Єдиний унікальний номер 219/6178/20
Номер провадження 22-ц/804/1076/21
12 травня 2021 року
Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :
головуючого судді Мірути О.А.,
суддів: Тимченко О.О., Хейло Я.В.,
за участю секретаря судового засідання Цимбала Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 у цивільній справі № 219/6178/20 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 05 лютого 2021 року за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, (суддя Погрібна Н.М.), повний текст рішення складений 15 лютого 2021 року,
26 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач на підставі договору від 04.12.1990 р. є власником житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та проживав в ньому разом з дружиною ОСОБА_2 до 08.05.2018 року.
08.05.2018 року внаслідок терористичного акту, під час проведення антитерористичної операції в смт. Зайцеве, що є загально відомим фактом, в його житловий будинок влучив снаряд та зруйнував його, за цим фактом внесено відомості до ЄРДР № 12018050150001074 від 17.05.2018 року за ст. 258 ч. 1 КК України. 10.06.2020 р. позивач звернувся до керівника ВЦА с-ща Зайцеве Бахмутського району Донецької області з заявою про отримання компенсації за зруйноване житло, проте отримав відповідь про відсутність коштів для надання допомоги. Згідно наказу Мінрегіону від 02.12.2019 року № 287 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України» затверджено та рекомендовано до застосування показними опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, зокрема по Донецькій області 1 м-2 загальної площі квартир, будинку, з урахуванням ПДВ, становить 14322 грн., тому позивач вважає, що спричинена йому матеріальна шкода становить 1 148 624,40 грн. (80,2 м - загальна площа будинку х 14322 = 1 148 624,40 грн.), яку позивач просить стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на свою користь за рахунок коштів державного бюджету України.
Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 05 лютого 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що пред'являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник майна має спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, після чого припиняється його право власності на зруйноване майно. Позивачем не надано доказів добровільної передачі пошкодженого будинку органу місцевого самоврядування.
Крім того, позивачу для реалізації його права на відшкодування вартості пошкодженого майна недостатньо лише опосередкованого показника вартості майна, розмір заподіяної шкоди, завданої внаслідок артилерійських обстрілів, має бути підтверджений висновком експертизи, чого позивачем не зроблено.
Позивач ОСОБА_1 не погодився з рішенням суду першої інстанції та через представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржуване рішення суду скасувати та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
УЗАГАЛЬНЕННЯ ДОВОДІВ ОСОБИ, ЯКА ПОДАЛА АПЕЛЯЦІЙНУ СКАРГУ
В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначив, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення. Вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню.
Звертає увагу суду. що суд не надав правової оцінки наданим позивачем аргументам щодо невиконання державою своїх обов'язків, визначених статтею 1 Протоколу Першого до Конвенції. Вважає, що держава мала не допускати руйнування будинку позивача, а у випадку, коли це не вдалося,- запровадити справедливе відшкодування, однак суд не надав правової оцінки цим доводам позивача.
Крім того, вважає помилковим висновок суду першої інстанції, щодо відсутності доказів добровільної передачі пошкодженого будинку органу місцевого самоврядування, оскільки позивач надав суду копії своїх заяв від 01.06.2020 року до військово-цивільої адміністрації селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області та Бахмутської районної державної адміністрації Донецької області, в яких містилась згода позивача на добровільну передачу зруйнованого житла. Однак, ВЦА селища Зайцеве було повідомлено, що фінансування заходів з надання грошової допомоги постраждалим здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, тому житло позивача у свою власність прийнято не було. Відповіді з Бахмутської районної державної адміністрації Донецької області взагалі не надходило. Отже, позивач виконав всі умови, передбачені ч.9 ст. 86 КЦЗ та правомірно розраховував на відповідне виконання своїх обов'язків державою. При цьому позивач діяв в межах законодавства, створеного саме відповідачем для спірних правовідносин. Ігнорування фактичної оферти позивача передати своє зруйноване майно в обмін на компенсацію не може свідчити про невиконання позивачем свого обов'язку щодо передачі зруйнованого майна, а лише демонструє небажання і незацікавленість держави у зруйнованому майні позивача.
Також позивач не погоджується з позицією суду в тій частині, що позивачу для реалізації права на відшкодування вартості пошкодженого майна недостатньо лише опосередкованого показника вартості майна, а розмір заподіяної майнової шкоди, завданої внаслідок артилерійських обстрілів, має бути підтверджений висновком експертизи, чого позивачем не зроблено. Позивач не заперечує, що ч. 10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту щодо розміру компенсації не можна застосувати безвідносно до інших частин цієї статті, саме тому він і звертався до органу місцевого самоврядування з пропозицією добровільної передачі майна у їх власність, однак з незалежних від нього причин така передача здійснена не була, а позивач не міг вплинути на бажання органу місцевого самоврядування прийняти у власність його зруйноване житло, тому вважає, що підстав для незастосування ч. 10 ст. 86 Кодексу цивільного захисту для визначення розміру компенсації немає.
