01 червня 2021 року м. Дніпросправа № 160/17664/20
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Юрко І.В. (доповідач), суддів: Чабаненко С.В., Чумака С.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року в адміністративній справі №160/17664/20 (головуючий суддя першої інстанції Царікова О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач 30.12.2020 року звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому просив:
- визнати протиправними дії ГУ ПФУ в Дніпропетровській області в частині відмови йому у призначенні пенсії за вислугою років відповідно до ч.1 ст.50-1 Закону України від 05.11.1991 року №1789 «Про прокуратуру» (в редакції від 10.01.2002);
- зобов'язати відповідача призначити та нарахувати йому пенсію за вислугу років, відповідно до ч.1 ст.50-1 Закону України від 05.11.1991 року № 1789 «Про прокуратуру» (в редакції від 10.01.2002 року) з 16.11.2020 року, виходячи з розміру пенсії 90 % від суми щомісячного заробітку та без обмеження максимального розміру пенсії.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач неправомірно відмовив йому у призначенні пенсії згідно ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року №1789- XII (в редакції Закону від 10.01.2002 року), чим порушено його право на пенсійне забезпечення при наявності 20 років вислуги.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в частині відмови у призначені пенсії за вислугою років ОСОБА_1 відповідно до ч1 ст.50-1 Закону України від 05.11.1991 року №1789 «Про прокуратуру» (в редакції від 10.01.2002 року).
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та нарахувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, відповідно до ч.1 ст.50-1 Закону України від 05.11.1991 року №1789 «Про прокуратуру» (в редакції від 10.01.2002 року) з 16.11.2020 року, виходячи з розміру пенсії 90 відсотків від суми щомісячного заробітку та без обмеження максимального розміру пенсії.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що згідно з ч.1 ст.86 Закону України «Про прокуратуру» № 1697- VІІ від 14.10.2014 року право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку мають прокурори, які на день звернення з 01 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року мають стаж 24 роки 6 місяців, в тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців. З наданих документів, стаж роботи позивача на посадах, які дають право на призначення пенсії за вислугу років, становить 20 років 2 місяці 29 днів, при необхідному стажі 24 роки 6 місяців, що не достатньо для призначення пенсії за вислугу років на день звернення. Питання щодо відсоткового розміру заробітної плати для призначення пенсії і питання обмеження пенсії максимальним розміром є похідними від права на пенсію, а тому повинні вирішуватися після вирішення питання про наявність відповідного права на призначення. При розгляді заяви позивача про призначення пенсії ГУ ПФУ в Дніпропетровській області взагалі не розглядало питання щодо розміру такої пенсії, оскільки у позивача відсутнє право на таку пенсію за відсутності необхідної вислуги років.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Від учасників справи клопотання про розгляд справи за їх участю до апеляційного суду не надходили.
Відповідно до частин першої та другої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, встановила наступне.
З матеріалів справи вбачається, що позивач - ОСОБА_1 з 14.05.2002 року і до теперішнього часу працює в органах прокуратури.
16.11.2020 року позивач звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року №1789-XII (в реакції від 10.01.2002 року).
Відповідач листом за № 0400-010303-8/112899 від 26.11.2020 року відмовив у призначенні пенсії, посилаючись на положення Закону України «Про прокуратуру» №1697-VІІ, відповідно до ст.86 якого прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 01 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців. При цьому, відповідачем зазначено, що згідно з наданих документів стаж роботи позивача, який дає право на пенсію за вислугу років становить 20 років 2 місяці 29 днів, що недостатньо для призначення пенсії на дату звернення.
Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач оскаржив його до суду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанціх послався на те, що на час на час звернення до пенсійного органу загальний стаж роботи позивача як і стаж, який дає право на пенсію за вислугу років, складав 20 років 02 місяці 29 днів, під час перебування позивача на службі в органах прокуратури діяла норма ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року №1789-XII у редакції Закону від 10.01.2002 року №2922-ІІІ. Зазначена норма передбачала, що відпрацювавши в органах прокуратури понад 10 років на посадах, що дають право на пенсію за вислугу років, позивач матиме право на призначення пенсії в розмірі 80% від заробітної плати, а за кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку. При цьому, гарантія реалізації зазначеного механізму права на пенсійне забезпечення додатково була закріплена ст.22 Конституції України, яка передбачала, що закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, а посилання пенсійного органу у рішенні від 26.11.2020 року №0400-010303-8/112899 на положення Закону №1697-VІІ в якості обґрунтування підстав відмови у призначенні пенсії за вислугу років, суд вважає таким, що не ґрунтується на положенні Основного Закону.
