Справа № 420/3228/21
20 травня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Потоцької Н.В.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку ст. 262 КАС України) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області в якому позивач просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №5604 від 04.09.2020 року про відмову в призначенні пенсії;
зобов'язати Головне управління пенсійного фонду України в Одеській області прийняти рішення, яким призначити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з моменту звернення із заявою 13.09.2018 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що після досягнення позивачем пенсійного віку, який надає їй право на призначення пенсії за віком, позивач звернулася із відповідною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області. Рішенням позивачу було відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку із ненаданням засвідченої копії трудової книжки та, як наслідок, відсутності трудового стажу.
Вважаючи таке рішення ГУ ПФУ в Одеській області протиправним, позивач звернулася з даним позовом до суду.
Процесуальні дії
Ухвалою суду від 18.03.2021 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами в порядку ст. 262 КАС України.
Ухвалою суду від 18.03.2021 року витребувано від Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області належним чином завірену копію матеріалів щодо розгляду заяви про призначення пенсії ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
08.04.2021 року за вх. № 17776/21 від Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого зазначено, що відповідно до п.1 ст.26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років на дату досягнення пенсійного віку. Відповідно до ст.8 Закону № 1058 право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж. Положеннями ст. 51 Закону передбачено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Так, договору або угоди з Федеративною Республікою Німеччина з питань соціального (пенсійного) забезпечення не укладались. Оскільки надана позивачем копія трудової книжне не завірена належним чином, отже, страховий стаж у позивача відсутній, а тому право на призначення пенсії - відсутнє.
ОСОБА_1 в 1992 році виїхала на постійне місце проживання до Німеччини.
13.09.2018 ОСОБА_1 вперше звернулася до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі із заявою з питань її пенсійного забезпечення.
Листом від 27.10.2018 № 481/Р-11 Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі (а.с.13) повідомило позивачці, що наданий у зверненні паспорт від 14.09.1998 № НОМЕР_2 (дійсний до 14.09.2008) станом на 27.09.2018 є недійсним, у зв'язку із чим не має юридичної сили та не створює правових підстав. Зазначено, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію ЄС візового режиму для України» у ч.1 ст.1 слова «переоформленням, продовженням строку дії» виключено з Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» № 5492. У зв'язку із цим скасована можливість продовження терміну дії паспортів громадянина України для виїзду за кордон, чим, в свою чергу скасовано норми ч.16 цього Закону, та як наслідок поновлення юридичної сили паспортів, виданих до 01.10.2016 після закінчення строків їх дії. Запропоновано у разі бажання, для розгляду питання по суті, подати документ, передбачений ст.5 Закону № 2235, та усі інші наявні документи, визначені постановою ПФУ № 22-1.
31.10.2018 представник ОСОБА_1 за довіреністю ОСОБА_2 звернувся до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі, Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою, в якій зазначив, що при наданні відповіді листом від 27.10.2018 № 481/Р-11 Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі не враховує, що паспорт ОСОБА_3 був продовжений до 14.09.2018, про що наявна відмітку у верхньому куті паспортного документу. У зв'язку із цим станом на 13.09.2018 до заяви ОСОБА_1 додано належний документ, який підтверджує громадянство України.
Листом від 19.11.2018 № 2592/Р-11, 2592/1/Р-3 ГУ ПФУ в Одеській області надано відповідь, в якому наведено приписи Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1. Також зазначено, що при зверненні законного представника ОСОБА_3 із заявою про призначення пенсії ОСОБА_1 було долучено не засвідчену належним чином копію паспорту, а також не надано оригінал паспорту для перевірки достовірності даних, що унеможливило розгляд заяви.
Не погоджуючись із такими діями ГУ ПФУ в Одеській області позивач оскаржила їх в суді.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суд від 28 березня 2019 року по справі № 420/1105/19 визнано протиправною бездіяльність Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 13.09.2018 про пенсійне забезпечення та обов'язано Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.09.2018 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
28.07.2020 року ОСОБА_1 звернулась до ГУ ПФУ в Одеській області із заявою в якій просила прийняти копію її трудової книжки для вирішення питання про призначення пенсії
28.08.2020 року позивач звернулась до ГУ ПФУ в Одеській області із заявою про призначення пенсії.
Рішенням від 04.09.2020 року № 5604 ГУ ПФУ в Одеській області відмовлено позивачу у призначенні пенсії з підстав відсутності у позивача страхового стажу, оскільки надана копія трудової книжки не завірена належним чином.
Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.
У ч. 2 ст. 19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, усі без виключення суб'єкти права на території України зобов'язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).
Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України(неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з частиною другою статті 8 КАС України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.
Відповідно до частин першої і четвертої статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Порядок № 22-1), відповідно до п.1.5 якого заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України.
Відповідно до п.1.6 Порядку № 22-1, звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.
Пунктом 1.7 Порядку № 22-1 встановлено, що днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.
Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.
У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.
Якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів. При надходженні додаткових документів у визначений строк розмір пенсії переглядається з дати призначення. У разі надходження додаткових документів пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність їх подання пенсія перераховується зі строків, передбачених частиною четвертою статті 45 Закону.