Отже вважає, що суд першої інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» і Кодексу цивільного захисту.
Від представника відповідача Кабінету Міністрів України Тичиніна Я.Д. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Вважає, що при вирішенні питання щодо застосування положень ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» суд першої інстанції дійшов вірного висновку та не порушував норм матеріального права, оскільки на час розгляду справи закон, який визначає порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не прийнято, тому правові підстави застосування у спірних правовідносинах статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відсутні. Крім того, позивачем не прийнято заходів щодо визначення реальної вартості втраченого майна або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженого будинку та не надано доказів проведення експертизи в порядку, визначеному ЦПК України, також в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача за отриманням компенсації за пошкоджений житловий будинок відповідно до вказаного Порядку та відмова у наданні компенсації за зруйноване житло, тобто відсутні правові підстави для виплати компенсації за рішенням суду.
У судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_3 доводи апеляційної скарги підтримала, просила задовольнити.
У судовому засіданні апеляційного суду, в режимі відео конференції, представник відповідача ОСОБА_4 у задоволенні апеляційної скарги заперечував, просив рішення суду залишити без змін.
Представник відповідача Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлені належним чином.
ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
ОСОБА_1 є власником будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору від 04.12.1990 р.
З копії листа Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області № 26 «АЗ»/201/01-2020 від 07.05.2020 р. вбачається, що за фактом зруйнування житла під час артилерійського обстрілу в АДРЕСА_1 , внесено відомості до ЄРДР № 12018050150001074 від 17.05.2018 р. за ст. 258 ч. 1 КК України. Слідчим відділом Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області матеріали кримінального провадження спрямовані за вихідним номером 04/04-1258 від 18.12.2018 р. до слідчого відділу 2 управління (з дислокацією в м. Маріуполь Донецької області) ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях для організації подальшого досудового розслідування, зазначені матеріали кримінального провадження за СВ Бахмутського ВП ГУНП в Донецькій області не значаться.
З копії акту обстеження нерухомого майна (житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , складеного 20.07.2018 р. вбачається, що комісією військово-цивільної адміністрації с. Зайцеве у присутності власника нерухомого майна ОСОБА_1 , проведено обстеження для визначення наявності, обсягу, рівня та характеру пошкоджень, а також придатності вказаного нерухомого майна для подальшої експлуатації. Візуальним обстеженням встановлено, що будинок - одноповерховий, фундамент кам'яний, наявні тріщини цоколя фундаменту, стіни з гіпсоблоку, обкладені цеглою, наявні тріщини кладки стіни та точкові пошкодження зовнішньої поверхні стін, накритий листами хвильового шиферу, які пошкоджені, зрушені з місця кріплення, втрачена герметичність покрівлі, перекриття дерев'яне, пошкоджене, в одній з кімнат стеля обвалилася, підлога дощана, накрита лінолеумом, вікна-металопластикові, пошкоджені склопакети 10 шт., вхідні двері вибиті, шиферна огорожа пошкоджена кулями та осколками, у літній кухні та в сараї зруйноване скління вікон, опалення - твердопаливний котел, електромережа та електрообладнання наявні, водопостачання централізоване є, каналізація - вигрібна яма, газопостачання відсутнє. Комісія вважає, що обстежене нерухоме майно непридатне для проживання, стіни будинку знаходяться в незадовільному стані, а тому вказане майно потребує відновлення та ремонту.
ОСОБА_1 повідомлено про те, що фінансування заходів з надання грошової допомоги постраждалим здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, інших не заборонених законодавством джерел. Наразі кошти з державного бюджету на фінансування видатків, пов'язаних із наданням грошової допомоги до місцевого бюджету не надходили. Місцевий бюджет селища Зайцеве є дотаційним. Кошти для надання грошової допомоги, особам житлові будинки (квартири) яких пошкоджено внаслідок надзвичайної ситуації або проведення робіт з ліквідації її наслідків відсутні, що підтверджується копією листа Військово-цивільної адміністрації № К-13 від 19.06.2020 року.
Згідно копії листа Військово-цивільної адміністрації № К-12 від 19.06.2020 року ОСОБА_1 повідомлено про те, що розпорядженням керівника військово-цивільної адміністрації створено комісію з обстеження технічного стану будинків смт. Зайцеве Бхмутського району Донецької області. Завданням цієї комісії є визначення наявності, обсягу та характеру пошкоджень нерухомого майна (житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами) та придатність вказаного майна для подальшої експлуатації. До повноважень даної комісії не входить надання висновків щодо стану жилих будинків і жилих приміщень непридатним для проживання.
Апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
МОТИВИ З ЯКИХ ВИХОДИВ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД, ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою, другою та п'ятою стаття 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ч. 9 ст. 86 Кодексу цивільного захисту України забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання, а для реалізації права позивача на відшкодування вартості пошкодженого майна недостатньо лише опосередкованого показника вартості майна, розмір заподіяної шкоди, завданої внаслідок артилерійських обстрілів, має бути підтверджений висновком експертизи, чого позивачем зроблено не було, тому суд першої інстанції дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Проте з таким висновком суду колегія суддів погодитись не може з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача, суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин, а саме той факт, що позивач у позовній заяві посилається як на одну з підстав для задоволення позовних вимог, на ст. 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» та на рішення Європейського суду з прав людини, не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
ОСОБА_1 звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке позивач, на його думку, має право згідно з законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
При цьому позивач зазначив, що право на судовий захист його гарантовано Конституцією України, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
Отже, зобов'язання держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів та у випадку втрати контролю над частиною власної території.
Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеного житла станом на 02 грудня 2020 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначив, що держава винна у пошкодженні його майна.
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).
З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява№ 54904/08).
Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623.
На підставі викладеного колегія суддів, дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджене у період проведення антитерористичної операції житло.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності житла, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
Застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин за аналогією закону положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Верховний Суд вважає помилковим.
Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання).
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Позивач, зокрема, зазначив, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зазначені доводи позивача колегія суддів вважає доведеними та обґрунтованими.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00,§ 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судом (позитивний матеріальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану»(Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Ураховуючи викладене, судове рішення першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог не може вважатись законним та підлягає скасуванню в частині.
При цьому правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При цьому апеляційний суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Що стосується посилання представника відповідача в апеляційній скарзі на запроваджений у 2020 році порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, колегія суддів зазначає наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2013 року №947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації. Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року
Відповідно до ст. 2 п. 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
Позивач звернувся до суду з позовом у червні 2020 року та має право на компенсацію від Держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦПК України Держава може виступати стороною у цивільному процесі. Проте держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства, оскільки не може здійснювати у суді свої права безпосередньо.
З урахуванням викладеного, належним відповідачем у справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із ст. 116 Конституції України забезпечує виконання законів України.
Таким чином, враховуючи те, що Кабінет Міністрів України у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році прописав порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку прописано в законі України, а гостра потреба у врегулюванні даного питання виникла ще за шість років до того, позивач має право на компенсацію від Держави.
Тривалий час правовідносини щодо надання компенсації за зруйноване житло були неврегульовані, а у випадку здійснення самостійного відновлення житла потерпілою особою або відшкодування шкоди завданої терористичним актом є неврегульованими і на час ухвалення судового рішення у зв'язку з відсутністю відповідних нормативно-правових актів.
З зазначених підстав доводи представника відповідача щодо відсутності звернень позивача до військово-цивільних адміністрацій чи органів місцевого самоврядування з метою отримання майнової чи соціальної допомоги з одночасною передачею зруйнованого або пошкодженого майна останнім, не мають значення для правильного вирішення спору, оскільки вчинення таких дій передбачено статтею 86 Кодексу цивільного захисту України, положення якої не застосовуються до спірних правовідносин.
Крім того слід зазначити, що матеріли справи містять відповіді Військово-цивільної адміністрації с. Зайцеве Бахмутського району Донецької області від 19.06.2020 року з приводу відшкодування шкоди завданої його житлу в результаті проведення АТО.
Також необхідно звернути увагу на те, що, оскаржуючи рішення суду першої інстанції, представник Кабінету Міністрів не оспорював факт пошкодження майна позивачів, а проведення активних бойових дій на території с. Зайцеве, де був розташований будинок позивачів, є загальновідомим фактом, який не потребує доказування.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає в цілому доводи апеляційної скарги такими, що частково заслуговують на увагу, оскільки вони ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах справи, а рішення суду першої інстанції таким, що не відповідає вимогам законності та обґрунтованості.
Одночасно, з вищевикладених підстав колегія суддів не погоджується з доводами представника відповідача, викладеними у відзиві на апеляційну скаргу.
Визначаючи розмір компенсації за принципом розумності та справедливості, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 , як власник зруйнованого нежитлового приміщення, має право на отримання за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 100 000,00 грн.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню в частині відмови у задоволення позовних вимог до Держави України в особі Кабінету Міністрів України та ухваленню в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову.
Відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частин 1, 13 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно положень ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та часткове задоволення позовних вимог, а позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрат, визначені у відповідності до ч.1 ст. 141 ЦПК України, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, в розмірі 2627 грн. 50 копійок, компенсуються за рахунок держави.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 05 лютого 2021 року в частині відмови у задоволення позовних вимог до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, задовольнити частково.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100 000, 00 ( сто тисяч ) гривень.
В іншій частині рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 05 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя:
Судді:
Повний текст постанови складено 13.05.2021 року.
Суддя: