20 травня 2021 року м. Рівне №460/8633/20
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Нор У.М. за участю секретаря судового засідання Сищук К.М. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:
позивача: Довгополюк В.В.
відповідача: представник Вороновська М.А. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доЗахідного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів)
про зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 (далі- позивач) звернулася до суду з позовом до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі- відповідач), в якому просила суд:
зобов'язати відповідача внести зміни у п.1 наказу від 24.12.2019 №920/03/к "Про звільнення ОСОБА_1 " вказавши підставу формулювання звільнення - відповідно пункту 1 статті 40 КЗпП України, замість пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу";
зобов'язати відповідача внести зміни до запису №22 від 26.12.2019 трудової книжки позивача, де замінити підставу звільнення на пункт 1 статті 40 КЗпП України, замість пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу";
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі 16010,86 грн.;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 20 000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 24.12.2019 Головним територіальним управлінням юстиції у Рівненській області за №920/03/к видано наказ із формулюванням підстави звільнення: « Звільнити ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу розгляду звернень та забезпечення діяльності комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Рівненській області 26 грудня 2019 року, відповідно пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, з припиненням державної служби». Проте, на день звільнення відповідач не виплатив позивачу вихідну допомогу при звільненні, передбачену ст. 44 Кодексу законів про працю України. Вказує, що законодавством, яке визначає правовий статус державного службовця, передбачено окремі особливості реалізації зазначених правовідносин, водночас загальні положення законодавства про працю застосовуються до трудової діяльності державного службовця тією мірою, якою вони не врегульовані спеціальними нормами. У зв'язку з цим, вважає, що позивачу при звільненні мала бути виплачена вихідна допомога в сумі 16010,86 грн.
Ухвалою суду від 04.12.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження та вирішено провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.
25.01.2021 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого позовні вимоги є необґрунтованими, а посилання позивача на порушення Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції вимог статті 44 КЗпП України безпідставними, оскільки звільнення позивача відбулося за спеціальною нормою Закону України "Про державну службу" пунктом 1-1 частини першої статті 87 (ліквідація державного органу). Спеціальним законом не передбачено виплату вихідної допомоги з підстави звільнення, яка була застосована відповідачем. Відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
04.02.2021 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача, за змістом якої у спірних правовідносинах мало місце прийняття відповідачем дискримінаційного рішення. Підтвердженням цьому є те, відповідач приймаючи рішення про звільнення позивача на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", застосував дану норму чим погіршив правове становище, що суперечить вимогам статті 24 Конституції України. Позивач просила позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
07.03.2021 від Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції надійшло заперечення на відповідь на відзив, за змістом якого звільнення позивача регулювалось Законом України «Про державну службу». Відповідач просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
20.01.2021 підготовче судове засідання відкладено до 17.02.2021.
17.02.2021 підготовче судове засідання відкладено до 24.03.2021.
24.03.2021 ухвалою суду постановленою без виходу до нарадчої кімнати суд продовжив строк підготовчого засідання на 30 днів, відклав підготовче засідання до 20.04.2021.
У судовому засіданні 20.04.2021 ухвалою суду постановленою без виходу до нарадчої кімнати закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні 11.05.2021 оголошено перерву до 20.05.2021.
У судовому засіданні 20.05.2021 позивач просила задовольнити позовні вимоги повністю з підстав, викладених у позові. Представник відповідача заперечила щодо задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та просила у задоволенні позову відмовити повністю.
Заслухавши пояснення учасників справи, розглянувши заяви по суті та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступне.
Наказом Головного територіального управління юстиції у Рівненській області №920/03/к від 24.12.2019 позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу розгляду звернень та забезпечення діяльності комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Рівненській області 26 грудня 2019 року, відповідно пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, з припиненням державної служби» (а.с. 7).
Цим же наказом Управлінню фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Рівненській області зобов'язано провести остаточний розрахунок з ОСОБА_1 та виплатити їй компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за період роботи з 23.03.2019 по 26.12.2019 в кількості 03 календарних дні (а.с. 7).
