1/1564
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
13 травня 2021 року м. Київ № 640/3895/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (надалі - відповідач), адреса: 03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (03049, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6), щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні;
- зобов'язати фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (03049, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6), нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2018 року по 12 лютого 2021 року.
Підставою позову вказано порушення суб'єктом владних повноважень прав позивача внаслідок не проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що станом на день звільнення з військової служби у запас за станом здоров'я, відповідачем не було проведено з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», однак вказана виплата була проведена відповідачем лише через значний проміжок часу.
Не погоджуючись з вказаними діями уповноваженого органу щодо не своєчасного і повного розрахунку позивачем при звільненні позивач звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву в якій зазначає, що позивач обґрунтовуючи свої позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки по виплаті грошової компенсації позивач посилається на статті 116, 117 КЗпП та Постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про застосування судами законодавства про оплату праці».
Однак, представник відповідача звертає увагу, що Пленум Верховного Суду України у п. 2 постанови від 22 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» встановив, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).
Виходячи з вищевикладеного, відповідач вважає, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми КЗпП України не поширюються, у зв'язку з чим представник відповідача-1 просив суд відмовити у задоволенні позову.
Також, у вказаному відзиві представником відповідача було зазначено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2020 року по адміністративній справі № 640/10678/19 в добровільному порядку 12 лютого 2021 року виконано фінансовим управління Генерального штабу Збройних Сил України в повному обсязі, про що свідчить копія виписки з AT комерційний банк «ПРИВАТБАНК».
Отже, на переконання представника відповідача, 12 лютого 2021 року фінансовим управлінням Генерального штабу Збройних Сил України в повному обсязі виконано судове рішення по справі № 640/10678/19, та виплачено позивачу в повному обсязі грошову компенсація за невикористані календарні дні додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки.
Тобто, за твердженнями представника відповідача жодних фінансових зобов'язань у відповідача перед позивачем на даний час немає.
Представник відповідача звертає увагу, що про наявність виконаного судового рішення та про добровільне виконання даного рішення від 19 травня 2020 року по адміністративній справі № 640/10678/19 позивачем взагалі не зазначено, вводячи суд в оману, що дана виплата було нібито остаточним розрахунком при звільненні позивача з військової служби у 2018 році.
Керуючись викладеним, представник відповідача зауважив, що твердження позивача є хибними та направлені на ведення суду в оману, адже нарахування та виплата позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2018 було здійснено на виконання рішення суду від 19 травня 2020 року по адміністративній справі № 640/10678/19.
Керуючись викладеним вище, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог адміністративного позову позивача.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечували сторони, ОСОБА_1 , проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді старшого офіцеру служби навігаційного забезпечення Центрального управління воєнно-топографічного та навігації Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України.
Нарахування та виплата грошового забезпечення здійснювалась Фінансовим управлінням Генерального штабу Збройних Сил України.
Наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України № 513 від 31 серпня 2018 року, позивач був звільнений у запас за станом здоров'я.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 174 від 13 вересня 2018 року позивач був виключений зі списків особового складу частини та направлений для зарахування на військовий облік до Солом'янського районного військового комісаріату міста Києва.
При цьому, судом встановлено, що під час звільнення уповноваженим органом не було проведено з позивачем виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік.
В той же час, грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій позивачу було виплачено лише 12 лютого 2021 року.
У зв'язку з вищевикладеним та вважаючи дії відповідачів, які полягають у не проведення своєчасного і повного розрахунку з позивачем при звільненні, позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Водночас, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З вказаного слідує, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже виходячи з аналізу вищевикладеного, можна прийти до висновку, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, суд враховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
З вказаного слідує, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Крім того, стаття 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Таким чином, з урахуванням зазначеного, в контексті приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року по справі № 805/977/16-а.
Відповідно до приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вже зазначалось, 31 серпня 2018 року позивач був звільнений з військової служби в Збройних Силах України, 13 вересня 2018 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 174 позивач був виключений зі списків особового складу частини та направлений для зарахування на військовий облік до Солом'янського районного військового комісаріату міста Києва, а грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій позивачу було остаточно виплачено 12 лютого 2021 року.
Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення позивача, а з порушенням строків встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України, а саме - 12 лютого 2021 року.
Таким чином, затримка остаточного розрахунку з позивачем становить строк у сумі з 13 вересня 2018 року по 12 лютого 2021 року, оскільки 12 лютого 2021 року є днем припинення правопорушення щодо невиплати позивачу всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується факт не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, а відтак є протиправною бездіяльністю.
В той же час, порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначено Законом України «Про військову службу і військовий обов'язок» від 25 березня 1992 року №2232-XII, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII.
Суд зазначає, що наведені нормативно - правові акти не містять в собі положень, які б врегульовували порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовцям за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.
З огляду на вказане, суд вважає за необхідне застосувати аналогію закону, відтак, застосовувати до спірних правовідносин постанову Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100) при визначенні середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку.
Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно пунктом 8 вказаного порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) зарплата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за це період.
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача повинен бути розрахований починаючи з 31 серпня 2018 року та закінчуючи днем припинення правопорушення, а саме 12 лютого 2021 року.
При цьому, суд звертає увагу на необґрунтованість доводів відповідача про непоширення на військовослужбовців Кодексу законів про працю України, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, відтак, у даному разі застосуванню підлягає трудове законодавство.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Київського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2018 року у справі № 825/1732/17 (ЄДРСР №72283897) та від 18 липня 2017 у справі № 825/598/17 (ЄДРСР №67827937).
Також, суд вважає безпідставними посилання представника відповідача на відсутність порушення приписів чинного законодавства у зв'язку з наявністю рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2020 року у справі № 640/10678/19, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року, яким було задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ), визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_3 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби та зобов'язано військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_2 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби, оскільки на переконання суду наявність вказаного вище рішення лише підтверджує безпідставність та необґрунтованість затримки уповноваженим органом виплати позивачу своєчасного повного розрахунку при звільненні.
При цьому, суд звертає увагу та як вже було зазначено судом вище у разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, тобто на переконання суду, в даному випадку вказане вище рішення лише підтверджує протиправність дій відповідача щодо невиплати позивачу при звільненні належної суми грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, при цьому, суд зауважує, що період затримки виплати повинен обраховуватись починаючи з моменту звільнення особи з займаної посади.
Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.
Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (адреса: 03049, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6, код ЄДРПОУ 22990368), щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) при звільненні.
3. Зобов'язати фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (адреса: 03049, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 6, код ЄДРПОУ 22990368), нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ), середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 вересня 2018 року по 12 лютого 2021 року.
4. Судові витрати в частині стягнення судового збору розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова