П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
25 травня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/7756/20
Головуючий в 1 інстанції: Корой С.М.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Шляхтицького О.І.
суддів: Домусчі С.Д. , Семенюка Г.В.
розглянувши в порядку письмового провадження питання про зупинення апеляційного провадження за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року по справі № 420/7756/20 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, третя особа - Головне управління державної казначейської служби України в Одеській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, в якому просила:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області щодо нарахування та виплати судді Суворовського районного суду м.Одеса ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по день прийняття судом рішення у справі із застуванням щомісячного обмеження її нарахування згідно частини третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553- IX від 13 квітня 2020 року;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області нарахувати та сплатити невиплачену суддівську винагороду судді Суворовського районного суду м.Одеса ОСОБА_1 на підставі статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус судців», виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що встановлений з 01 січня 2020 року, а саме: посадовий оклад судді 78 825,00 грн, доплата за вислугу років в розмірі 50% від посадового окладу за період з 18 квітня 2020 року по день прийняття судом рішення у справі з урахування виплачених за цей період сум.
В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що Указом Президента України від 22.09.2005 року вона призначена на посаду судді Суворовського районного суду м. Одеса. Постановою Верховної Ради України від 09.09.2010 року позивач обрана на посаду судді, зазначеного вище суду, безстроково.
Як зазначено у позові, за період з 01 січня 2020 року по 16 липня 2020 року позивачу мала бути нарахована суддівська винагорода, розрахована за фактично відпрацьовані робочі дні, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму працездатних осіб, що встановлений з 01 січня 2020 року - посадовий оклад судді 78 825,00 грн, доплата за вислугу років в розмірі 50% від посадового окладу, що становило в січні 2020 року 103 216,93 грн, в лютому 122 967,00 грн, в березні 118 237,50 грн.
Позивач вказує, що отримавши довідку відповідача про розмір заробітної плати за квітень та наступні місяці 2020 року, вона дізналась про те, що розмір його виплат не відповідає розміру встановленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII, у зв'язку з чим ОСОБА_1 не погоджується із сумою виплаченої їй суддівської винагороди та вважає, що відповідачем порушено її право на належне матеріальне забезпечення, виходячи з наступного.
З посиланням на положення ст.6, ст.126, ст.130 Конституції України, Закону України №553-ІХ, яким доповнено Закон України «Про державний бюджет на 2020 рік» статтею 29, постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVІD-19» та рішення Конституційного Суду за результатом розглянуту конституційного подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ, «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статуй суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ, «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, у позові зазначено, що відповідач діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України порушив приписи діючого законодавства України та виплатив суддівську винагороду у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України «Про судоустрій і статус судців», а саме з обмеженням сумою 47230 грн. з урахуванням утримань з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, замість належної до виплати суми.
На думку позивача, вказані дії відповідача є протиправними та такими, що порушують її право, як працюючого професійного судді, на отримання суддівської винагороди у розмірі визначеному спеціальним Законом України «Про судоустрій і статус суддів», який незважаючи на неодноразові за останні роки внесення до нього змін, однак у будь-який редакції містив та містить таку норму, згідно приписів якої чітко визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Аналогічну за змістом норму містить стаття 130 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу та якій повинні відповідати всі без виключення Закони України.
Відповідач проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив, у якому зазначив, оскільки Територіальне управління як розпорядник коштів нижчого рівня не мало правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
У відзиві вказано, що враховуючи, що в спірний період тривав карантин, встановлений Кабінетом Міністрів України, відповідач не допустив протиправних дій, діяв на підставі та в межах, передбачених Конституцією України, Бюджетним кодексом України та законами України. Відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової-можливості здійснювати нарахування та виплату суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року без обмежень, встановлених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ).
Таким чином, як стверджує відповідач, Територіальне управління в період з 18.04.2020 року здійснювало нарахування та, виплату суддівської винагороди відповідно до норм чинного законодавства
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від від 20 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області щодо нарахування та виплати судді Суворовського районного суду м. Одеса ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застуванням щомісячного обмеження її нарахування згідно частини третьої статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” із змінами та доповненнями, внесеними Законом України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року.
Зобов'язав Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області нарахувати та сплатити невиплачену суддівську винагороду судді Суворовського районного суду м. Одеса ОСОБА_1 на підставі статті 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, виходячи з базового розміру посадового окладу судді - 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що встановлений з 01 січня 2020 року, а саме: посадовий оклад судді 78825,00 грн., доплата за вислугу років в розмірі 50% від посадового окладу за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року, з урахуванням виплачених за цей період сум.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погоджуючись з даним рішенням, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області подало апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права, а саме не досконало проаналізовано доводи сторін та надані ними докази, тому просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти по справі нову постанову, якою в повному обсязі у задовольнити позовні вимоги.
Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення:
- суд першої інстанції не врахував того, що відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом №294-IX (в редакції Закону №553-IX);
- суд першої інстанції не взяв до уваги, що прийняття рішення Конституційним судом України від 28.08.2020 не є підставою для нарахування та виплати позивачу недорахованої суддівської винагороди відповідно до ст. 135 Закону, оскільки рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до дня ухвалення такого рішення;
- судом першої інстанції проігноровано той фак., що Територіальне управління є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та не має правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету за КЕКВ 2111 “Оплата праці” коштів передбачених кошторисом на 2020 рік за бюджетною програмою 0501020 “Забезпечення здійснення правосуддя місцевих, апеляційних судів та функціонування органів системи правосуддя.
Обставини справи.
Суд першої інстанції встановив, що указом Президента України від 22.09.2005 №1308/2005 ОСОБА_1 призначена на посаду судді Білгород-Дністровського районного суду Одеської області (а.с.12).
Указом Президента України від 12.11.2007 №1088/2007 ОСОБА_1 переведена на посаду судді Суворовського районного суду міста Одеси (а.с.11).
Постановою Верховної Ради України від 09.09.2010 позивач обрана на посаду судді, зазначеного вище суду, безстроково (а.с.8-10).
Як зазначено у позові, за період з 01 січня 2020 року по 17 липня 2020 року позивачу мала бути нарахована суддівська винагорода, розрахована за фактично відпрацьовані робочі дні, для визначення розміру якої використовувався посадовий оклад виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму працездатних осіб, що встановлений з 01 січня 2020 року - посадовий оклад судді 78 825,00 грн., доплата за вислугу років в розмірі 50% від посадового окладу, що становило в січні 2020 року 103 216,93 грн., в лютому 122 967 грн., в березні 118 237,50 грн.
Як вбачається з інформації про виплату заробітної плати, нарахована суддівська винагорода позивачу з урахуванням обмеження відповідно до ст.29 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” у квітні 2020 року склала 97 187,02 грн.; у травні 2020 року - 47 230,00 грн.; у червні 2020 року - 48 223,78 грн. (а.с. 13-14).
Не погоджуючись з вищевикладеним, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими.
Висновок суду першої інстанції.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки, обмежуючи розмір суддівської винагороди, шляхом внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, всупереч вимогам ч.2 ст.130 Конституції України та ч.1 ст.135 Закону №1402, а також правовій позиції Конституційного Суду України щодо незалежності суддів у рішеннях, що наведені вище, законодавець створив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у даній справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії незалежності суддів. Однак, необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.
Також суд першої інстанції виходив з того що, оскільки, здійснивши нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року з обмеженнями передбаченими статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», відповідач порушив гарантоване Конституцією України право на належне матеріальне забезпечення судді як одну із складових його незалежності, тим самим вчинив протиправні дії.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закону України " Про судоустрій і статус суддів» ".
Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду.
За положеннями частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно пункту 14 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема судоустрій, судочинство, статус суддів.
Частиною 1 та 2 статті 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
За приписами частин 1 та 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII (далі Закон України №1402-VIII) передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до пункту 1 частини 3 вказаної вище статті передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Крім того, згідно з частинами 5 - 8 цієї ж статті суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Водночас, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Разом з цим, статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: "Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу" через інші законодавчі акти.
Системний аналіз наведених вище норми права дає підстави для висновку, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Відтак, обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ) було неправомірним.
Вказане узгоджується з висновками Верховного суду викладеними у постанові від 03 березня 2021 року по справі № 340/1916/20.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Відповідно до частини 1-4 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, Закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд робить висновок, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку, суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Виходячи з наведених вимог процесуального права та враховуючи те, що ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" в частині суддівської винагороди не відповідає Конституції України та нормам міжнародного права, то суд до спірних правовідносин застосовує норми Конституції України, як норми прямої дії.
Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано неконституційними вказані положення частини першої і третьої статті 29 Закону України від 14 листопада 2019 року № 294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік"; абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".
При цьому, Конституційний Суд України зазначив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України.
Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії підстави для їх застосування втрачені у зв'язку з цим обмеженням, а кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.
Враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів вважає, що обмежуючи розмір суддівської винагороди, шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", всупереч вимогам ч. 2 ст. 130 Конституції України та ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, а також правовим позиціям Конституційного Суду України щодо незалежності суддів, законодавець створив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у даній справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії незалежності суддів, в тому числі позивача по даній справі.
Положення Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік"» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Колегія суддів зазначає, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони.
Як вже зазначалось, за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не відповідно до положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Вказане свідчить про протиправність дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням обмежень її розміру, встановлених ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік».
Враховуючи, що нарахування та виплата позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року була проведена відповідачем з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", порушене право належить поновленню шляхом зобов'язання здійснити перерахунок та виплатити суддівську винагороду судді Суворовського районного суду м. Одеса ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року у повному обсязі (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» без застосування обмежень, встановлених ст. 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», відповідно до розміру суддівського окладу, визначеного штатним розписом Красноокнянського районного суду Одеської області з урахуванням надбавки за вислугу років, та виплатити недоотриману частину.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В ході розгляду справи позивач довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач не надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Доводи апеляційної скарги
Щодо доводів апелянта, що він є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня та не має правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету, колегія суддів наголошує, що необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки останні порушують конституційні гарантії незалежності суддів.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово констатував, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Окрім того, відповідно до рішень ЄСПЛ Кечко проти України (заява № 63134/00, пункти 23, 26) та Ромашов проти України (заява № 67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
Зокрема, у справі Кечко проти України (заява № 63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплат не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 вказаного рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У рішеннях ЄСПЛ у справі Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України (заява № 70297/01) та у справі Бакалов проти України (заява № 14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно).
Також, суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта, що він не є належним відповідачем по справі, оскільки зокрема відповідно до п. 4.3 Положення про Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Одеській області, саме апелянт здійснює функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення місцевих загальних судів Одеської області. Водночас, наведені апелянтом обставини, що виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється у порядку черговості відповідно до вимог чинного законодавства України Державною судовою адміністрацією України, жодним чином не свідчать про наявність правових підстав для визнання позивача неналежним відповідачем у межах даної справи розрахунок та виплата суддівської винагороди позивача відноситься до компетенції Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області.
Аналізуючи вищевикладене у сукупності колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги відповідача та скасування рішення суду першої інстанції від 04 грудня 2020 року колегія суддів не вбачає.
Відповідно до ст.316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Згідно п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Пунктом 3 частини 6 статті 12 КАС України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Враховуючи, що дана справа належить до категорії справ незначної складності та розглядалася судом першої інстанції в порядку спрощеного провадження, тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягають.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуючий суддя Шляхтицький О.І.
Судді Домусчі С.Д. Семенюк Г.В.