Київський апеляційний суд
7 квітня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду складі:
головуючого - судді ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю секретаря ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
потерпілої ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
обвинувачених ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві кримінальне провадження № 12017100050000676 щодо
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
уродженця м. Києва, громадянина України,
що зареєстрований та проживає за адресою:
АДРЕСА_1 , не судимого,
який обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.187 КК України,
ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,
уродженця с. Жовтневе Переяслав-Хмельницького району Київської області,
громадянина України, що зареєстрований за адресою:
АДРЕСА_2 ,
проживає за адресою: АДРЕСА_3 ,
судимого вироком Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду
Київської області від 30.07.2020 за ч.1 ст.115 КК України
на підставі ст.71 КК України на 14 років позбавлення волі,
постановою Березанського міського суду Київської області
від 10.07.2012 звільненого умовно-достроково на невідбуту частину
3 роки 4 місяці 29 днів,
який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.186, ч.2 ст.187 КК України,
за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_9 і захисника ОСОБА_7 на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2020 року,
Вироком Оболонського районного суду м. Києва від 15.10.2020 ОСОБА_9 визнаний винуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч.1 ст.186, ч.2 ст.187 КК України, і йому призначено покарання:
- за ч.1 ст.186 КК України - 3 роки позбавлення волі;
- за ч.2 ст.187 КК України - 8 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна.
На підставі ч.1 ст.70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_9 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців з конфіскацією майна.
До набрання вироком законної сили суд застосував до ОСОБА_9 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою і ухвалив, що строк відбування покарання йому необхідно обчислювати з 15.10.2020.
Цим же вироком ОСОБА_8 визнаний винуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч.2 ст.187 КК України і йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією майна.
До набрання вироком законної сили застосований до ОСОБА_8 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою суд залишив без змін і ухвалив, що строк відбування покарання йому необхідно обчислювати з 15.10.2020.
На підставі ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26.11.2015 ОСОБА_8 зараховано у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення у цьому кримінальному провадженні з 26.01.2017 по 14.09.2018 та з 18.09.2018 по 15.10.2020 з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_6 суд задовольнив частково і стягнув на її користь матеріальну шкоду з ОСОБА_9 в розмірі 3 550 гривень, солідарно з ОСОБА_9 і ОСОБА_8 - 5 608 гривень, а також з кожного обвинуваченого моральну шкоду в розмірі 10 000 гривень.
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_9 просить поглинути призначені йому за цим вироком та вироком Вишгородського районного суду Київської області від 11.09.2020 покарання, призначивши остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців, і на підставі ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26.11.2015 зарахувати у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення з дня набрання законної сили вироком Вишгородського районного суду Київської області від 11.09.2020 по день набрання законної сили вироком Оболонського районного суду м. Києва від 15.10.2020 з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
В апеляційній скарзі, поданій в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , захисник ОСОБА_7 просить вирок суду щодо ОСОБА_8 змінити, перекваліфікувавши його дії з ч.2 ст.187 КК України на ч.2 ст.186 КК України, та призначити покарання в межах санкції ч.2 ст.186 КК України.
Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, зазначає про невідповідність висновків суду про погрозу застосування ОСОБА_8 насильства, небезпечного для життя та здоров'я потерпілої, з використанням ножа фактичним обставинам кримінального провадження. Як стверджує захисник, показання потерпілої ОСОБА_6 в цій частині містять істотні суперечності, адже вона чітко не вказує, в якій руці її підзахисний тримав ніж, і чи дійсно то був ніж, не впевнена. Під час одночасного допиту обвинувачених та потерпілої в ході досудового розслідування ОСОБА_6 показала, що предмет, який нібито приставив до неї ОСОБА_8 , не був холодний. До того ж, з показань потерпілої вбачається, що золоті прикраси і сумку з грішми вона віддала до того, як ОСОБА_8 нібито погрожував ножем чи предметом, схожим на ніж. А відтак, дії її підзахисного належить кваліфікувати як грабіж.
Крім того, вказує, що у вироку суд не зазначив мотиви, з яких відхилив доводи сторони захисту про недопустимість доказів. Так, протокол пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 25.01.2017 містить пусті графи, які після складання та підписання протоколу не були закреслені з метою уникнення можливості що-небудь дописати, в ньому не зазначено інформацію про присутність потерпілої та її ознайомлення з цим протоколом. У протоколі проведення слідчого експерименту від 25.01.2017 за участю ОСОБА_6 не зазначено місце проживання понятих, вказано інший номер кримінального провадження, аналогічна ситуація з пустими графами, містяться виправлення, у графі про застосування технічних засобів фіксації та носіїв інформації відсутні відповідні відомості, лише зазначено мобільний телефон “iPhone”, який використовувався при проведенні слідчої дії. Потерпіла не була попереджена про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань за ст.384 КК України, їй не роз'яснювалися права та обов'язки, що підтверджується відсутністю її підписів у відповідних графах і ставить під сумнів правдивість показань. У протоколі проведення слідчого експерименту від 03.02.2017 за участю підозрюваного ОСОБА_8 відсутні відомості про дати народження та місце проживання спеціаліста та статиста, пусті графи і також лише зазначено про застосування мобільного телефону “iPhone” без будь-якої іншої конкретизації функцій технічного засобу. У протоколі одночасного допиту осіб від 03.03.2017 відсутня інформація про характеристики технічних засобів фіксації та носіїв інформації, попередження потерпілої про кримінальну відповідальність та роз'яснення їй прав та обов'язків. Отже, всі ці джерела доказів не відповідають вимогам ст.ст.103, 104, 105, 107 КПК України стосовно порядку їх складання, протоколи проведення слідчих експериментів та одночасного допиту, крім викладеного, не містять даних про ідентифікуючі ознаки технічних пристроїв, за допомогою яких здійснювалась фіксація, даних про первинні носії отриманої інформації, що позбавляє можливості з'ясувати, на який технічний засіб здійснювалася аудіо-, відеофіксація та чи є вони оригінальними примірниками технічних носіїв інформації зафіксованої процесуальної дії. Долучені до протоколів додатки - диски не засвідчені підписами учасників слідчої дії і також є недопустимими доказами.
Стверджує захисник і про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону через неконкретність висунутого обвинувачення, а саме, невстановлення під час досудового розслідування точного місця вчинення кримінального правопорушення, як це передбачено п.1 ч.1 ст.91 КПК України. Зазначена в обвинувальному акті місцевість неподалік вул. Дніпроводської та митниці “Ост Вест Експрес” (юридична адреса: м. Київ, вул. Дніпроводська, 1) відповідно до карт міста Києва та Київської області може відноситись як до міста Києва, так і до Вишгородського району Київської області, що впливає на підсудність кримінального провадження. Ця обставина не була з'ясована судом першої інстанції.
Що стосується призначення покарання, то суд не застосував положення ч.4 ст.70 КК України з огляду на наявність вироку Вишгородського районного суду Київської області від 11.09.2020, яким ОСОБА_8 засуджений за ч.1 ст.153, ч.2 ст.186, ч.2 ст.187 КК України, тобто неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, і не врахував висновки в постанові Верховного Суду від 01.06.2020 у справі № 766/39/19 та постанові від 26.11.2020 у справі № 127/885/20, що при наявності іншого обвинувального вироку щодо однієї і тієї ж особи слід керуватись часом постановлення попереднього вироку, а не часом набрання ним законної сили. Призначене ОСОБА_8 покарання, на переконання захисника, не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого і є явно несправедливим через суворість. Вважає, що суд не врахував критичне відношення обвинуваченого до вчиненого ним кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.186 КК України, обставини, які пом'якшують покарання, якими є щире каяття, сприяння розкриттю злочину, визнання цивільного позову. До того ж, за 4 роки, протягом яких ОСОБА_8 тримається під вартою, він усвідомив свою поведінку і став на шлях виправлення.
Заслухавши суддю-доповідача; доводи обвинуваченого ОСОБА_9 , який підтримав свою апеляційну скаргу і просив її задовольнити; доводи захисника ОСОБА_7 на підтримку позиції про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_8 та недопустимість доказів, які суд поклав в основу вироку; доводи обвинуваченого ОСОБА_8 , який погодився із своїм захисником; доводи потерпілої ОСОБА_6 та прокурора, які просили апеляційні скарги залишити без змін, вважаючи вирок суду законним, обґрунтованим і вмотивованим; провівши судові дебати, надавши обвинуваченим останнє слово, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_9 належить задовольнити частково, а в задоволенні апеляційної скарги захисника відмовити, з таких підстав.
Вироком суду визнано доведеним, що ОСОБА_9 вчинив грабіж потерпілої ОСОБА_6 , а після цього за попередньою змовою з ОСОБА_8 розбій відносно неї, за таких обставин.
За невстановлених обставин у ОСОБА_9 виник злочинний умисел на вчинення нападу, поєднаного з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, і він вирішив підшукати особу, з якою разом буде вчиняти кримінальне правопорушення. На пропозицію ОСОБА_9 вчинити такий напад ОСОБА_8 погодився, і вони розробили спільний план, розподіливши ролі.
На початку грудня 2016 року, діючи за попередньою змовою відповідно до розподілених ролей, ОСОБА_9 через сайт знайомств “mamba.ru” познайомився з ОСОБА_6
16 грудня 2016 року близько 23 години ОСОБА_9 разом з ОСОБА_6 знаходився у готелі “Акорн”, розташованому на вул. Університетській, 33 в м. Ірпінь Київської області. У цей же час ОСОБА_8 знаходився в автомобілі “Chevrolet Lacetti” д/н НОМЕР_1 неподалік вказаного готелю.
Близько 23 години 30 хвилин, реалізовуючи спільний злочинний умисел, ОСОБА_9 разом з ОСОБА_6 біля готелю сів в автомобіль “Chevrolet Lacetti”, за кермом якого був ОСОБА_8 , і під приводом поїздки до місця проживання ОСОБА_6 вирушили в бік виїзду з м. Ірпінь у напрямку м. Києва. Близько 23 години 40 хвилин, проїжджаючи поблизу пров. Озерного в м. Ірпінь, ОСОБА_6 , яка разом з ОСОБА_9 знаходилась на задньому сидінні, дістала свій мобільний телефон “LG G3S”, щоб покликати когось на допомогу. У цей момент ОСОБА_9 , виходячи за межі домовленості з ОСОБА_8 , перебуваючи на задньому сидінні автомобіля, який рухався по вулицям м. Ірпінь, шляхом ривку відкрито викрав належний ОСОБА_6 мобільний телефон “LG G3S” вартістю 3 500 гривень в чохлі вартістю 50 гривень. ОСОБА_9 вийняв з мобільного телефону sim-карту і карту пам'яті, які повернув ОСОБА_6 , а мобільний телефон залишив собі та згодом розпорядився ним на власний розсуд, спричинивши потерпілій майнової шкоди на суму 3 550 гривень.
Крім того, 17 грудня 2016 року о 00 годин 20 хвилин, продовжуючи реалізовувати спільний злочинний умисел на вчинення нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, діючи за попередньою змовою відповідно до розподілених раніше ролей, ОСОБА_8 зупинив автомобіль “Chevrolet Lacetti” д/н НОМЕР_1 поблизу митниці “Ост Вест Експрес”, розташованої на вул. Дніпроводській в м. Києві. ОСОБА_8 , знаходячись на сидінні водія, розвернувся корпусом до ОСОБА_6 , взяв її правою рукою за потилицю, нахилив голову потерпілої до сидіння водія, приклав до її горла предмет, схожий на ніж, та, погрожуючи ним, вимагав віддати свої прикраси.
