20.05.21
22-ц/812/943/21
Провадження № 22-ц/812/943/21 Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О.
20 травня 2021 року м. Миколаїв
справа № 473/4175/20
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого Данилової О.О.,
суддів: Коломієць В.В., Шаманської Н.О.,
переглянувши в апеляційному порядку без повідомлення (виклику) сторін (у порядку письмового провадження) цивільну справу за позовом
акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»
до ОСОБА_1
про стягнення кредитної заборгованості
за апеляційною скаргою
акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»
на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, ухвалене 19 березня 2021 року суддею Вуїв О.В. в приміщенні цього ж суду (повне рішення складено 22 березня 2021 року),
У грудні 2020 року КБ «ПриватБанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості.
Позивач зазначав, що 29 серпня 2012 року ОСОБА_2 з метою отримання банківських послуг підписала анкету-заяву (б/н), на підставі якої банк відкрив позичальнику картковий рахунок із встановленням кредитного ліміту та видав кредитну карту. Згодом кредитний ліміт змінювався. Підписанням заяви ОСОБА_1 підтвердила, що ця заява разом з Умовами та правилами надання банківських послуг (далі - Умови) та Тарифами банку, які викладені на сайті банку, складає Договір про надання банківських послуг.
У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов договору станом на 26 жовтня 2020 року виникла заборгованість у розмірі 13 822,96 грн., з яких 9 752,04 грн. заборгованість за кредитом, 4 070,92 грн. за відсотками, нарахованими на прострочений кредит за статтею 625 ЦК.
У відзиві на позов ОСОБА_1 , діючи через представника, позов не визнала, посилаючись на те, що позивач не довів узгодження між сторонами умов кредитування, а саме процентної ставки та обсягу відповідальності за порушення зобов'язань. Умови та Тарифи банку вона не підписувала, а тому їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору.
У відповіді на відзив банк посилався на те, що, підписавши анкету-заяву про при єднання до Умов, ОСОБА_1 засвідчила ознайомлення з усіма умовами кредитування на погодилась на ці умов. Отже між сторонами узгоджені як вартість кредиту, так і відповідальність за порушення зобов'язань. Виписка з особового рахунку є підтвердженням факту користування відповідачкою кредитними коштами та часткового виконання зобов'язань за договором. Доказів факту не ознайомлення з Умовами ОСОБА_1 не надала. Розрахунок заборгованості з застосуванням процентної ставки, коефіцієнту «2» та інших чинників відповідає даним особового рахунку позичальника та Умовам.
У запереченні на відповідь ОСОБА_1 , діючи через представника, наполягала на тому, що надані позивачем анкета-заява, довідка та виписка з особового рахунку не підтверджують факт заборгованості позичальника, а відповідь на відзив не спростовує заперечень на позов.
Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі КБ «ПриватБанк» просив рішення скасувати та задовольнити позов. Апелянт зазначав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неузгодженість між сторонами у письмовій формі умов кредитування; не дав оцінку факту виконання відповідачкою кредитних зобов'язань, що свідчить про прийняття нею всіх умов кредитування за публічним договором; безпідставно вважав недоведеною заборгованість щодо повернення кредитних коштів; не перевірив та не дав оцінку розрахунку заборгованості тощо. При цьому суд не застосував правові позиції, викладені Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року (справа №356/1635/16 ц), від 28 березня 2019 року (справа №428/2873/17) та інш., а також порушив основоположні норми банківського кредитування - платність, що впливає на стабільність функціонування фінансового сектору економіки.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 посилався на ті ж обставини, якими обгрунтовував заперчення на позов.
Відповідно до частини 1 чи 2 статті 369 ЦПК апеляційна скарга розглядається судом без повідомлення (виклику) учасників справи.
Переглянувши справу за наявними в ній та доданими доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів узгодження з позичальником всіх умов кредитування та підстави і обсяг відповідальності ОСОБА_1 за порушення кредитних зобов'язань, що свідчить про виникнення у відповідачки обов'язку повернути лише отримані та неповернуті кредитні кошти (тіло кредиту). Проте наданий банком розрахунок свідчить про те, що нараховані та несплачені позичальником проценти погашались за рахунок наданого кредиту, тобто розмір тіла кредиту збільшувався за рахунок попередньої заборгованості. Оскільки такі умови сторонами не узгоджувались, а внесені відповідачкою кошти на погашення кредиту (12775,89 грн.) перевищують розмір отриманих коштів ( 11 308,61 грн.) суд не встановив підстав для стягнення 9 534,40 грн., заявлених банком як неповернутий кредит.
Проте не з усіма висновками суду можна погодитись.
Так, згідно зі статтею 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
У відповідності зі статтею 610 ЦК порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК).
