31.05.2021 м. Івано-ФранківськСправа № 909/335/21
Господарський суд Івано-Франківської області у складі: судді Фанди О.М., секретаря судового засідання Поліводи С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Західні Теплосистеми",
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськ Теплоенерго",
до відповідача: Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго",
про визнання договору про спільну діяльність (простого товариства) недійсним
за участю:
від позивача: представники не з 'явились
від відповідача (Товариства з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськ Теплоенерго"): представники не з 'явились
від відповідача (Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго"): представники не з 'явились
установив: Товариство з обмеженою відповідальністю "Західні Теплосистеми" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськ Теплоенерго", Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго", (далі - відповідачі) про визнання договору про спільну діяльність (простого товариства) недійсним.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що відповідач -1 не здійснивши повного розрахунку з позивачем згідно договору купівлі-продажу теплових магістральних мереж ТЕ-000078 від 01.02.2021, зобов'язався передати у ДСД майно для використання його відповідачем-2 при здійсненні їхньої спільної діяльності, чим порушується законні права та інтереси позивача по справі.
Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 27.04.2021 вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 18.05.2021.
13 травня 2021 року відповідач-1 по справі подав до Господарського суду Івано-Франківської області відзив на позов (вх.№6994/21 від 13.05.2021) відповідно до якого проти позову заперечив та просив суд в позові відмовити. Свої заперечення мотивує тим, що твердження позивача є необгрунтованими та такими, що не відповідають дійсності, оскільки згідно умов ДСД передане сторонами в майбутньому у спільну діяльність майно не стане спільною частковою власністю. А тому вважає, що оскільки ним жодним чином не порушено умови Договору ТЕ та здійснено платіж у розмірі 2 000 000 грн 00к., тому відсутні правові підстави для визнання договір про спільну діяльність недійсним. У вказаному відзиві відповідач-1 також клопоче про відшкодування йому витрат на правову допомогу, орієнтовний розрахунок яких зазначив в розмірі 25 000 грн 00к.
17 травня 2021 року відповідачем-2 подано до суду відзив на позовну заяву (вх.№7127/21 від 17.05.2021) відповідно до якого проти позову заперечує та просить суд в позові відмовити. Свої заперечення мотивує тим, що відповідно до змісту спірного договору відповідач-1 не позбавлається права власності на своє майно, за яке останній не повністю розрахувався із позивачем і таке передання майна у спільну діяльність може призвести до порушення його права, не відповідає дійсності, є надуманим та таким, що суперечить умовам оскаржуваного договору.
Ухвалою від 18.05.2021 Господарський суд Івано-Франківської області закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 31.05.2021 о 10:00.
На адресу Господарського суду Івано-Франківської області 28 травня 2021 року поступило письмове пояснення від позивача по справі (вх. №7927/21 від 28.05.2021) відповідно до якого позивач зазначає, що наведені відповідачем -2 аргументи у своєму відзиві не відповідають дійсності, а також про те, що по своїй суті договір про спільну діяльність укладений між відповідачем-2 та відповідачем-1 є договором прихованої оренди. Також позивачем зазначено про те, що для укладення договору про спільну діяльність потрібна згода Європейського банку реконструкції та розвитку (далі - ЄБРР), від так такий договір без згоди останнього не може бути укладений.
28 травня 2021 року на адресу Господарського суду Івано-Франківської області поступило від ДМП "Івано-Франківськтеплокомуненерго" письмові пояснення (вх.№ 7950/21 від 28.05.2021), в якому останній зазначає, що із твердженнями позивача про те, що договір про спільну діяльність по суті є договором прихованої оренди майна, - не погоджується та вважає таким, що не відповідає дійсності, оскільки сторони за спірним договором зобов'язуються шляхом об'єднання своїх зусиль і майна, яке належить сторонам на відповідних правових підставах (право власності , господарського відання, оренди тощо) спільно діяти в сфері теплопостачання без створення юридичної особи для досягнення спільних господарських цілей, зокрема забезпечення виробництва, транспортування, постачання теплової енергії та гарячої води споживачам м. Івано-Франківськ та проведення подальшого перепідключення/відключення, тощо споживачів теплової енергії від котельні на вул. Індустріальна, 34 до інших джерел теплопостачання, а також проведення будівництва нових котелень у м. Івано-Франківську. При цьому, відповідач-2 зазначає, що передача ним майна в якості внеску за спірним договором не змінює правового статусу цього майна. При цьому зазначає, що відповідно до договору оренди майно передається у користування за плату на певний строк, а відповідно до Договору про спільну діяльність, майно використовується сторонами договору спільно за для досягнення спільної мети, та жодна плата іншій стороні не передбачається. Щодо посилання позивача на відсутність згоди ЄБРР на укладання спірного договору відповідачем-2, то останній вказує на укладання між ним та ЄБРР кредитного договору відповідно до якого відповідач-2 не має права відчужувати будь яке майно.
Сторони в судове засідання не з'явилися, однак в ході провадження у справі подавали клопотання про розгляд справи без участі їх повноважених представників (клопотання за вх. № 7163/21 від 17.05.2021, за вх. № 7164/21 від 17.05.2021, за вх. № 7199/21 від 18.05.2021).
Вказані клопотання взяті судом до уваги. Одночасно суд зазначає, що не визнавав обов'язковою участь представників сторін в судовому засіданні.
Як вбачається із ч.4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчинення нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що згідно вимог Господарського процесуального кодексу України судом надавалась в повному обсязі можливість учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності, а також враховуючи подані ними клопотання про розгляд справи без участі їх повноважених представників, суд приходить до висновку про розгляд справи без участі повноважених представників за наявними у матеріалах справи доказами.
Розглянувши та дослідивши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Листом №01-16-ТЕ від 11.12.2020 року відповідач-1 звернувся до відповідача-2 із пропозицією укласти Договір про спільну діяльність.
Листом від 18 грудня 2020 року відповідач-2 звернувся до Івано-Франківської міської ради про що повідомив останнього про вказану пропозицію відповідача-1. До вказаного листа долучено проект договору про спільну діяльність.
Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради 22.12.2020 прийнято рішення про винесення на розгляд Івано-Франківської міської ради питання про надання згоди на укладення договору про спільну діяльність між Товариством з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськ Теплоенерго" та Державним міським підприємством "Івано-Франківськтеплокомуненерго".
Івано-Франківською міською радою на 4 сесії 8 демократичного скликання 28.01.2021 прийнято рішення про надання згоди Державному міському підприємству "Івано-Франківськтеплокомуненерго" (відповідач 2) на укладення договору про спільну діяльність (простого товариства) (далі - ДСД) з товариством з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськтеплоенерго". Додатком до даного рішення є затверджений Івано-Франківською міською радою проект ДСД.
Вказане рішення і проект договору про спільну діяльність розміщені на офіційному сайті міста Івано-Франківськ - http:www/namvk.if.ua , про що свідчать докази наявні в матеріалах справи.
Відповідно до затвердженого проекту ДСД (п.3.1.1 та п.4.1.1) відповідачі по справі зобов'язались в шестимісячний строк з моменту укладення ДСД здійснити внесок у спільну діяльність майном (обладнання у сфері теплопостачання), визначеним Додатками №1 та №2.
Відповідно до Договору про спільну діяльність та додатків до нього внеском відповідача-2 у ДСД є майно територіальної громади міста Івано-Франківськ, а внеском відповідача-1 у ДСД є майно, що є його приватною власністю.
При цьому майно, яке має стати внеском відповідача-1 у ДСД до 01.02.2021 використовувалось ним на підставі договору оренди та належало на праві власності позивачу.
Однак, 01.02.2021 вказане вище майно продано позивачем відповідачу-1 згідно Договору купівлі-продажу теплових магістральних мереж ТЕ-000078 та підписано акт приймання-передачі теплових магістральних мереж.
Відповідно до п. 1.1 Договору продавець зобов'язується передати у власність покупцеві теплові магістральні мережі, а покупець зобов'язується прийняти зазначені мережі і сплатити продавцеві договірну ціну за них.