Колегія суддів не погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Пунктом 3 розділу ХІІ Прикінцевих положень Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII (який набрав чинності з 15.07.2015 року), визнано таким, що втратив чинність Закон України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-XII, крім, зокрема, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 50-1 цього закону, але ці норми не регулюють спірні відносини, які виникли між сторонами у даній справі.
Отже, положення ч.1 ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ, які визначали умови та порядок призначення пенсії працівникам прокуратури, на які посилається позивач, втратили чинність з дня набрання чинності Законом України «Про прокуратуру» №1697-VII, а саме з 15 липня 2015 року.
Станом на 16.11.2012 року (момент звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугою років) діяли нові норми щодо призначення пенсії працівникам прокуратури, які визначені ст.86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII.
Зазначеними нормами передбачено, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців.
Приймаючи до уваги положення ст.86 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII, якими визначено підстави для призначення пенсії працівникам прокуратури, колегія суддів вважає, що оскільки станом на 16.11.2020 року (момент звернення позивача до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугою років) позивач не мав передбаченої законом вислуги років - 24 роки 6 місяців, то відповідач у справі, який у спірних відносинах виступає у якості суб'єкта владних повноважень, правомірно відмовив позивачу у призначенні пенсії за вислугою років на підставі Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII, що у свою чергу свідчить про відсутність підстав для визнання дій щодо прийняття такого рішення суб'єкта владних повноважень протиправними.
При цьому колегія суддів також вважає за необхідним зазначити, що досягненням права на пенсію за вислугою років є виникнення у певної особи права на її призначення у зв'язку із набуттям необхідного спеціального стажу, що свідчить про те, що станом на 01.10.2011 року, коли положення ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789 передбачали поступове збільшення стажу роботи до 25 років та залежність обрахування цього стажу від дати звернення за призначенням пенсії, вислуга років позивача становила менше 20 років, що також не давало позивачу права на призначення пенсії за вислугу років. А тому зміни, які були внесені до статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789 положеннями Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 року №3668-VI не є звуженням досягнутих позивачем гарантій.
Отже, враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що в даному випадку відсутні правові підстави для призначення позивачу пенсії за вислугою років згідно ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року №1789-ХІІ (в редакції від 10.01.2002 року), а відтак судом першої інстанції зроблено помилковий висновок щодо обґрунтованості заявлених позивачем позовних вимог та постановлено невірне рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Крім того, судом першої інстанції взагалі безпідставно розглянуто та вирішено вимоги позивача щодо відсоткового розміру заробітної плати для призначення пенсії і питання обмеження пенсії максимальним розміром, оскільки відмова пенсійного органу стосувалась лише права позивача на пенсію за вислугою років.
Посилання позивача та суду першої інстанції на порушення відповідачем статті 22 Конституції України також є безпідставним, оскільки станом на час прийняття відповідних законодавчих актів позивач передбаченої законодавством вислуги не мав, а тому такі зміни не можуть свідчити про звуження змісту прав, які на той час мав позивач.
Крім того, у справі «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26.06.2014 року, п.35) Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися ст.1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте, не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами.
Колегія суддів звертає увагу, що у спірних правовідносинах вимоги позивача не мають достатнього підґрунтя у національному законодавстві, оскільки зазнали змін норми законодавства щодо призначення пенсій працівникам органів прокуратури, а також немає усталеної практики національних судів на підтримку аналогічних скарг заявників. З огляду на це, у позивача немає «законних сподівань» на збільшення пенсії, які могли б підпадати під дію ст.1 Першого протоколу.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 03.06.2014 року у справі «Великода проти України» Суд розглянув скаргу за ст.1 Першого протоколу до Конвенції на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19.01.2010 року після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів. Суд дійшов висновку про відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку Суд дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не у відповідності до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними.
Верховний Суд у постановах від 14.02.2018 року у справі №752/20817/16-а та від 21.02.2018 року у справі №211/3177/17 вже висловлював правову позицію стосовно застосування ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-XII у редакції від 26.07.2001 року, що діяла до 30.09.2011 року.
Вказана правова позиція Верховного Суду судом першої інстанції при прийнятті рішення не врахована та не обгрунтовано чому суд не враховує такі висновки щодо застосування норм права.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення порушено норми матеріального права, висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають, що відповідно до ст.317 КАС України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 77, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року в адміністративній справі №160/17664/20 задовольнити.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року в адміністративній справі №160/17664/20 скасувати.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий - суддя І.В. Юрко
суддя С.В. Чабаненко
суддя С.Ю. Чумак