"15" серпня 2006 р.
10:29
Справа № 6/273/06
м. Миколаїв
15.08.2006р. 10 год. 29 хв. м. Миколаїв, Будинок Рад, вул. Адміральська, 22.каб. № 921
Господарський суд Миколаївської області в складі: судді Ткаченко О.В. при секретарі Засядівко О.О.
За позовом: Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів,
м. Миколаїв, вул. Нікольська, 46, під.2.
До відповідача: Відкритого акціонерного товариства “Миколаївнафтопродукт», м. Миколаїв, вул. Космонавтів, 1.
Суддя О.В. Ткаченко
Від позивача: Колісник О.В., довіреність № 01-8/31 від 17.01.2006р.
Голбан О.О., довіреність № 01-190/694 від 15.06.2006р.
Від відповідача: представник не з'явився.
Предмет спору: Миколаївське обласне відділення ФСЗІ звернулось до господарського суду з адміністративним позовом про стягнення з ВАТ “Миколаївнафтопродукт» 79726,78 грн. штрафних санкцій за нестворені у 2005 році робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Відповідач заперечує проти позовних вимог, вказуючи у відзиві від 31.07.2006 року, що даний адміністративний позов про стягнення адміністративних санкцій не підсуден адміністративному суду, оскільки:
По-перше, згідно Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та Положення «Про Фонд соціального захисту інвалідів», затвердженого Постановою КМУ від 26.09.2002 року № 1434, на Фонд соціального захисту інвалідів покладені повноваження лише по здійсненню контролю за своєчасним перерахуванням юридичними особами сум штрафних санкцій за нестворення робочих місць для працевлаштування інвалідів, одже він не є органом, який стягує штрафні санкцій, а тому не може бути позивачем у справі у відповідності зі ст. 3 КАС України.
По-друге, оскільки адміністративний позов містить вимоги про накладення та стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій, то відповідно з п. 2 ст. 17 КАС України розгляд цієї категорії справ не відноситься до компетенції адміністративного суду України.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, господарський суд
На підставі ст. 19 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», п.3, 5, 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів», затвердженого постановою КМУ від 03.05.1995 р. № 314, відповідач повинен був створити робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, що складає у даному випадку 21 місце, і ввести їх в дію шляхом працевлаштування на них інвалідів.
В підтвердження своїх вимог позивач послався на наданий відповідачем звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік (форма 10-П1), згідно якого на підприємстві працювало 7 інвалідів. Таким чином відповідач не створив 14 робочих місць.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» керівники підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому Законом порядку.
Виходячи з встановлених обставин, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.
Згідно ч. 1 ст. 18 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Відповідно до п. 10 Положення «Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів»передбачає, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров»я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Таким чином, вищевикладене свідчить про те, що чинне законодавство України покладає на вищезазначені органи обов»язок по працевлаштуванню інвалідів за умови інформування їх про вільні робочі місця та вакантні посади на підприємстві.
Як свідчать матеріали справи, а саме копія листа директора Миколаївського обласного центру зайнятості від 24.05.2006 року № 15-1441 (а. с. 10), відповідач у 2005 році інформував в установленій формі Ленінський центр зайнятості про наявність створених робочих місць для працевлаштування інваліда на посади зварника та оператора товарного. Проте інваліди на підприємство не направлялись.
Відповідно до ч.1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Відповідно до ч. 2 вказаної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов»язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Враховуючи вищевикладене, відповідачем у 2005 році виконано вимоги передбачені Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» шляхом інформування про робочі місця, на які можливо було працевлаштування інвалідів.
За таких обставин позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Заперечення відповідача судом до уваги не приймаються, оскільки Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Постановою КМУ № 1434 від 26.09.2002 року (п.1) передбачено, що ФСЗІ є урядовим органом, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому. За змістом ст. 20 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» саме Фонду надано право на стягнення адміністративно-господарських санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. Таким чином, ФСЗІ, відповідно до приписів ст. 104 КАС України, має право звернутися до адміністративного суду.
Крім того, слід зазначити, що у вирішенні питання про правову природу штрафних санкцій, передбачених ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів»слід виходити з того, що вони є видом адміністративно-господарських санкцій, правовий режим яких визначено у Господарському Кодексі України.
Згідно ст. 238 Господарського Кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб»єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб»єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 239 Господарського кодексу України встановлено, що адміністартивно-господарський штраф відноситься до видів адміністративно-господарських санкцій і є грошовою сумою, що сплачується суб»єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Перелік порушень, за які з суб»єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення.
Керуючись ст.ст. 94, 161-163 КАС України, господарський суд
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала
Суддя
О.В.Ткаченко