Позивач вважаючи, що на день звільнення відповідачем протиправно не виплачено вихідну допомогу передбачену ст. 44 КЗпП України, оскільки виплата якої передбачена загальними нормами трудового законодавства за наявності спеціальних норм, які таку виплату обмежують, звернулася з даним позовом до суду про зміну формулювання причини звільнення та стягнення грошових коштів.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII (далі Закон №889-VIII), якщо інше не передбачено законом (ч.2 ст.5 Закону№889-VIII).
Стаття 1 Кодексу законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.
За приписами п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Судом встановлено, що позивача звільнено з посади на підставі Закону України «Про державну службу», а саме відповідно на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 (ліквідація державного органу).
Законом України «Про державну службу» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги у разі ліквідації державного органу.
Натомість Кодекс законів про працю України встановлює обов'язок роботодавця виплатити працівнику вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, якщо працівника звільнено у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Закон України «Про державну службу» є спеціальним законом, що регулює правовідносини у зв'язку із звільненням державних службовців, проте Кодекс законів про працю регулює трудові правовідносини, що виникли між працівником і роботодавцем в тій частині, що не врегульовано спеціальним законом (ч.3 ст. 5 Закон № 889-VIIІ).
Таким чином, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Враховуючи те, що нормами спеціального законодавства не врегульовано питання виплати вихідної допомоги, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України.
Суд зазначає, що внесені зміни Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» 19.09.2019 №117-ІХ в Закон України «Про державну службу», яким встановлюються обмеження щодо виплати вихідної допомоги при звільненні державного службовця на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIIІ.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Законом України «Про державну службу» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у зв'язку із ліквідацією, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Вищевказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 823/276/16, від 11.11.2019 у справі №817/1227/17 із подібними правовідносинами.
Крім того, важливо зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині 1 статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексі законів про працю України.
Статтею 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 №5207-VI визначено організаційно-правові засади забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина, державних службовців у тому числі.
Позивача обмежено у праві на виплату вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку передбаченого ст. 44 КЗпП України, оскільки відповідачем застосовано підставу звільнення пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", замість п.1 ст. 40 КЗпП України.
Суд відхиляє посилання представника відповідачів на те, що у спірних правовідносинах відбулася ліквідація Головного територіального управління юстиції у Рівненській області з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Пунктом 5 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074 (далі - Порядок №1074), передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Відповідно до п.6 Порядку №1074, права та обов'язки органів виконавчої влади у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади переходять до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.
Частиною 2 ст.104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно із ч.1 ст.89, ч.4 ст.91 Цивільного кодексу України, юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення.
Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа №21-8а14), від 27.05.2014 (справа № 1-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, відповідно до якої ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Аналогічна позиція висловлювалася також у постановах Верховного Суду, зокрема від 12.12.2018 у справі №826/25887/15, від 17.07.2019 у справі №820/2932/16.
Суд зазначає, що в розпорядчому акті органу державної влади - Постанові №870, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Головного територіального управління юстиції у Рівненській області.
Поряд з цим, функції вказаного органу, що ліквідується, покладено на інший орган - Західне міжрегіональне управління юстиції Міністерства юстиції (м.Львів), який визначено його правонаступником.
Отже, з 30 жовтня 2019 року - дати утворення Західного міжрегіонального управління юстиції Міністерства юстиції (м.Львів), до нього перейшли повноваження та функції, зокрема, Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, яке втратило такі повноваження та функції згідно з п.3 Постанови №870.
Враховуючи викладене, у Головному територіальному управлінні юстиції у Рівненській області фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація.
А тому, суд прийшов до висновку про зміну підстави формулювання причини звільнення позивача на п.1 ст. 40 КЗпП України, який підлягає внесенню до п. 1 наказу №24.12.2019 №920/03/к «Про звільнення ОСОБА_1 » та до трудової книжки за записом №22 від 26.12.2019.
Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
Пунктом 2 Порядку № 100 встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно із п. 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних дні за цей період.