Пунктом 2.3. Договору визначено, що з моменту передання мереж у порядку, визначеному п. 2.2. цього договору, покупець може на власний розсуд використовувати мережі у господарській діяльності (передавати в оренду, суборенду тощо)
Пунктом 3.1 Договору визначено, що договірна ціна мереж становить 14 177 638 грн 79 к. в т.ч. ПДВ 2 362 939 грн 80 к. покупець зобов'язується сплатити продавцеві договірну ціну відповідно до порядку і умов Додатку №1 до цього Договору.
Пунктом 2 Додатку №1 до Договору встановлено, що розрахунок між сторонами здійснюється з розстроченням платежу. Остаточний розрахунок відповідно до умов Договору здійснюється покупцем до 31.01.2022 . При цьому покупець зобов'язується перераховувати на поточний рахунок продавця узгодженими із продавцем частками вартість теплових магістральних мереж (п.3 Додатку №1 до Договору).
На виконання умов договору, відповідачем 1 здійснено платіж у розмірі 2 000 000 грн 00к. До повного розрахунку по Договору відповідачу-1 необхідно здійснити ще ряд платежів у загальному розмірі 12 177 638 грн 79 к.
11 лютого 2021 між відповідачем-1 та відповідачем-2 підписано Договір про спільну діяльність та всі додатки до нього.
Листом від 08.04.2021 №01/42-ТЕ відповідач-1 повідомив позивача про укладення 11.02.2021 з відповідачем-2 ДСД з майбутнім вкладом майна, яке до 01.02.2020 належало на праві власності позивачу та надав копію ДСД із додатками.
Вказані вище обставини, на думку позивача порушують його законні права та інтереси, що спонукало позивача звернутись з даним позовом до суд.
За наведеного суд враховує наступне.
В спірному випадку предметом позову є визнання недійсним Договору про спільну діяльність, укладеного 11.02.2021 між відповідачем-1 та відповідачем-2 по справі.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
При цьому, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб, зокрема, визнання правочину недійсним (ч.1 п.2 ст. 16 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 1, 2 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його матеріальним засадам. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
В спірному випадку позивач просить визнати недійсним договір про спільну діяльність посилаючись на ряд обставин, які зазначені вище, зі сторони відповідачів по справі, на підставі яких, як зазначає позивач, порушуються права та законні інтереси позивача.
Згідно ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
Відповідно до ст. 1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
Отже , згідно умов договору про спільну діяльність, передане сторонами в майбутньому у спільну діяльність майно не стане спільною частковою власністю, однак використовуватиметься сторонами в інтересах спільної діяльності.
За наведених обставин та досліджених доказів по справі, суд приходить до висновку про необгрунтованість позовних вимог, їх безпідставність та таких, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
За дослідженими судом Додатками до договору про спільну діяльність, судом встановлено, що внеском відповідача-1 у договорі про спільну діяльність має стати майно, що є його приватною власністю, а внеском відповідача-2 майно територіальної громади міста Івано-Франківськ.
Згідно договору купівлі-продажу теплових магістральних мереж ТЕ-000078 дане майно продано позивачем відповідачу-1 та між сторонами було підписано акт приймання-передачі теплових магістральних мереж.
Відповідно до ст 334 ЦКУ право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до п.1.1 Договору ТЕ продавець зобов'язувався передати у власність покупцеві теплові магістральні мережі (далі - мережі), а покупець зобов'язується прийняти мережі, і сплатити продавцеві договірну ціну за них.
При цьому, факт передачі майна від позивача до відповідача-1, підтверджується актом приймання-передачі теплових магістральних мереж, підписаний сторонами та є невід'ємною частиною договору, копія якого долучена до матеріалів справи.
Відповідно до ст.316 ЦКУ правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
При цьому, ст.319 ЦКУ визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Водночас, пунктом 2.3 Договору ТЕ визначено, що з моменту передання мереж у порядку, визначеному п.2.2 цього Договору, Покупець може на власний розсуд використовувати мережі у господарській діяльності (передавати в оренду, суборенду, тощо).
