справа №754/14628/2017 Головуючий у І інстанції - Зотько Т.А.
апеляційне провадження №22-ц/824/6714/2021 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
01 червня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Немудрої Ю.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, треті особи: Виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району в м. Києві», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права користування жилим приміщенням, -
встановив:
ОСОБА_1 звернулася до Деснянського районного суду м. Києва із позовом до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування жилим приміщенням, мотивуючи свої вимоги тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Подільської районної ради народних депутатів м. Києва від 30 грудня 1983 року та на підставі ордеру 3678 серія Б від 17 січня 1984 року у постійне користування було надано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю у складі трьох осіб: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Вказана квартира складається з двох кімнат, площею 17,8 кв.м., та 11,5 кв.м.
Особовий рахунок було відкрито на ОСОБА_4 , а після його смерті переоформлено на ОСОБА_5 , бабусю позивачки.
У подальшому на ОСОБА_7 (матір позивачки) було відкрито окремий особовий рахунок на кімнату, площею 11,5 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 .
Вказана кімната була приватизована і її власником, згідно свідоцтва про право власності від 30 вересня 2002 року є ОСОБА_7 .
Таким чином, з 30 вересня 2002 року одна кімната у квартирі, площею 11,5 кв.м., перебуває у власності ОСОБА_7 , а друга, площею 17,8 кв.м. - у комунальній власності територіальної громади м. Києва, наймачем якої була покійна ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_7 народились доньки: ОСОБА_1 (позивачка у справі), а 24 лютого 2006 року - ОСОБА_8 .
З 2002 року ОСОБА_1 проживала у кімнаті зі своєю матір'ю ОСОБА_7 , а після народження сестри з 2006 року переїхала проживати до кімнати своєї бабусі ОСОБА_5 .
З вказаного часу позивачка проживала разом з бабусею однією сім'єю, разом вели домашнє господарство, здійснювали спільні покупки, до цього часу позивачка користується вказаною кімнатою.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.
На час звернення з вказаним позовом особовий рахунок на кімнату, площею 17,8 кв.м., не переоформлений, кімната не приватизована.
Після смерті бабусі у позивачки виникла необхідність в укладенні договору найму кімнати, у зв'язку з чим вона 31 липня 2017 року звернулась до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації із відповідною заявою, але їй було відмовлено в укладенні договору найму.
Просила суд, визнати її членом сім'ї померлого наймача ОСОБА_5 , кімнати, площею 17,8 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1 ; визнати право користування кімнатою, площею 17,8 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1 ; визнати позивачку наймачем кімнати, площею 17,8 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1 , за раніше укладеним договором найму вказаного житлового приміщення замість попереднього наймача.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_1 членом сім'ї померлої ОСОБА_9 - наймача кімнати, площею 17,8 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 .
Визнано право користування ОСОБА_1 кімнатою, площею 17,8 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 .
В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація подала апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилалася на те, що позивачка ніколи не проживала разом із бабусею - ОСОБА_5 , а остання не мала наміру вселяти онуку в свою кімнату. Крім того, вважає, що дитина не могла спільно з дорослою особою вести спільне господарство та утримувати кімнату в силу свого малолітства.
За таких обставин, на думку апелянта ОСОБА_1 не несла тягар утримання майна (спірної кімнати), як це передбачено змістом ст.322 ЦК України.
Крім того, звертає увагу на той факт, що бабуся позивачки - ОСОБА_5 не мала наміру реєструвати місце проживання/перебування онуки в своїй кімнаті та не зверталася до Центру надання адміністративних послуг Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про що свідчить службова записка начальника Відділу (Центру) надання адміністративних послуг Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації.
З доданих до позовної заяви документів про сплату житлово-комунальних послуг вбачається, що нарахування за спожиті послуги проводились на одну особу. Рахунки по користуванню кімнатою під номером 509А сплачувала донька померлої ОСОБА_10 - ОСОБА_7 , а за кімнату під номером 509 та за телекомунікаційні послуги ОСОБА_5 .
Матеріали справи не містять жодних письмових доказів того, чи надавала свою письмову згоду покійна ОСОБА_5 на вселення в спірну кімнату своєї онуки.
Навіть якщо позивачка вселилася до кімнати покійної бабусі як тимчасовий жилець, договір найму припинився в зв'язку зі смертю ОСОБА_5 , позивачка втратила право користування кімнатою та підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення, оскільки зберігає реєстрацію за іншим місцем проживання, а наявні у справі докази свідчать про те, що зв'язок з житловим приміщенням за своїм місцем реєстрації на момент розгляду справи не втратила.
Також зазначає, що кімната площею 17,8 кв.м. і на момент виникнення спірних правовідносин і дотепер перебуває у власності територіальної громади м. Києва.
Згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради від 11 вересня 2014 року №1017 «Про деякі питання розподілу житлової площі в м. Києві», районні в м. Києві державні адміністрації зобов'язані передавати Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради житлові приміщення, що звільнилися і перебувають у власності територіальної громади м. Києва. В свою чергу, останній здійснює від імені виконавчого органу Київської міської ради розподіл та передачу в установленому порядку житлових приміщень районним в м. Києві державним адміністраціям, підприємствам, установам, організаціям.
Згідно з актом прийому-передачі житлової площі від 22 березня 2018 року №27, одну кімнату житловою площею 17,8 кв.м. в загальній двокімнатній квартирі АДРЕСА_1 , як житло поточного звільнення було передано від Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації під службове житло з метою вирішення житлових питань працівників житлово-комунального господарства та побутового обслуговування населення.
Відповідно до клопотання КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва», розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 29 березня 2018 року №160 «Про включення до числа службових житлових приміщень» одну кімнату житловою площею 17,8 кв.м. в загальній двокімнатній квартирі АДРЕСА_1 було включено до числа службових жилих приміщень комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва».
В подальшому, розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 квітня 2018 року №208 «Про затвердження спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» про надання службового житла» кімнату житловою площею 17,8 кв.м. в загальній двокімнатній квартирі АДРЕСА_1 було надано двірнику підприємства ОСОБА_2 .
Отже, при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не взятий до уваги той факт, що спірна кімната має статус службового житла.
Жодне із зазначених розпоряджень Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації та ордер №000744, що виданий ОСОБА_2 на підставі розпорядження районної в м. Києві державної адміністрації від 24 квітня 2018 року №208 на момент прийняття оскаржуваного рішення не є такими, що визнані недійсними в судовому порядку.
Просила скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
На апеляційну скаргу ОСОБА_1 подала відзив, який обґрунтовувала тим, що зі змісту Акту від 09 серпня 2017 року випливає та підтверджується факт того, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 проживали разом в кімнаті площею 17,8 кв.м. Те, що цей Акт складено після смерті ОСОБА_5 значення не має, оскільки підтверджує факт проживання з 2002 року та до дати смерті ОСОБА_5 , а не на дату складення акту.
Позивачем до позовної заяви додано ряд належних та допустимих доказів, які досліджені та оцінені судом першої інстанції та які встановлюють, що ОСОБА_1 постійно проживала з бабусею ОСОБА_5 в кімнаті площею 17,8 кв.м., квартирі АДРЕСА_1 .
Звертає увагу на те, що в апеляційній скарзі відповідач зазначає, що при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не взятий до уваги той факт, що спірна кімната має статус службового житла.
Проте, враховуючи зміст рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року судом було встановлено, що надані позивачкою та досліджені в ході розгляду справи докази, підтверджують той факт, що на час включення спірної житлової кімнати до статусу службового житла та розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 квітня 2018 року за №208 про передачу цієї службової кімнати третій особі: ОСОБА_2 , позивачка ОСОБА_1 проживала саме у вказаній кімнаті та, як було встановлено судом, набула право користування нею, а відтак, розпорядження прийняте відповідачем без врахування безпосередньо прав позивачки на користування спірною кімнатою квартири АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції при прийнятті рішення від 27 січня 2021 року врахував конституційне право особи на житло, норми законодавства та практику Європейського суду з прав людини.
Просила рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року залишити без змін, а апеляційну скаргу Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Подільської районної ради народних депутатів м. Києва від 30 грудня 1983 року та ордеру №3678 серія Б від 17 січня 1984 року, у постійне користування ОСОБА_4 було надано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю у складі трьох осіб - він, дружина - ОСОБА_5 та донька - ОСОБА_6 .
Вказана квартира складається з двох кімнат, площею 17,8 кв.м. та 11,5 кв.м.
Особовий рахунок було відкрито на ОСОБА_4 , а після його смерті вказаний рахунок було переоформлено на ОСОБА_5 , яка є бабусею позивачки.
У подальшому на ОСОБА_7 (мати позивачки) було відкрито окремий особовий рахунок на кімнату, площею 11,5 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1 .
Вказана кімната була приватизована і власником кімнати на даний час є ОСОБА_7 , згідно свідоцтва про право власності від 30 вересня 2002 року.
Таким чином, з 30 вересня 2002 року одна кімната у квартирі, площею 11,5 кв.м., перебуває у власності третьої особи по справі: ОСОБА_7 , а друга - у комунальній власності територіальної громади м. Києва, наймачем якої рахувалась померла ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_1 у третьої особи: ОСОБА_7 народилась донька ОСОБА_1 (позивачка), а ІНФОРМАЦІЯ_3 - донька ОСОБА_8 , що підтверджується копіями свідоцтв про їх народження.
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_5 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.
Після смерті бабусі позивачка 31 липня 2017 року звернулась до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про визнання її наймачем спірної кімнати та укладення з нею договору найму.
Листом від 02 жовтня 2017 року відповідачем було відмовлено позиваці в укладенні договору найму на спірну кімнату.
Згідно з Актом прийому-передачі житлової площі від 22 березня 2018 року №27, одну кімнату, площею 17,80 кв.м., у загальній квартирі АДРЕСА_1 , як житло поточного звільнення, було передано від Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації під службове житло з метою вирішення житлових питань працівників житлово-комунального господарства та побутового обслуговування населення.
Відповідно до клопотання Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 29 березня 2018 року №160 «Про включення до числа службових житлових приміщень» одну кімнату, площею 17,80 кв.м., у загальній квартирі АДРЕСА_1 було включено до числа службових житлових приміщень Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва».
Розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 квітня 2018 року №208 «Про затвердження спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» про надання службового житла» кімнату, площею 17,80 кв.м., у загальній квартирі АДРЕСА_1 було надано двірнику підприємства третій особі у справі: ОСОБА_2 .
Судом також встановлено, що позивачка ОСОБА_1 постійно проживала і проживає у квартирі АДРЕСА_1 , а з моменту народження молодшої сестри саме разом з бабусею, зокрема до моменту смерті останньої.
ОСОБА_1 з 1 по 11 класи навчалась у спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №250 з поглибленим вивченням математики Деснянського району м. Києва (у період з 02 вересня 2002 року по 01 червня 2013 року включно), що підтверджується відповідною довідкою школи про навчання від 10 серпня 2017 року, свідоцтвом про базову загальну освіту та атестатом про повну загальну середню освіту.
Після закінчення школи ОСОБА_1 вступила до Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка та закінчила навчання у 2017 році, отримавши кваліфікацію бакалавра обліку та аудиту, що підтверджується відповідною довідкою університету від 07 вересня 2017 року, дипломом бакалавру.
Крім того, під час проживання у спірному житлі ОСОБА_1 користувалась медичною допомогою, що підтверджується відповідною медичною документацією, в якій зазначена адреса: АДРЕСА_1 .
Батьки позивачки та безпосередньо сама позивачка не має у м. Києві іншого житла, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Позивачка ОСОБА_1 зареєстрована за адресою місця реєстрації свого батька, а саме: АДРЕСА_4 .