ОСОБА_6 , яка реально сприйняла ці погрози, побоюючись за своє життя і здоров'я, зняла з себе золотий ланцюжок вартістю 2 123 гривні, золотий кулон вартістю 1 261 гривня, золоті сережки вартістю 730 гривень і дві золоті каблучки вартістю 300 і 794 гривні, які передала ОСОБА_9 . У цей момент ОСОБА_9 взяв сумку ОСОБА_6 та передав її ОСОБА_8 , який дістав з сумки гаманець і взяв грошові кошти в сумі 450 гривень, а сумку та гаманець віддав потерпілій. В подальшому ОСОБА_9 і ОСОБА_8 на автомобілі “Chevrolet Lacetti” залишили місце вчинення злочину, а майном ОСОБА_6 загальною вартістю 5 658 гривень розпорядились на власний розсуд, спричинивши їй майнової шкоди на вказану суму. При цьому ОСОБА_9 і ОСОБА_8 залишили потерпілу на дорозі поблизу вул. Дніпроводської в м. Києві, повернувши їй 50 гривень.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_9 і ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення за обставин, викладених у вироку, підтверджуються сукупністю наведених у ньому доказів, яким суд дав належну оцінку, а саме, даними в: показаннях потерпілої про обставини вчинення щодо неї грабежу та розбою; показаннях свідка ОСОБА_10 - керуючого готелю “Акорн”, який вперше побачив ОСОБА_6 , коли вона одного вечора виселялася з готелю, а через два тижні після цього потерпіла приходила з працівником поліції і переглядала відеозаписи, на одному з яких вона була зафіксована разом з чоловіком, обличчя якого було дуже добре видно, і в подальшому 08.02.2017 під час пред'явлення особи для впізнання за фотознімками він впізнав ОСОБА_9 (т.2 а.с.188-190); інформацією ПТ “АЙ ТІ ЛОМБАРД” на запит слідчого, згідно з якою ОСОБА_9 у період з липня по вересень 2016 року та ОСОБА_8 у період з липня 2016 року по січень 2017 року неодноразово зверталися до різних ломбардних відділень товариства, розташованих в м. Києві, з приводу закладу мобільних телефонів та ювелірних виробів, які ними не відкуплялися, і серед закладеного ОСОБА_8 майна 23.12.2016 значиться мобільний телефон “LG” (т.2 а.с.176-177); інформацією керуючого готелю ОСОБА_10 на запит слідчого, згідно з якою 16.12.2016 ОСОБА_6 проживала в готелі “Акорн” (т.2 а.с.181).
З цих доказів випливає, що коли ОСОБА_9 і ОСОБА_6 після спільного проведення часу виселялися з номеру готелю, бо потерпілій стало зле і у неї склалось відчуття, що їй у вино щось підсипали, ОСОБА_9 , який представився їй ОСОБА_11 , зателефонував ОСОБА_8 , який начебто після того, як його привіз, повернувся у м. Київ. ОСОБА_8 на автомобілі “Chevrolet” білого кольору приїхав досить швидко, потерпіла і ОСОБА_9 сіли на заднє сидіння, і вона вважала, що її везуть додому. ОСОБА_8 проїхав повз поворот до її будинку, на що ОСОБА_6 почала вимагати відвезти її додому, питала, куди вони їдуть, однак ОСОБА_9 став їй грубити, затискати рота, щоб не кричала, а коли вона дістала телефон, щоб викликати поліцію, ривком вирвав телефон з її рук та забрав собі. ОСОБА_9 сказав, що потерпіла образила його словами, що він їй щось підсипав, запевнив, що вони їдуть до Академмістечка в м. Київ, після чого автомобіль відвезе її в м. Ірпінь. Коли ОСОБА_6 зрозуміла, що її везуть не до Академмістечка, умовляння відвезти додому обвинуваченими сприйняті не були, а, навпаки, вони погрожували кудись її завезти та віддати в рабство. В решті решт її завезли в глухе місце, автомобіль з'їхав з траси, зупинився, і їй сказали віддавати все, що у неї є. Спочатку ОСОБА_6 нічого не віддавала і обвинувачені наполягали, щоб вона віддала їм все сама по-хорошому. На спроби відчинити двері і втекти її схопили, ОСОБА_9 забрав сумку, передав ОСОБА_8 на водійське сидіння і той забрав гаманець та 450 гривень. Пізніше вони повернули їй 50 гривень, щоб вона добралася додому. На вимогу обвинувачених вона повідомила ОСОБА_12 -код платіжних карток, вони через мобільний додаток “Приват24” перевірили, що на рахунку мало коштів, і повернули картку назад. Потім на її прохання ОСОБА_9 повернув sim-картку і дозволив виписати з її ж телефону номер телефону батьків. Після того, як забрали сумку, потерпіла почала знімати з себе прикраси, оскільки ОСОБА_8 з свого місця різко повернувся до неї, лівою рукою взяв за шию, притиснув обличчям до спинки свого сидіння, правою рукою приклав до її горла щось схоже на ніж і сказав, що зараз дадуть їй по ребрах і заріжуть, якщо вона нічого не віддасть. Незважаючи на те, що самого ножа вона не бачила, ОСОБА_6 сприйняла погрозу застосування ножа як реальну, оскільки знаходилась з двома незнайомими чоловіками вночі в незнайомому глухому місці, і саме тому сама зняла всі ювелірні прикраси і віддала обвинуваченим. Потім вона та ОСОБА_9 вийшли, той відвів її подалі від автомобіля, щоб не бачила номерних знаків, і показав напрямок до траси.