Згідно з довідкою, сформованою 16.02.2020 за допомогою реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування наданою позивачем, середня заробітна плата позивача на момент звільнення (26.12.2019) становила 16010,86 грн. Згідно чинного законодавства, з усіх нарахованих доходів утримуються обов'язкові платежі до бюджетів, військовий збір та податок з доходів фізичних осіб.
Доказів виконання вимог щодо виплати вихідної допомоги позивачу, відповідачем не надано.
Відповідно до вимог статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Поряд з цим, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ст.117 КЗпП України).
Крім того, у постанові від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні №4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237- цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, суд враховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів статтей 116, 117 КЗпП України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Така позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а, які є обов'язковими для врахування судами в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України.
Суд вважає необґрунтованими та безпідставними посилання відповідача у своїх доводах на пропуск позивачем строку звернення до суду з даним позовом з урахуванням наступного.
18.02.2020 позивач звернулась до Рівненського міського суду за захистом своїх трудових прав (справа №569/2715/20).
01.10.2020 суддею Рівненського міського суду ухвалено рішення про закриття провадження у справі № 569/2715/20 із підстави визначеної пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК, та роз'яснив позивачу, про право на звернення з адміністративним позовом до адміністративного суду.
25.11.2020 позивач звернулась до Рівненського окружного адміністративного суду із позовними вимогами на наступний день після отримання ухвали Рівненського міського суду у справі №569/2715/20, що підтверджується наявними доказами у справі.
За змістом частин першої, другої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Згідно з частиною другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частиною другою статті 233 КЗпП України.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, ст.ст.1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другої статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.
Отже, аналіз наведених правових норм, з урахуванням рішення Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Суд відхиляє посилання представника відповідача на те, що у спірних правовідносинах Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції неналежний відповідач з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Пунктом 5 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074 (далі Порядок №1074), передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Відповідно до п.6 Порядку №1074, права та обов'язки органів виконавчої влади у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади переходять до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.
Частиною 2 ст.104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно із ч.1 ст.89, ч.4 ст.91 Цивільного кодексу України, юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення.
Як вже зазначалося судом, 30 жовтня 2019 року проведено державну реєстрацію Західного міжрегіонального управління юстиції Міністерства юстиції (м.Львів) як юридичної особи, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис від 30.10.2019 № 1 415 102 0000 048768.
Суд зауважує, що в розпорядчому акті органу державної влади Постанові №870, не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Головного територіального управління юстиції у Рівненській області.
Поряд з цим, функції вказаного органу, що ліквідується, покладено на інший орган Західне міжрегіональне управління юстиції Міністерства юстиції (м.Львів), який визначено його правонаступником.
Отже, з 30 жовтня 2019 року дати утворення Західного міжрегіонального управління юстиції Міністерства юстиції (м.Львів), до нього перейшли повноваження та функції, зокрема, Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, яке втратило такі повноваження та функції згідно з п.3 Постанови №870.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з ч.1 - 3 ст. 23 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 №435-IV (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", встановлено, що шкода підлягає відшкодуванню за наявності складу цивільного правопорушення, складовими елементами якого є: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Відповідно до п. 4 роз'яснень Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Судом встановлено, що належних та допустимих доказів на підтвердження існування моральних страждань та визначеного позивачем розміру моральної шкоди позивачем суду не надано.
Таким чином, позовна вимога про стягнення з відповідача моральної шкоди до задоволення не підлягає.
Закріплений у ч. 1 ст. 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
З огляду на вказане, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (79000, м.Львів, пл.М.Шашкевича, буд.1, код ЄДРПОУ 43317547) про зобов'язання вчинення певних дій задовольнити частково.
Зобов'язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції внести зміни у п.1 наказу від 24.12.2019 №920/03/к "Про звільнення ОСОБА_1 " вказавши підставу формулювання звільнення - відповідно пункту 1 статті 40 КЗпП України, замість пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".
Зобов'язати Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції внести зміни до запису №22 від 26.12.2019 трудової книжки ОСОБА_1 , де замінити підставу звільнення на пункт 1 статті 40 КЗпП України, замість пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".
Зобов'язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 16010,86 грн.
Зобов'язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 01 червня 2021 року
Суддя У.М. Нор