Відповідно до статті 1054 ЦК за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфу 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад») ЦК, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Особливістю карткового рахунку є те, що операції за таким рахунком можуть здійснюватися з використанням електронних платіжних засобів - платіжних карток, які є електронним платіжним засобом у вигляді емітованої банком пластикової картки. Кредитною карткою є платіжна картка зі встановленим кредитним лімітом (пункти 1.1.1.55, 1.1.1.76 Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, далі - Умови та Правила).
Платіжні картки випускаються на строк, визначений банком для відповідного типу картки та категорії клієнта. Строк дії платіжної картки зазначається на самій картці, яка є дійсною до останнього дня зазначеного на ній місяця відповідного року включно.
Враховуючи ці особливості кредитування шляхом відкриття карткового рахунку з встановленням ліміту на платіжну картку, можна дійти висновку, що строк дії кредитного договору залежить від строку дії платіжної картки або/та строку кредитного ліміту.
З матеріалів справи вбачається, що 29 серпня 2012 року ОСОБА_1 підписано анкету-заяву про приєднання до Умов і правил надання банківських послуг у ПриватБанку (а.с. 15).
В заяві зазначено, що позичальник згоден з тим, що його заява разом з Пам'яткою клієнта, Умовами і правилами надання банківських послуг та Тарифами складають договір про надання банківських послуг. Позичальник ознайомився з договором про надання банківських послуг та згоден з його умовами.
При цьому анкета-заява ОСОБА_1 не містить відомостей про розмір кредиту (кредитного ліміту) та процентної ставки, а також не зазначені види відповідальності (штрафи, пеня) за порушення умов кредитування.
1 квітня 2017 року ОСОБА_1 оформлено кредитну картку зі строком дії до кінця березня 2021 року (а.с.13,14).
З 6 листопада 2017 року ОСОБА_1 використовувала кредитні кошти (а.с.11-12).
Останнє отримання коштів (переведення платежу за послугою «миттєва розстрочка») здійснено 28 листопада 2018 року.
Останнє внесення коштів на погашення кредиту здійснено 6 жовтня 2020 року (а.с.10зворот).
Банк надав витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" (далі - Тарифи, а.с.12) та витяг з Умов, а також наказ від 30 травня 2015 року № СП-2012-6737605 ( а.с. 16, 17-41).
Власноручного підпису позичальника ОСОБА_1 ці витяги не містять.
Крім того, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці витяги з Тарифів та Умов надавались відповідачу для ознайомлення та узгодження, а також що саме така редакція цих актів, що постійно змінювалась, діяла на час укладення кредитної угоди.
Роздруківка із сайту позивача, як доказ узгоджених сторонами умов кредитування, повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування.
Факт вручення або ознайомлення з Тарифами та Умовами ОСОБА_1 заперечує.
Тому такий доказ не може вважатись достатньою підставою для покладення на позичальника обов'язків, які передбачені цими документами (постанова ВСУ від 11 березня 2015 року, провадження № 6-16цс15).
Цей висновок, з яким погоджується апеляційний суд, викладено в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції.
Відсутня в матеріалах справи і Пам'ятка клієнта, на яку є посилання в анкеті-заяві.
Встановивши ці обставини, суд першої інстанції виходив з того, що до вказаних правовідносин неможливо застосувати правила частини 1 статті 634 ЦК, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Без наданих підтверджень про конкретні запропоновані ОСОБА_1 умови кредитування, за відсутності в анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитом, пені та штрафів за несвоєчасне виконання зобов'язань, надані банком витяги з Тарифів та Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, тобто бути складовою цього договору.
Оскільки відсутні достатні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовій формі ціну договору (у формі сплати процентів), а також відповідальність у вигляді неустойки за порушення термінів виконання договірних зобов'язань, банк має можливість вимагати лише фактично отриману та не повернуту суму кредиту, що відповідає вимогам частини 2 статті 530 ЦК.
Такий висновок суду першої інстанції ґрунтується на правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена в постанові від 3 липня 2019 року у справі № 342/180/17 та відповідає загальним засадам та принципам цивільного судочинства - верховенства права, свободі договору, справедливості, добросовісності та розумності, а також необхідності особливого захисту споживача, як слабкої сторони у кредитних відносинах.
Виходячи з того, що в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції зазначені норми цивільного законодавства, наведено їх зміст, викладені висновки щодо їх застосування до відносин банку з ОСОБА_1 та є посилання на висновки з цього питання вищого судового органу, апеляційний суд не вбачає необхідності їх повторювати.
Правові позиції, що викладені у постановах Верховного Суду, на які посилається апелянт або стосуються інших фактичних обставин, або не спростовують висновків, які викладені у мотивувальній частині судового рішення.