Ці докази суд першої інстанції правильно взяв до уваги, оскільки вони логічні, послідовні, узгоджуються між собою та з іншими доказами, якими суд мотивував свої висновки.
Так, на підтвердження факту володіння мобільним телефоном “LG” та ювелірними виробами ОСОБА_6 надала фотокартки та копії документів, у тому числі цінників із зазначенням ваги та проби (т.2 а.с.168-173). В ході пред'явлення особи для впізнання за фотознімками 25.01.2017 потерпіла впізнала ОСОБА_9 і ОСОБА_8 як осіб, які 17.12.2016 близько о 00 годин 30 хвилин поблизу митниці “Ост Вест Експрес”, розташованої на вул. Дніпроводській в м. Києві, здійснили на неї напад з погрозою застосування предмета, схожого на ніж, та заволоділи її майном (т.2 а.с.182-184, 185-187). А під час слідчого експерименту 25.01.2017 потерпіла на місці детально розповіла та продемонструвала обставини вчинення на неї нападу ОСОБА_9 і ОСОБА_8 , які повністю відповідають її показанням в судовому засіданні (т.2 а.с.191-197). Всі ці обставини переконливо доводять, що показання потерпілої є щирими та достовірними.
Обвинувачений ОСОБА_9 підтвердив обставини знайомства з потерпілою на сайті знайомств “mamba.ru”, спільного проведення з нею часу 16 грудня 2016 року та очікування його ОСОБА_8 в м. Ірпінь, щоб відвезти назад в м. Київ.
Що стосується обставин, за яких вони опинились на вул. Дніпроводській, то ОСОБА_9 показав, що в автомобілі ОСОБА_6 почала пред'являти йому претензії, що він їй щось підсипав у вино і що вона через це погано себе почуває. З цієї причини вони почали сваритися, а ОСОБА_8 ввімкнув голосніше музику, щоб їх не чути. Куди і якою дорогою їхав ОСОБА_8 , вони не слідкували, бо з'ясовували між собою стосунки. Коли ОСОБА_6 взяла в руки свій мобільний телефон, щоб кудись зателефонувати, то він сказав, щоб вона віддала йому телефон як відшкодування понесених ним того вечора витрат на кафе, магазин та номер в готелі. Після цього потерпіла добровільно віддала йому мобільний телефон, з якого він вийняв sim-карту та флеш-карту і повернув їй. Невдовзі попросив ОСОБА_8 зупинитися, щоб вийти в туалет. ОСОБА_8 зупинив автомобіль десь біля лісу та вийшов з нього. Він же залишався в салоні автомобіля разом з ОСОБА_6 , сварився з нею, вимагав розрахуватися за все, що витратив, після чого вона зняла з себе та добровільно віддала йому ювелірні прикраси із золота: ланцюжок з кулоном, сережки та дві каблучки, якісь гроші. Надалі він вийшов з автомобіля разом з ОСОБА_6 , віддав їй 50 гривень на дорогу, щоб вона могла зупинити автомобіль та доїхати додому в м. Ірпінь, оскільки поруч була автотраса.
Обвинувачений ОСОБА_8 показав, що станом на грудень 2016 року два чи три місяці був знайомий з ОСОБА_9 , який періодично звертався за послугами з перевезення в таксі. 16 грудня 2016 року на прохання ОСОБА_9 привіз того в м. Ірпінь та чекав. Близько 23 години зателефонував ОСОБА_9 і сказав адресу готелю, куди він повинен був приїхати за ним. З готелю вийшли ОСОБА_9 і ОСОБА_6 , сіли в автомобіль на заднє сидіння, але адресу, куди необхідно їхати, не сказали, а тому він поїхав до м. Києва. Щоб не слухати, про що ці двоє розмовляли, увімкнув музику. Зупинившись на прохання ОСОБА_9 в районі вул. Дніпроводської на в'їзді в м. Київ, вийшов покурити, а коли повернувся, то на передньому пасажирському сидінні лежала сумка потерпілої та золотий ланцюжок з кулоном, чому він не придав значення. Потім ОСОБА_9 і ОСОБА_6 вийшли на вулицю, про щось там говорили, після чого до автомобіля повернувся лише ОСОБА_9 , з яким вони поїхали в м. Київ, а потерпіла залишилася на дорозі. Чому так сталося, не знає і не цікавився. Він до ОСОБА_6 погроз не застосовував, не хапав її за шию та не приставляв ножа. Приблизно через тиждень під час прибирання в автомобілі знайшов чийсь мобільний телефон, який здав у ломбард.
Показанням ОСОБА_13 про те, що потерпіла добровільно віддала йому мобільний телефон і прикраси за понесені ним того вечора витрати, а так само показанням ОСОБА_8 , який, взагалі, заперечив свою причетність до заволодіння майном ОСОБА_6 , суд першої інстанції дав оцінку і правильно не взяв їх до уваги, оскільки вони спростовуються показаннями потерпілої та іншими доказами.
Сама позиція обвинувачених, що потерпіла добровільно передала ОСОБА_9 належне їй майно, у тому числі засіб зв'язку, які не були варті витрачених на неї коштів, при чому ОСОБА_8 присутній не був, а сама серед ночі в холодну пору року залишилася за містом в безлюдному місці, чому останній не придав ніякого значення, як і жіночим речам на передньому сидінні автомобіля, є абсурдною.
Суд правильно вказав у вироку, що незважаючи на таку позицію ОСОБА_8 , він повністю визнав позов потерпілої стосовно стягнення моральної шкоди в розмірі 10 000 гривень та частково (в межах висунутого обвинувачення) - стосовно стягнення майнової шкоди.
Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що під час слідчого експерименту в присутності захисника ОСОБА_9 повідомив, що коли вони зупинились за містом, то потерпіла передала спочатку мобільний телефон, а потім ще щось лише тоді, коли ОСОБА_8 розвернувся та наказав їй робити це по-хорошому, а він, знаходячись поруч, нібито не бачив, що вона передає, оскільки розглядав її мобільний телефон (т.2 а.с.198-204).
Під час слідчого експерименту ОСОБА_8 не заперечував, що потерпіла питала, куди її везуть, і хвилювалася, а коли ОСОБА_9 сказав йому повернути в темне місце і зупинитися, то виходив з автомобіля. По поверненню за вказівкою ОСОБА_9 зачинив двері автомобіля на центральний замок, щоб ОСОБА_6 не вийшла, оскільки ОСОБА_9 сказав йому, що зробить все сам і пообіцяв заплатити йому гроші. В його присутності ОСОБА_9 сказав потерпілій, що за все треба платити, знімав з неї прикраси, а та чинила супротив. За попередньою домовленістю з ОСОБА_9 , який сказав, що якщо потерпіла буле вчинювати якісь активні дії, щоб він крикнув на неї, він повернувся, запитав, чого вона кричить, і сказав, що їй ніхто нічого поганого робити не збирається. Він не бачив, як ОСОБА_9 знімав з неї прикраси, а сумку потерпіла йому передала, коли він сказав поставити її на переднє сидіння, при цьому на прохання ОСОБА_9 перевірити, що в сумці, сказав, щоб перевіряв сам, і повернув її. Телефон ОСОБА_6 не бачив і припускає, що вона віддала його ОСОБА_9 , можливо, коли він виходив (т.2 а.с.205-211).
Показання обвинувачених є нелогічними, не узгоджуються з обставинами, про які вони самі ж повідомили під час слідчих експериментів, а також з апеляційними вимогами, оскільки ОСОБА_9 лише порушує питання про залік досудового тримання під вартою, а ОСОБА_8 , який стверджував про непричетність до вчиненого злочину, підтримує апеляційну скаргу з вимогами про зміну правової кваліфікації його дій на грабіж.
З показань потерпілої достовірно вбачається, що ОСОБА_9 і ОСОБА_8 , діючи узгоджено, вивезли її вночі проти її волі в незнайоме безлюдне місце. Не даючи можливості покликати когось на допомогу, ОСОБА_9 забрав у неї телефон. Пізніше ОСОБА_9 висловив вимогу віддати ювелірні прикраси, а коли вона відмовилася і намагалася залишити автомобіль, ОСОБА_8 заблокував двері, приставив до її шиї якийсь предмет, сказав, що заріже, і вона сприймала цей предмет як ніж, а погрозу його застосування як реальну. Лише після цього ОСОБА_9 забрав у неї сумку, яку передав ОСОБА_8 , а вона зняла прикраси і віддала їх обвинуваченим. Показання потерпілої частково підтвердив ОСОБА_8 в ході слідчого експерименту, повідомивши про такі обставини, як блокування дверей автомобіля, щоб не дати змоги потерпілій залишити його, та прохання ОСОБА_9 прикрикнути на неї у випадку, якщо вона чинитиме супротив, яке той міг висловити лише заздалегідь до цих подій.
Про обґрунтованість висновків суду, на переконання колегії суддів, свідчить і те, що ОСОБА_8 у подальшому здав мобільний телефон потерпілої в ломбард, а ОСОБА_9 представився потерпілій іншим іменем, що доводить відсутність у нього намірів підтримувати з потерпілою будь-які стосунки та унеможливити встановлення його особи.
Ніяких суперечностей, як про це вказує захисник, показання потерпілої не містять. Те, що потерпіла не змогла повідомити, в якій руці ОСОБА_8 тримав предмет, який вона сприйняла як ніж, а так само не бачила цей предмет, не дає підстав ставити під сумнів правдивість її показань і не впливає на правову кваліфікацію. Потерпіла чітко не вказує, до чи після застосування ОСОБА_8 погрози, ОСОБА_9 забрав її сумку, однак золоті прикраси вона зняла з себе саме після погрози. Погроза при розбої має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він протидіятиме нападаючому або не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, а у потерпілого дійсно таке враження склалося. Отже, головним критерієм реальності погрози є суб'єктивне сприйняття її потерпілим, і для кваліфікація діяння за ст.187 КК України не має значення, чи мав винний намір приводити погрозу насильством, небезпечним для життя або здоров'я, до виконання.
Відтак, характер дій обвинувачених, вчинених з метою реалізації злочинного умислу, про які зазначено раніше, були заздалегідь сплановані і свідчать вчинення ними розбою за попередньою змовою.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно й неупереджено дослідив всі обставини кримінального провадження, і навів у вироку сукупність доказів на підтвердження встановлених обставин, якими повністю доведено винуватість ОСОБА_9 та ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, і які з точки зору достатності та взаємозв'язку правильно покладено в обґрунтування висновків, у тому числі щодо правової кваліфікації дій кожного з обвинувачених за ч.2 ст.187 КК України - напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, вчинений за попередньою змовою групою осіб; а також кваліфікації дій ОСОБА_9 за ч.1 ст.186 КК України - відкрите викрадення чужого майна (грабіж).
А тому доводи в апеляційній скарзі захисника про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації дій ОСОБА_8 необґрунтовані.
Твердження про неконкретність висунутого обвинувачення, оскільки захисник намагається поставити під сумнів дотримання Оболонським районним судом м. Києва під час розгляду кримінального провадження правил територіальної підсудності, є безпідставними.
Позиція захисника, що місце вчинення кримінального правопорушення відносно потерпілої ОСОБА_6 під час досудового розслідування чітко встановлено не було, а тому місцем вчинення кримінального правопорушення може бути як м. Київ, так і Вишгородський район Київської області, є її особистими припущеннями.
Як зазначено в обвинувальному акті, місцем вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.187 КК України, яке є більш тяжким, є ділянка місцевості поблизу митниці “Ост Вест Експрес”, розташованої на вул. Дніпроводській в м. Києві, тобто в Оболонському районі м. Києва.
Не знайшли свого підтвердження і посилання захисника на те, що суд поклав в основу вироку недопустимі докази.
Згідно з ст.86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому законом.
Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатись суд при ухваленні судового рішення.
Стверджуючи про недопустимість даних у протоколі пред'явлення особи для впізнання за фотознімками, захисник вказує на наявність у ньому пустих граф, які не були перекреслені з метою уникнення можливості що-небудь дописати. Однак це не може бути підставою для визнання недопустимим доказу, який отриманий уповноваженою на те особою у порядку і з джерел, передбачених кримінальним процесуальним законом. Не відповідають дійсності і посилання в апеляційній скарзі на відсутність у протоколі даних про присутність потерпілої при проведенні цієї слідчої дії, її ознайомлення з протоколом, тощо.
Це ж стосується незаповнених граф, відсутності в протоколі проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_6 відомостей про місце проживання понятих, і статистів, дат народження останніх, а в протоколі проведення слідчого експерименту за участю ОСОБА_8 - місця проживання спеціаліста і статиста, адже дати народження цих осіб всупереч твердженням захисника слідчий зазначив.
Непереконливими є і посилання захисника на те, що в протоколі вказано інший номер кримінального провадження, оскільки пропуск слідчим одного нуля при зазначенні номеру є очевидною опискою.
Про те, що доводи захисника про недопустимість доказів є надуманими, свідчить і відсутні в апеляційній скарзі посилань на конкретні норми КПК України, які нібито не були дотримані слідчим при проведенні слідчої дії.
Колегія суддів зауважує, що при проведенні слідчого експерименту застосовувався звуко- та відеозаписувальний технічний засіб, що зафіксовано на диску формату CD-R, який є невід'ємним додатком до протоколу, і всі відомості про понятих та статистів вони особисто повідомили слідчому. Зафіксовано відеозаписом і попередження потерпілої про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання. Що ж стосується не роз'яснення потерпілій її процесуальних прав та обов'язків, то закон не зобов'язує слідчого робити це перед кожною слідчою дією, і про порушення її прав у такий спосіб ОСОБА_6 не повідомляла.
Відповідно до вимог п.1 ч.3 ст.104 КПК України вступна частина протоколу повинна містити інформацію про те, що особи, які беруть участь у процесуальній дії, заздалегідь повідомлені про застосування технічних засобів фіксації, характеристики технічних засобів фіксації та носії інформації, які застосовуються при проведенні процесуальної дії, умови та порядок їх використання.
Зауваження захисту на відсутність у протоколах проведення слідчого експерименту детальної інформації про застосований технічний засіб фіксації, крім того, що ним є мобільний телефон “iPhone”, зокрема, його характеристики, є слушними. Але підстав для визнання доказів, які отримані в порядку, встановленому законом, лише через несуттєві недоліки оформлення протоколу, колегія суддів не вбачає.
Також на спростування доводів захисту слід зазначити, що законом не передбачено, що протокол має містити ідентифікаційні дані технічних засобів, за допомогою яких здійснювалася фіксація. Додатки до цих протоколів, якими є диски формату CD-R з відеозаписом процесуальної дії, належним чином виготовлені, упаковані з метою надійного збереження, а також засвідчені підписом слідчого, як це передбачено ч.3 ст.105 КПК України. Відповідно до вимог цієї норми додаток засвідчується підписом особи, яка брала участь в його виготовленні, а не всіх учасників слідчої дії.
Крім того, згідно з ст.7 Закону України “Про електронні документи та електронний документообіг” у разі зберігання інформації на кількох електронних носіях кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа.
Матеріальний носій - лише спосіб збереження інформації, який має значення тільки коли електронний документ виступає речовим доказом. Головною особливістю електронного документа є відсутність жорсткої прив'язки до конкретного матеріального носія. Один і той же електронний документ (відеозапис) може існувати на різних носіях. Всі ідентичні за своїм змістом примірники електронного документа можуть розглядатися як оригінали та відрізнятися один від одного тільки часом і датою створення.
Долучені слідчим до протоколів проведення слідчого експерименту диски формату CD-R з відеозаписом виготовлені у зв'язку з необхідністю збереження та надання інформації, яка має значення у кримінальному провадженні та є самостійним джерелом доказу похідним від інформації, що зберігається на мобільному телефоні в електронному вигляді, а саме, у файлах.
Таким чином, записаний на оптичний диск - носій інформації електронний файл у вигляді відеозапису є оригіналом (відображенням) електронного документу.
До того ж, при дослідженні вказаних відеозаписів у судових засіданнях 21.08.2019, 05.09.2020 потерпіла та обвинувачений ОСОБА_8 не оспорювали правильність відображених на цих записах подій.
З викладених раніше обставин відсутні підстави і для визнання недопустимим доказом даних у протоколі одночасного допиту осіб від 03.03.2017, а саме, потерпілої ОСОБА_6 , підозрюваних ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , в якому, як стверджує захисник, відсутня інформації про характеристики технічного засобу фіксації та носіїв інформації, дані про попередження потерпілої про кримінальну відповідальність, про роз'яснення їй прав та обов'язків (т.2 а.с.212-215).