Відповідно до п. 2.23 Порядку № 22-1 при поданні особою заяви в паперовій формі документи можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.
Отже, положеннями п.2.23 Порядку № 22-1 передбачено, що копії документів які подані заявником можуть бути посвідчені органом, що призначає пенсію, тобто Головним управління ПФУ в Одеській області.
Таким чином, суд не приймає до уваги доводи відповідача щодо відсутності у позивача права на призначення пенсії у зв'язку із подачею не засвідченої копії трудової книжки, оскільки право засвідчувати подані заявником документи для призначення пенсії має саме управління.
Крім того, судом встановлено, що за заявою про призначення пенсії від 28.08.2020 року пенсійним органом 01.09.2020 року прийнято рішення про призначення пенсії №155250008794, шифр та вид пенсії - 101 пенсія за віком, дата звернення - 28.08.2020р., тривалість стажу - страховий стаж 28 років 4 місяці 23 дні.
Призначити згідно з Законом України щомісячно в сумі:
призначити з 28.08.2020 року по 31.08.2020 року в сумі 1712,00 грн. (101)
призначити з 01.09.2020 по 30.11.2020 в сумі 1712,00 грн. (101)
призначити з 01.12.2020 довічно в сумі 1769,00 грн.
В подальшому пенсійним органом протоколом №155250008794 від 04.09.2020 року відмовлено у призначення пенсії за заявою від 28.08.2020 року, оскільки відсутнє право на пенсію (тривалість стажу 8 років 3 місяці 23 дні).
Як наслідок, 04.09.2020 року прийнято рішення №5604 про відмову в призначенні пенсії.
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії").
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії").
Потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки").
Іншими словами, ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" та у справах "Ґаші проти Хорватії" "Трґо проти Хорватії").
Отже йдеться про дотримання принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" "Москаль проти Польщі").
З урахуванням встановленого, суд дійшов висновку про необґрунтованість прийнятого Головним управлінням ПФУ в Одеській області рішення № 5604 від 04.09.2020 року про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 .
Щодо позовних вимог про зобов'язання Головне управління пенсійного фонду в Одеській області прийняти рішення, яким призначити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з моменту звернення із заявою 13.09.2018 року, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що позивач вперше звернулася до ГУ ПФУ в Одеській області із заявою про призначення пенсії 13.09.2018 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суд від 28 березня 2019 року по справі № 420/1105/19 визнано протиправною бездіяльність Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Одесі щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 13.09.2018 про пенсійне забезпечення та обов'язано Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Одесі повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.09.2018 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, вимоги, які постали перед судом у цій справі, стосуються питання алгоритму дій Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо розгляду заяви про призначення пенсії.
Відтак, фактично позивач просить виконати рішення ООАС від 28.03.2019 року по справі №420/1105/19.
Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 та ч. 1 ст. 129-1 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Зазначений принцип отримав подальше закріплення у нормах судоустрійного і процесуального законодавства.
Обов'язковий характер судового рішення, яке ухвалюється іменем України, підкреслює авторитет судової влади, оскільки жодне рішення інших органів не може прийматись іменем України. Вимога про ухвалення судових рішень іменем України випливає з теорії поділу влади, згідно з якою судова влада є гілкою державної влади України, а тому рішення судів є уособленням волевиявлення держави і, відповідно, їх виконання має бути гарантовано державою. Саме тому обов'язковість судових рішень забезпечується державою.
Відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Суб'єктами, на яких поширюється обов'язковість судових рішень являються всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові чи службові особи та громадяни.
Згідно з частинами 2 та 3 статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Положеннями частин 1, 2 статті 382 КАС України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини 1 статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Аналіз зазначених вище норм дає підстави для висновку, що приписами статей 382, 383 КАС України передбачено декілька видів судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах: зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу та визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду.
Вказані правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання нового позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС (стаття 382 КАС України), який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
Відтак, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, у відповідності до КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі №806/2143/15.
З урахуванням встановлених обставин по справі, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині та наявність підстав для їх часткового задоволення.
Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Судом також враховується п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, згідно якого обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Крім того, у справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ч.1 ст. 139 КАСУ, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на зазначене та згідно із ст.139 КАС України судові витрати ОСОБА_1 в загальній сумі 908,00 грн., сплачені згідно меморіального ордеру № 53066116 від 22.03.2021 року підлягають стягненню на її користь за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ПФУ в Одеській області.
Керуючись ст. ст. 2-9, 14, 139, 242, 246, 250, 251, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду в Одеській області № 5604 від 04.09.2020 року про відмову в призначенні пенсії.
Зобов'язати Головне управління пенсійного фонду в Одеській області прийняти рішення, яким призначити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з моменту звернення із заявою 28.08.2020 року.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (місце проживання в АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати за сплату судового збору у розмірі 908 (дев'ятсот вісім гривень) грн. 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (адреса: 65107, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 20987385).
Рішення суду набирає законної сили, відповідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст.295, ст.297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Пунктом 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
ОСОБА_1 - місце проживання в АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1
Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області - адреса: 65012, м. Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 20987385
Головуючий суддя Н.В. Потоцька