При цьому судом враховано, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Більш того, відхиляючи скаргу, апеляційний суд, має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (рішення ЄСПЛ від 21 січня 1999 року у справі «Гарсіа Руїз проти Іспанії»).
Отже, посилання апелянта на узгодження сторонами всіх істотних умов кредитування, а саме щодо вартості кредиту (процентної ставки) та умов відповідальності, апеляційний суд вважає непереконливими.
Не можна погодитись і з твердженням апелянта про те, що, відмовивши у стягненні процентів за користування кредитом, суд порушив вимоги статей 1048, 1054 ЦК, статті 49 Закону «Про банки та банківську діяльність» та європейські стандарти щодо кредитних правовідносин, пов'язані з невірним розумінням підстав відмови в позові в цій частині.
За нормами цивільного законодавства проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
При розгляді цієї справи суд не встановив узгоджених умов щодо сплати процентів при укладенні договору 29 серпня 2012 року, тобто підстав для застосування договірних розмірів процентів. Вимог про стягнення цих сум з підстав та в розмірах, встановлених актами законодавства, зокрема статтями 625, 1048 ЦК, позивач не заявляв.
Висновків про безпроцентні умови кредитування ОСОБА_2 мотивувальна частина судового рішення не містить. Висновок суду про доведеність лише підстав повернення тіла кредиту ґрунтується на встановлених порушеннях порядку укладення кредитних договорів як договорів приєднання.
Отже, відмовивши у стягненні процентів, як договірної умови, судом не заперечувалось право банку на отримання процентів, передбачених законом, які у цьому позові виходять за межі заявлених вимог.
Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК, якою закріплено принцип диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справу не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Недоотримання певних коштів внаслідок недоліків, які допущені банком при укладенні кредитних договорів, в тій чи іншім мірі позначається на економічній діяльності банку, а це, у будь-якому разі, не покладає на суд відповідальність за нестабільність функціювання фінансового сектору економіки, як то зазначено в апеляційній скарзі.
Отже, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_2 процентів за розрахунком, наданим банком, відповідає обставинам справи та вимогам закону.
Вмотивованим є і висновок суду першої інстанції про неможливість застосування розрахунку заборгованості за кредитом, наданим банком (а.с.8-10), оскільки до цього розміру (9752,04 грн.) включені і несплачені відсотки за попередній період.
Отже, заборгованість, яка зазначена банком як прострочене тіло кредиту - 9752,04 грн., фактично є загальною заборгованістю, до складу якої включено не тільки тіло кредиту, а і проценти за користування кредитом, до того ж з застосуванням коефіцієнту «2».
Нарахування у такий спосіб суперечить Умовам та положенням статті 534 ЦПК щодо черговості погашення вимог за грошовими зобов'язаннями. Такий розрахунок не може бути покладено в основу визначення та стягнення кредитного боргу.
За розрахунком заборгованості за кредитом (зі ставкою 43,2 % річних), який проведено апеляційним судом з застосуванням програми АТ КБ «ПриваБанк», остаточна заборгованість за кредитом ОСОБА_2 станом на 26 жовтня 2020 року складає 5273,85 грн. (а.с127,128).
Погашення за рахунок внесених платежів нарахованих процентів за діючою на той час ставкою відповідачка ОСОБА_1 не заперечувала та продовжувала користуватись кредитними коштами.
Отже, апеляційний суд, не погоджуючись з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не довів наявність станом на 26 жовтня 2020 року заборгованості за кредитом (тілом), вважає доведеним невиконання ОСОБА_2 обов'язку щодо повернення отриманого кредиту (тіла) в розмірі 5273,85 грн., які підлягають стягненню відповідно до статей 526, 610, 1054 ЦК.
Право банку на повернення всього отриманого кредиту в межах строку дії картки ( до березня 2021 року) через прострочення повернення чергового платежу передбачене частиною 2 статті 1050 ЦК.
Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про часткове задоволення позову.
Згідно з правилами статті 141 ЦК пропорційно задоволеним позовним вимогам позивачу підлягають відшкодуванню судові витрати, понесені при поданні позовної заяви (2102 грн.) та апеляційної скарги (3153 грн.).
Розмір витрат, які підлягаю відшкодуванню пропорційно задоволеним вимогам, складає 2004 (802 + 1202) грн.
Керуючись статями 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) на користь акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (ЄДРПОУ 14360570, юридична адреса: вул. Грушевського 1Д, м. Київ, 01001) за кредитним договором (б/н) від 29 серпня 2012 року заборгованість станом на 26 жовтня 2020 року в розмірі 5273,85 грн., а також 2 004 грн. судових витрат, понесених в суді першої та апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.О.Данилова
Судді: В.В.Коломієць
Н.О.Шаманська
повну постанову складено 20 травня 2021 року