Між тим, відповідно до вимог ч.4 ст.95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст.225 цього Кодексу, тобто під час допиту слідчим суддею свідка або потерпілого в ході досудового розслідування, що може бути лише у виняткових випадках. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатись на них.
Суд першої інстанції допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, пославшись у вироку на протокол одночасного допиту осіб, тобто на показання потерпілої та обвинувачених, які вони давали слідчому.
Інших істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли потягти зміну або скасування вироку, колегія суддів не вбачає.
Ухвалюючи вирок, суд навів докладні мотиви прийнятого рішення про часткове задоволення цивільно-правових вимог потерпілої, стягнувши з обвинувачених на її користь матеріальну шкоду, яка складається з вартості майна, яким заволоділи ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , в межах висунутого їм обвинувачення, та моральну шкоду, розмір якої узгоджується з характером та обсягом душевних страждань потерпілої, відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.
Безпідставними є і твердження захисника про невідповідність призначеного ОСОБА_8 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особі.
Суд відповідно до вимог ст.65 КК України врахував ступінь тяжкості вчинених ОСОБА_9 і ОСОБА_8 злочинів, місце і роль кожного, тобто обставини вчинення злочинів, дані про особи винних, відсутність обставин, що пом'якшують покарання, а ОСОБА_9 , обставину, що його обтяжує, - рецидив злочинів, і правильно призначив їм покарання у виді позбавлення волі в межах санкції відповідного закону України про кримінальну відповідальність, а також додаткове покарання у виді конфіскації майна.
Доводи захисника, що суд не врахував критичне відношення ОСОБА_8 до вчиненого ним злочину, передбаченого ч.2 ст.186 КК України, а також обставини, які пом'якшують покарання, зокрема, щире каяття, сприяння розкриттю злочину, визнання цивільного позову в частині, є надуманими.
Вину у пред'явленому обвинуваченні, яке визнано судом доведеним, ОСОБА_8 не визнав, що свідчить про відсутність критичної оцінки ним своїх дій і, відповідно, щирого каяття. Позиція ОСОБА_8 , висловлена в доводах в суді апеляційної інстанції, відповідно до якої він визнає себе винним у тому, що був присутній при вчиненні ОСОБА_9 грабежу щодо потерпілої, а так само невжиття жодних заходів для відшкодування завданої ОСОБА_6 шкоди протягом більше ніж 4 років, а лише голослівні заяви про намір відшкодувати шкоду, навпаки, доводять відсутність належної критичної оцінки ним своєї протиправної поведінки, осуду такої поведінки, висловлення жалю з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, на яких і повинно ґрунтуватись щире каяття.
Що стосується вироку Вишгородського районного суду Київської області від 11.09.2020, яким ОСОБА_9 засуджений за ч.2 ст.185, ч.1 ст.153, ч.2 ст.152, ч.2 ст.186, ч.2 ст.187 КК України на 8 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна, а ОСОБА_8 - за ч.1 ст.153, ч.2 ст.186, ч.2 ст.187 КК України на 7 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна, ухвалений до вироку у цьому кримінальному провадженні за вчинення ними кримінальних правопорушень у період з 18.09.2016 по 20.01.2017, то підстав для призначення покарання за сукупністю злочинів на підставі ч.4 ст.70 КК України у суду першої інстанції не було.
Вирок Вишгородського районного суду Київської області від 11.09.2020 на час ухвалення судом першої інстанції вироку не набрав законної сили. Не набрав він законної сили і на час постановлення ухвали судом апеляційної інстанції, оскільки оскаржується в апеляційному порядку.
При цьому посилання захисника на висновки про застосування норми права у постанові Верховного Суду від 01.06.2020 у справі № 766/39/19, постанові від 26.11.2020 у справі № 127/885/20 є безпідставними, оскільки у цих судових рішеннях розмежовуються правила призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків, тобто правовідносини у тих кримінальних провадженнях не є подібними правовідносинам у цьому кримінальному провадженні.
Тому апеляційна скарга захисника, а так само апеляційні вимоги обвинуваченого ОСОБА_9 , який на підставі ч.4 ст.70 КК України просить призначити йому покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення однакових за видом та розміром покарань, задоволені бути не можуть.
Разом з тим, згідно з ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону України № 838-VIII від 26.11.2015 “Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання”, яка діяла до 20.06.2017 включно, зарахування судом строку попереднього ув'язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, у межах якого до особи було застосовано попереднє ув'язнення, провадиться з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
У відповідності з цією ж нормою у строк попереднього ув'язнення включався строк тримання особи під вартою як запобіжний захід, обраний суддею, судом на стадії досудового розслідування або під час судового розгляду кримінального провадження.
В резолютивній частині вироку зазначено про початок строку відбування покарання ОСОБА_9 і ОСОБА_8 з 15.10.2020, тобто з дати постановлення вироку, що є правильним.
Приймаючи рішення про залік досудового тримання під вартою, суд на підставі ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26.11.2015, в період дії якого було вчинено злочин, зарахував ОСОБА_8 у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення у цьому кримінальному провадженні, тобто час тримання під вартою в Державній установі “Київський слідчий ізолятор” з 26.01.2017 по 14.09.2018 і з 18.09.2018 по 15.10.2020 з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Однак, продовживши ОСОБА_8 строк дії запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, та застосувавши до ОСОБА_9 , якому в цьому кримінальному провадженні раніше запобіжний захід не обирався, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, суд не прийняв рішення про зарахування цього строку у співвідношенні відповідно до вимог вказаної раніше норми, тобто не застосував закон України про кримінальну відповідальність, який підлягає застосуванню.