З наведеного слідує, що твердження позивача про те, що відповідачем-1 порушено умови п.2.4. Договору ТЕ та відчуженно передані йому мережі є необгрунтованими та такими, що не відповідають дійсності, оскільки згідно умов ДСД передане сторонами в майбутньому у спільну діяльність майно не стане спільною частковою власністю.
Щодо твердження позивача про не дотримання процедури укладення спірного договору зі сторони відповідача-2, то суд вважає їх неправомірними, виходячи з наступного.
28.01.2021 року Івано-Франківською міською радою, було прийнято рішення про надання згоди Відповідачу-2 на укладення договору про спільну діяльність з Відповідачем-1. Додатком до даного рішення є затверджений Івано-Франківською міською радою проект договору. Дане рішення і проект ДСД розміщені на офіційному сайті міста Івано-Франківськ http:www/namvk.if.ua , про що свідчать докази наявні в матеріалах справи.
Наведене вище, свідчить про дотриманням комунальним підприємством - ДМП "ІФТКЕ" процедури укладення ДСД з можливістю подальшого внесення майна територіальної громади міста Івано-Франківськ.
Щодо посилання позивача на те, що спірний договір має ознаки прихованої оренди, то вказане твердження суд вважає таким, що не відповідає дійсності, оскілки відповідно до п.1.1. (предмет договору) сторони за цим Договором зобов'язуються шляхом об'єднання своїх зусиль і майна, яке належить сторонам на відповідних правових підставах (право власності, господарського відання, оренди, тощо), спільно діяти в сфері теплопостачання без створення юридичної особи для досягнення наступних спільних господарських цілей: забезпечення виробництва, транспортування, постачання теплової енергії та гарячої води споживачам м. Івано-Франківськ та проведення подальшого перепідключення/відключення, тощо споживачів теплової енергії від котельні на вул. Індустріальна, 34 до інших джерел теплопостачання, а також проведення будівництва нових котелень у м. Івано-Франківськ.
Відповідно до п. 6.4. Внеском ДМП "Івано-Франківськтеплокомуненерго" по даному Договору є право володіння, користування майном визначеним в Додатку № 1 до Договору, що є приватною власністю та яке не може бути відчужене або передане ТОВ "Івано- Франківськ теплоенерго" іншим особам. Внесок ДМП "Івано- Франківськтеплокомуненерго" не стає спільною частковою власністю сторін. Передача ДМП "Івано-Франківськтеплокомуненерго" майна в якості внеску за цим Договором не змінює правового статусу цього майна. Аналогічна позиція закріплена в п.6.3 даного договору, яка стосується майна ТОВ "Івано- Франківськ теплоенерго".
Додатково слід зазначити, що відповідно до глави 58 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Від так однією із істотних умов договору оренди, є плата за користування майном.
Однак, відповідно до умов договору про спільну діяльність, майно використовується сторонами договору спільно задля досягнення спільної мети, та жодна плата іншій стороні не передбачається.
З приводу посилання позивача на недотримання відповідачем-2 по справі договору ЄБРР, а саме, що для укладення спірного договору (договору про спільну діяльність) необхідна згода ЄБРР, відповідно без отримання такої згоди договір не може бути укладеним, то суд звертає увагу на те, що між ДМП "Івано- Франківськтеплокомуненерго" та ЄБРР було укладено кредитний договір відповідно до якого відповідач-2 не має права відчужувати буд яке майно.
Як вбачається із змісту договору про спільну діяльність майно ДМП "Івано- Франківськтеплокомуненерго" жодним чином не вибуває із власності вказаного підприємства, а навпаки буде використовуватися із метою додаткового залучення коштів, від так кредитні умови договору не порушуються.
Згідно зі ст.73 Господарського процесуального Кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.74 Господарського процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Приписами ст.79 Господарського процесуального Кодексу України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Із приписів вищенаведених правових норм випливає, що позивач, звернувшись до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, зобов'язаний довести наявність або відсутність факту порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, що пов'язані з його особою.
У рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
За приписом статей 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ч. ч. 1,2 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Аналізуючи наведені вище обставини, а також встановлені факти, що вкладене сторонами майно не стане спільною частковою власністю та використовується сторонами договору спільно за для досягнення спільної мети, відповідачем-1 правомірно вкладено майно, яке належить йому на праві власності, а відподачем-2 дотримано правомірну процедуру укладення ДСД, не порушено умов кредитного договору з ЄБРР, а сам ДСД за своєю правовою природою не є договором оренди, суд не вбачає порушення законних прав та інтересів позивача, у зв'язку з укладенням відповідачами по справі спірного договору про спільну діяльність, а отже у суду відсутні правові підстави для задоволення позову. Отже в позові слід відмовити.
З урахуванням приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір по справі, з урахуванням результату розгляду справи (відмовлено в позові) слід залишити за позивачем.
Щодо заявлених відповідачами по справі клопотань про відшкодування витрат на правову допомогу, орієнтовні розрахунки яких зазначені у їх відзивах на позов, зокрема: відповідачем -1 заявлено орієнтовний розрахунок витрат на правову допомогу в розмірі 25 000 грн 00к. (відзив на позов за вх.№6994/21 від 13.05.2021) та відповідачем-2 заявлено орієнтовний розрахунок витрат на правову допомогу в розмірі 6 000 грн 00к. (відзив на позов за вх.№7127/21 від 17.05.2021), то суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України).
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (ч. 1 ст. 16 ГПК України).
Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ч. 2 ст. 16 ГПК України).
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що адвокат - це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно зі ст. 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
В ч. 4 ст. 126 ГПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 ГПК України).
Згідно з пунктом 2 частини 4 статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Як визначено в ч. 1 ст. 124 ГПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
В спірному випадку відповідачами по справі, як зазначалось вище, навели попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, що складаються в тому числі і з витрат на правничу допомогу адвоката по справі у своїх відзивах по справі, які долучені до матеріалів справи, зокрема: відповідачем -1 заявлено орієнтовний розрахунок витрат на правову допомогу в розмірі 25 000 грн 00к. (відзив на позов за вх.№6994/21 від 13.05.2021) та відповідачем-2 заявлено орієнтовний розрахунок витрат на правову допомогу в розмірі 6 000 грн 00к. (відзив на позов за вх.№7127/21 від 17.05.2021).
Частиною 8 статті 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
В порушення вказаної вище норми Господарського процесуального кодексу України, відповідачі по справі не надали суду доказів понесення ними витрат на правову допомогу, орієнтовні розрахунки яких навели у своїх відзивах на позовну заяву та заяв до судових дебатів про їх надання не заявили.
Відповідно до абз. 3 ч.8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у разі неподання доказів понесення витрат на правову допомогу протягом встановленого строку така заява (про відшкодування витрат на правову допомогу) залишається без розгляду.
За наведеного вище з урахуванням обставин по справі та норм права, у суду відсутні правові підстави для задоволення витрат відповідачів на правову допомогу, орієнтовний розміра яких заявлені останніми у їх відзивах на позлові та подальшого їх розгляду судом. А тому суд приходить до висновку про залишення клопотань відповідачів про відшкодування їм витрат на правову допомогу, заявлені у відзивах, без розгляду.
Керуючись ст. 1, 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", ст. 73, 74, 77, 86, 123, 126, 129, 240, 244 Господарського процесуального кодексу України, суд
в позові товариства з обмеженою відповідальністю "Західні Теплосистеми" до товариства з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськ Теплоенерго", Державного міського підприємства "Івано-Франківськтеплокомуненерго" про визнання договору про спільну діяльність (простого товариства), недійсним, укладеного 11.02.2021 між товариством з обмеженою відповідальністю "Івано-Франківськ Теплоенерго" та Державним міським підприємством "Івано-Франківськтеплокомуненерго" - відмовити.
Судовий збір по справі залишити за позивачем.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. Апеляційну скаргу може бути подано до Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складання повного судового рішення.
Повне рішення складено 04.06.2021
Суддя О. М. Фанда