Справа № 640/2102/21 Суддя (судді) першої інстанції: Качур І.А.
27 травня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Мельничука В.П., Оксененка О.М., при секретарі - Рейтаровській О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про скасування запису про обтяження,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив скасувати запис про обтяження №9086091 (спеціальний розділ), внесений 18.03.2015 14:00:25 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 20089556 від 18.03.2015 14:02:29, згідно якого накладено арешт на все нерухоме майно позивача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року відмовлено у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення питання, просить скасувати вказане судове рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апелянт зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не оскаржуються дії чи бездіяльність державного виконавця не відповідає обставинам справи, оскільки позивач оскаржує саме бездіяльність відповідача - відділу державної виконавчої служби.
Крім того стверджує, що даний спір не є майновим щодо права власності, а тому підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Судом встановлено, що постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року у справі №2-1710/11 визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист №2-1710/11 від 19 грудня 2011 року, виданий Шевченківським районним судом міста Києва у цивільній справі №2-1710/11 про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Експобанк» заборгованості за договором кредиту.
Виконавче провадження №43345546 з примусового виконання виконавчого листа №2-1710/11 від 19 грудня 2011 року перебувало на виконанні у Святошинському районному відділі державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в межах якого було накладено арешт на все нерухоме майно ОСОБА_1 .
10 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про зняття арешту накладеного у виконавчому провадженні №43345546, оскільки, постановою Київського апеляційного суду від 24.09.2020 у справі №2-1710/11 визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист №2-1710/11 від 19.12.2011, з примусового виконання якого було відкрито виконавче провадження №43345546, в межах якого було накладено арешт на майно боржника.
Листом №185288 від 15 грудня 2020 року відповідач повідомив, що виконавче провадження №43345546 було завершено 30 березня 2017 року, а виконавчий лист №2-1710/11 від 19.12.2011 повернуто. Оскільки виконавче провадження не перебуває на виконанні у відповідача, останній зазначив про відсутність правових підстав для зняття арешту з майна. В свою чергу, відповідач повідомив, що крім підстав, визначених статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження», зняття арешту можливе тільки за рішенням суду, у зв'язку з чим ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом про скасування запису про обтяження.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначав, що оспорюваним записом обмежуються його права, визначенні статтею 321 Цивільного кодексу України, частинами 1, 2 якої визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Посилаючись на положення статті 393 Цивільного кодексу України, відповідно до якої правовий акт органу державної влади, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується, позивач просив скасувати запис про обтяження, яким накладено арешт на все його нерухоме майно.
Тобто, позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного, на думку позивача, цивільного (майнового) права позивача (права володіння, користування та розпоряджання своїм майном).
Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
На підставі частини першої статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Юрисдикція цивільних справ визначена статтею 19 ЦПК, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
У справі, що розглядається, позовні вимоги спрямовані на захист порушеного, як стверджує позивач, права власності, тобто цивільного права позивача.
В свою чергу, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів, а тому даний позов не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про те, що позивач оскаржує протиправну бездіяльність відповідача, колегія суддів враховує, що у позовній заяві позивач посилався на положення частини 3 статті 37, пункту 1 частин 1 статті 37, частини 3 статті 53, частини 1 статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» та зазначав, що оскільки відповідачем завершено виконавче провадження, в якому було прийнято постанову про арешт майна позивача, а також враховуючи, що судовим рішенням визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист, при виконанні якого було накладено арешт, тому відповідний запис про обтяження підлягає скасуванню, оскільки порушує права позивача за завершеним виконавчим провадженням. Позивач також зазначав, що він позбавлений можливості заявити вимогу про скасування постанови відповідача про арешт майна, як індивідуального акту, оскільки відповідачем знищено матеріали виконавчого провадження №43345546.
Частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Згідно з частиною 5 статті 287 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.
Разом з тим, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У відповідності до частини 1 статті 448 ЦПК України скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.
Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України «Про виконавче провадження», згідно з частиною 1 статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
З аналізу вказаних законодавчих норм вбачається, що критеріями визначення юрисдикції судів щодо справ з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби під час виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ.
Враховуючи, що позивач стверджує про протиправну бездіяльність відповідача, при цьому арешт на майно позивача накладено в межах виконавчого провадження, відкритого з примусового виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києві у цивільній справі, суд апеляційної інстанції доходить висновку про непоширення юрисдикції адміністративного суду на даний спір.
За такого правового регулювання колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правомірно відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України, оскільки даний спір, за сукупністю встановлених обставин, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Доводи апеляційної скарги висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 1. ч. 1 ст. 315, ч. 1 ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття.
Касаційна скарга на постанову суду може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Постанова складена в повному обсязі 27 травня 2021 р.
Головуючий суддя І.О.Лічевецький
суддя В.П.Мельничук
суддя О.М.Оксененко