А тому на підставі ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26.11.2015 колегія суддів вважає за необхідне зарахувати ОСОБА_8 у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення з 15.10.2020 по 07.04.2021 включно, тобто по день набрання вироком законної сили, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі, і звільнити його з-під варти у зв'язку з відбуттям покарання за цим вироком.
На підставі цієї ж норми колегія суддів зараховує ОСОБА_9 у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення в межах цього кримінального провадження з 15.10.2020 року по 07.04.2021 включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Зважаючи на те, що в апеляційній скарзі ОСОБА_9 просить зарахувати йому у вказаному співвідношенні строк з дня набрання законної сили вироком Вишгородського районного суду Київської області від 11.09.2020 по день набрання законної сили цим вироком, його апеляційна скарга задовольняється частково.
Крім того, у вступній частині вироку, а саме, анкетних відомостях про особу обвинуваченого ОСОБА_9 зазначено, що він є уродженцем м. Переяслав-Хмельницький Київської області та судимий вироком Баришівського районного суду Київської області від 14.06.1999 за ч.2 ст.141, ст.43 КК України 1960 року на 3 роки позбавлення волі з конфіскацією майна, що є неправильним.
З копій довідки про звільнення та заяви про видачу паспорта вбачається, що ОСОБА_9 народився в с. Жовтневе Переяслав-Хмельницького району Київської області (т.2 а.с.151, 162).
Відповідно до п.11 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України правила, встановлені Кримінальним кодексом України 1960 року щодо погашення судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом'якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.
Оскільки на час ухвалення вироку Баришівського районного суду Київської області від 14.06.1999 ОСОБА_9 був неповнолітнім, а Кримінальним кодексом України 1960 року не було розмежовано строки погашення судимості окремо для неповнолітніх, при обчисленні строку погашення судимості суд повинен був керуватися вимогами ст.108 КК України, яка поліпшує становище обвинуваченого, відповідно до принципу зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі.
Згідно з п.3 ч.2 ст.108 КК України такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового кримінального правопорушення.
При цьому відповідно до положень ст.90 КК України якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить кримінальне правопорушення, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Якщо ж особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання.
Строк погашення судимості ОСОБА_9 за кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.141 КК України 1960 року, вчинене неповнолітнім, наразі відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.186 КК України, і яке відноситься до тяжких, становить три роки.
Як вбачається з довідки Департаменту інформаційних технологій МВС України, постановою Полтавського районного суду Полтавської області від 28.12.2000 ОСОБА_9 звільнений від відбування покарання за цим вироком умовно-достроково, невідбутий строк покарання - 1 рік 5 місяців 16 днів (т.2 а.с.149-150).
Перебіг строку погашення судимості перервався вчиненням ОСОБА_9 кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.115 КК України, за яке він був засуджений вироком Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 30.07.2020, а тому обчислюється з 18.07.2012, тобто з дня, коли постановою Березанського міського суду Київської області він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково, невідбутий строк покарання - 3 роки 4 місяці 29 днів.
Враховуючи те, що нові кримінальні правопорушення ОСОБА_9 вчинював 16 та 17 грудня 2016 року, тобто більше ніж через три роки після звільнення від відбування покарання за попереднім вироком, судимість за злочин, передбачений ч.2 ст.141 КК України 1960 року, погашена.
Однак на ці обставини суд першої інстанції уваги не звернув і безпідставно зазначив у вироку про наявність у ОСОБА_9 вказаної судимості.
Згідно з ст.409 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Згідно з ч.2 ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого.
Оскільки суд першої інстанції при обчисленні строку погашення судимості не застосував закон, який підлягає застосуванню і який поліпшує становище обвинуваченого, а саме, положення ст.108 КК України, не в повному обсязі прийняв рішення про залік досудового тримання ОСОБА_8 під вартою, тобто неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, невірно зазначив анкетні відомості ОСОБА_9 та допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, обґрунтувавши свої висновки протоколом одночасного допиту осіб, вирок у цій частині належить змінити в порядку, визначеному ч.2 ст.404 КПК України.
У вступній частині вироку дані про місце народження ОСОБА_9 підлягають уточненню, відомості про наявність у нього судимості за вироком Баришівського районного суду Київської області від 14.06.1999 - виключенню. Також колегія суддів виключає з мотивувальної частини посилання як на доказ винуватості ОСОБА_9 , ОСОБА_8 на вказаний раніше протокол та зараховує ОСОБА_8 у строк відбування покарання період з дня ухвалення вироку судом першої інстанції і до набрання ним законної сили у відповідному співвідношенні, питання про що в апеляційній скарзі захисником не порушувалось.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.404, 407 КПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_9 задовольнити частково.
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_8 , ОСОБА_9 змінити.
На підставі ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26.11.2015 зарахувати ОСОБА_9 у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення з 15 жовтня 2020 року по 7 квітня 2021 року включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2020 року щодо ОСОБА_8 , ОСОБА_9 в порядку, визначеному ст.404 КПК України, змінити.
Виключити з відомостей про особу обвинуваченого ОСОБА_9 у вступній частині вироку дані про судимість за вироком Баришівського районного суду Київської області від 14 червня 1999 року та зазначити, що він є уродженцем с. Жовтневе Переяслав-Хмельницького району Київської області.
Виключити з мотивувальної частини вироку посилання як на доказ вини обвинувачених на протокол одночасного допиту від 3 лютого 2017 року (т.2 а.с.212-215).
На підставі ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону № 838-VIII від 26.11.2015 зарахувати ОСОБА_8 у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення з 15 жовтня 2020 року по 7 квітня 2021 року включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
Звільнити ОСОБА_8 з-під варти у зв'язку з відбуттям покарання у виді позбавлення волі за цим вироком.
У решті вирок залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення.
На ухвалу суду апеляційної інстанції може бути подана касаційна скарга безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3