"15" серпня 2006 р.
11:29
Справа № 6/279/06
м. Миколаїв
15.08.2006р. 11 год. 29 хв. м. Миколаїв, Будинок Рад, вул. Адміральська, 22.каб. № 921
Господарський суд Миколаївської області в складі: судді Ткаченко О.В. при секретарі Засядівко О.О.
За позовом: Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів,
м. Миколаїв, вул. Нікольська, 46, під.2.
До відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю “Заграва», м. Миколаїв, вул. Новозаводська, 9.
Суддя О.В. Ткаченко
Від позивача: Колісник О.В., довіреність № 01-8/31 від 17.01.2006р.
Голбан О.О., довіреність № 01-190/694 від 15.06.2006р.
Від відповідача: Ткаленко Г.І., довіреність № 1 від 25.10.05.
Предмет спору: Миколаївське обласне відділення ФСЗІ звернулось до господарського суду з адміністративним позовом про стягнення з ТОВ “Заграва» 8866,66 грн. штрафних санкцій за нестворені у 2005 році робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Відповідач заперечує проти позовних вимог, вказуючи у відзиві від 28.07.2006 року № 283, що:
По-перше, підприємство з 01.01.2004 року являється суб»єктом малого підприємництва, який, відповідно до Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб»єктів малого підприємництва»від 03.07.1998 року № 727/98, сплачує єдиний податок та не є платником деяких видів податків і зборів у тому числі і внесків до Фонду соціального захисту інвалідів.
По-друге, підприємство інформувало Ленінський РЦЗ про наявність створених, вільних місць для працездатних інвалідів, що підтверджується наданими до Ленінського РЦЗ звітами про наявність робочих місць в тому числі і для працевлаштування інвалідів від 08.02.2005р., 04.04.2005р., 11.05.2005 р., від 09.06.2005р., від 07.07.2005 р.
Представники позивача у судовому засіданні зазначають, що інформування лише служби зайнятості не звільняє відповідача від відповідальності у вигляді сплати штрафних санкцій, оскільки згідно ч. 1 ст. 18 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», п. 10 Положення «Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів»передбачають більш широке коло установ та організацій, які повинні бути повідомленні про наявність створених робочих місць для працевлаштування інвалідів. Зокрема відповідач наголошує на необхідності такого інформування Управління праці та соціальної політики.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, господарський суд
На підставі ст. 19 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», п.3, 5, 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів», затвердженого постановою КМУ від 03.05.1995 р. № 314, відповідач повинен був створити робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, що складає у даному випадку 2 місця, і ввести їх в дію шляхом працевлаштування на них інвалідів.
В підтвердження своїх вимог позивач послався на наданий відповідачем звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік (форма 10-П1), згідно якого на підприємстві інваліди не працювали. Таким чином відповідач не створив 2 робочі місця.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» керівники підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому Законом порядку.
Виходячи з встановлених обставин, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.
Згідно ч. 1 ст. 18 ЗУ “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Відповідно до п. 10 Положення «Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів»передбачає, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров»я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Таким чином, вищевикладене свідчить про те, що чинне законодавство України покладає на вищезазначені органи обов»язок по працевлаштуванню інвалідів за умови інформування їх про вільні робочі місця та вакантні посади на підприємстві.
Як свідчать матеріали справи, а саме надані відповідачем до Ленінського РЦЗ звіти про наявність робочих місць в тому числі і для працевлаштування інвалідів від 08.02.2005р., 04.04.2005р., 11.05.2005 р., від 09.06.2005р., від 07.07.2005 р, а також копія листа директора Миколаївського обласного центру зайнятості від 24.05.2006 року № 15-1441 (а.с. 10), відповідач у 2005 році інформував в установленій формі Ленінський центр зайнятості про наявність створеного робочого місця для працевлаштування інваліда на посаду охоронника. Ленінським РЦЗ у 2005 році для працевлаштування був направлений інвалід 3 групи Заєць Ю.Д., проте згідно рекомендації МСЕК, працевлаштований не був.
Заперечення відповідача щодо звільнення від сплати штрафних санкцій у зв»язку із знаходженням на спрощеній системі оподаткування, посилаючись на свідоцтво від 01.01.2004 року № 1402005975 про право сплати єдиного податку, судом до уваги не приймаються, оскільки:
По-перше, відповідачем вказане свідоцтво в підтвердження заперечень не надано;
По-друге, відповідно до п. 6 Указу Президента України від 03.07.1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб»єктів малого підприємництва»передбачено звільнення суб'єктів малого підприємництва, які сплачують єдиний податок, від сплати перелічених в цій частині деяких видів податків і зборів (обов'язкових платежів), у тому числі і внесків до Фонду України соціального захисту інвалідів. В той час, як приписами ст. 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, на яких працює інвалідів менш, ніж встановлено нормативом, повинно перераховувати відповідним відділенням ФСЗІ штрафні санкції у розмірі середньорічної заробітної плати за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Статею 2 Закону України “Про систему оподаткування» визначено поняття податку і збору (обов'язкового платежу). Штрафні санкції за нестворення місць для працевлаштування інвалідів не підпадають під поняття обов'язкових платежів (внесків), а підлягають сплаті підприємствами незалежно від форми власності і господарювання при наявності вини.
Проте, відповідно до ч.1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Відповідно до ч. 2 вказаної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов»язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Враховуючи вищевикладене, відповідачем у 2005 році виконано вимоги передбачені Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» шляхом інформування про робоче місце, на яке можливо було працевлаштування інваліда.
За таких обставин позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 94, 161-163 КАС України, господарський суд
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала
Суддя
О.В.Ткаченко