За вказаною адресою позивачка проживала до 2002 року.
На час звернення позивачки з вказаним позовом до суду, м. Севастополь, де значиться зареєстрованою за адресою належної на праві власності батьку позивачки квартири, є окупованою територією, а тому проживати за місцем свого реєстраційного обліку позивачка на даний час позбавлена можливості.
Крім того, факт постійного проживання позивачки ОСОБА_1 разом із бабусею у кімнаті, площею 17,8 кв.м., також підтверджується Актом про проживання, що був складений майстром дільниці ОСОБА_11 та мешканцями будинку, затвердженим начальником ЖЕД-310 від 09 серпня 2017 року.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою в повному обсязі доведено належними та допустимими доказами ту обставину, що вона була членом сім'ї померлої ОСОБА_5 та набула право користування кімнатою, площею 17,8 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1 .
Також, належними та допустимими доказами підтверджено той факт, що на час включення спірної житлової кімнати до статусу службового житла та видачі Деснянською районною в м. Києві державною адміністрацією розпорядження від 24 квітня 2018 року за №208 про передачу цієї службової кімнати ОСОБА_2 , позивачка ОСОБА_1 проживала саме у вказаній кімнаті та набула право користування нею.
З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Так статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло.
Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
У відповідності до ч.1,4,5 ст.9 ЖК України, громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду, або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно з вимогами ч.1 ст.61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.
Відповідно до ч.1 ст.63 ЖК України, предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.
Стаття 64 ЖК УРСР передбачає, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім'ї наймача належить чоловік (дружина) наймача, їх діти і батьки.
Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно ч.ч.2,4 ст.3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Статтею 816 ЦК України передбачено, що особи, які проживають разом із наймачем, набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом.
Згідно з вимогами ст.65 ЖК України, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.
На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Згідно з п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 квітня 1985 року із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України №2 від 10 березня 1989 року, №13 від 25 грудня 1992 року, №15 від 25 травня 1998 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України», вирішуючи спори про право користування житловою площею осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи прописані вони в даному житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування житловим приміщенням.
При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.15 постанови від 01 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Разом з тим, відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування житловим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Згідно з вимогами ч.1 ст.106 ЖК України, повнолітній член сім'ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним поговором найму жилого приміщення замість попереднього наймача.
Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім'ї наймача.
Відповідно до ч.2 ст.106 ЖК України, у разі відмови наймодавця у визнанні члена сім'ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.
Таким чином, ч.1,2 ст.6 ЖК України прямо передбачено такий спосіб захисту прав та охоронюваних законом інтересів як визнання особи наймачем житлового приміщення замість померлого наймача, який був членом його сім'ї.
Як роз'яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року №9 (з подальшими змінами) «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року, справа №6-60цс-12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК Української РСР).
Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК Української РСР).
При цьому, під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім'ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.
За змістом статті 65 ЖК Української РСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Статтею 8 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено право людини на повагу до свого житла.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем.
Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову, оскільки позивачка та її покійна бабуся - ОСОБА_5 проживали разом у спірній кімнаті загальної квартири, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов'язки, а відтак колегія суддів вважає, що позивачка проживала у спірному житлі, як член сім'ї ОСОБА_5 та користувалась спірним житловим приміщенням нарівні з квартиронаймачем.
Викладені в апеляційній скарзі доводи, зокрема щодо того, що спірне приміщення є службовим не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки відповідачем не було враховано прав позивачки на користування спірною кімнатою квартири АДРЕСА_1 на час включення спірної житлової кімнати до статусу службового житла та на час прийняття відповідачем розпорядження №208 від 24 квітня 2018 року про передачу цієї службової кімнати ОСОБА_2 , тоді як позивачка ОСОБА_1 проживала у вищевказаній кімнаті та набула право користування нею.
Відповідно до положень ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
З урахуванням вищезазначеного, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року підлягає залишенню без змін, оскільки воно ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлений 03 червня 2021 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба