрацездатності у разі захворювання, травми, в тому числі й побутової, видається в день установлення непрацездатності, крім випадків лікування в стаціонарі.
Особам, які звернулися за медичною допомогою та визнані непрацездатними по завершенні робочого дня, листок непрацездатності може видаватись, за їх згодою, з наступного календарного дня.
Згідно з пунктом 1.3. Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 9 квітня 2008 року №189, непрацездатність (утрата непрацездатності) - це стан здоров'я (функцій організму) людини, обумовлений захворюванням, травмою тощо, який унеможливлює виконання роботи визначеного обсягу, професії без шкоди для здоров'я.
Згідно з пунктом 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.
Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.
Отже, факт тимчасової непрацездатності працівника унеможливлює виконання ним своїх трудових обов'язків з поважних причин і на законних підставах звільняє його від їх виконання та відповідальності за їх невиконання.
Відповідно до частини третьої статті 40 Кодексу Законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Разом з тим, аналізуючи наведене, колегія суддів вважає, що комісією з ліквідації ДАБІ України було порушено приписи статті 87 Закону України «Про державну службу», згідно якої у період тимчасової непрацездатності може бути лише складений наказ про звільнення особи, а датою звільнення повинна бути дата, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. Проте згідно Наказу від 28.10.2020 року №518 «ОС» ОСОБА_1 була звільнена з 28.10.2020 року, тобто в період перебування на лікарняному.
Судом першої інстанції також було встановлено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2020 року №1339 відновлено дію постанови Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 року №553 «Про затвердження Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю». У зв'язку з цим визнати таким, що втратив чинність, пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 року №219 «Про оптимізацію органів державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду».
Таким чином, законодавчий акт, на підставі якого було прийнято оскаржуваний наказ, на даний час скасований, а тому вищевказаний наказ є незаконним та підлягає скасуванню.
Щодо підписання оскаржуваного наказу неуповноважено особою, колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається з Наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 28.10.2020 року №518»ОС», останній підписаний Головою комісії з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції України ОСОБА_3 .
Представник позивача звернув увагу на тому, що ОСОБА_2 у період часу з 06 травня 2020 року по 22 жовтня 2020 року виконував обов'язки як Голови Державної архітектурно-будівельної інспекції, так і Голови ліквідаційної комісії Державної архітектурно-будівельної інспекції.
22 жовтня 2020 року набрало чинності Розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 жовтня 2020 року № 1296-р, відповідно до якого визнано таким, що втратило чинність Розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 травня 2020 року № 489 «Про тимчасове покладення виконання обов'язків Голови Державної архітектурно-будівельної інспекції України на ОСОБА_2 ».
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2020 року № 1331-р покладено тимчасово виконання обов'язків Голови Державної архітектурно-будівельної інспекції України на ОСОБА_4 .
При цьому, відповідач не довів, що станом на момент підписання оскаржуваного наказу (28.10.2020 року) ОСОБА_2 мав право підписувати Наказ від 28.10.2020 року №518«ОС» про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача сектора по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області.
Таким чином, на момент видання оскаржуваного наказу Головою Державної архітектурно-будівельної інспекції України була ОСОБА_4 , яка виконувала свої повноваження відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2020 року № 1331-р, проте оскаржуваний наказ був підписаний іншою особою, яка, з аналізу наявних матеріалів справи, не була наділена відповідними повноваженнями, що також свідчить про протиправність оскаржуваного наказу.
Враховуючи встановлене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем було допущене грубе порушення трудових прав ОСОБА_1 , а тому Наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 28.10.2020 року №518«ОС» про звільнення ОСОБА_1 28.10.2020 року з посади завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області у зв'язку з ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України підлягає скасуванню з подальшим поновленням позивача на посаді завідувача сектору по роботі з дозвільними документами Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області.
Отже, оцінивши подані сторонами докази в їх сукупності, колегія суддів доходить висновку, що у даному випадку відповідачем була порушена процедура звільнення позивача з займаної посади та винесення спірного в даній справі наказу є протиправним та такими, що не відповідає нормам чинного законодавства.
Також, виходячи з наведених норм та встановлених обставин, позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 28.10.2020 року по день ухвалення судового рішення.
Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Матеріали справи містять довідку про доходи від 24.12.2020 року №40-602-14/574, відповідно до якої заробітна плата за останні два повних місяці роботи (серпень 2020 - вересень 2020) складає 20 100,00 грн., відповідно середньоденна заробітна плата позивача складає 478,57 грн (розрахунок здійснено відповідно до кількості робочих днів відповідно до Порядку №100 та листів Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу» від 29.07.2019 року №1133/0/206-19 та від 12.08.2020 року № 3501-06/219).
Згідно з листами Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу» від 29.07.2019 року №1133/0/206-19 та від 12.08.2020 року № 3501-06/219 кількість робочих днів складає: жовтень 2020 року - 3 дні, листопад 2020 року - 21 день, грудень 2020 року - 22 дні, січень 2021 року - 19 днів, лютий 2021 року - 20 днів, березень 2021 року - 2 дні (до 02.03.2021 року) Загальна кількість - 87 днів х 478, 57 грн = 41 635,59 грн.
Таким чином, з огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем не доведена правомірність звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає задоволенню.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Державної архітектурно-будівельної інспекції України залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 березня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України.
Головуючий суддя: Коротких А.Ю.
Судді: Сорочко Є.О.
Чаку Є.В.