Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
11.05.2021 р. справа №520/6523/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник, громадянин) до Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради (далі за текстом - владний суб'єкт, Управління) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Матеріали позову одержані судом 15.04.2021 р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 19.04.2021 р. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 05.05.2021 р.
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання неправомірною відмови Управління соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради від 02.11.2020р. №05-8388 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 різниці в сумах одноразової компенсації між II та III групами інвалідності у розмірі 15 мінімальних заробітних плат на момент виплати відповідно до ст.48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждати внаслідок Чорнобильської катастрофи»; 2) зобов'язання Управління соціального захисту населення адміністрації Московського району Харківської міської ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (НІН НОМЕР_1 . АДРЕСА_1 ) різницю в сумах одноразової компенсації між II та ІII групами інвалідності у розмірі 15 мінімальних заробітних плат на момент виплати відповідно до ст.48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що безпідставно не отримав у повному обсязі одноразову компенсацію між II та III групами інвалідності у порядку ст.48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» за подією настання інвалідності другої групи, спричиненою участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Відповідач з поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення зазначив, що спірна виплата у повному обсязі була проведена ще 29.01.2013р.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявнику первинно було встановлено ІІІ групу інвалідності, а з 10.01.2013р. є особою з інвалідністю другої групи, спричиненою участю у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електричній станції.
29.01.2013р. на користь заявника було проведено виплату одноразової компенсації у порядку ст.48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» розміром 94,80 грн.
Ці обставини учасниками справи визнаються.
Зверненням від 20.10.2020р. заявник порушив перед Управлінням питання про виплату одноразової компенсації у розмірі 15 мінімальних заробітних плат на момент виплати.
Листом від 02.11.2020р. відповідач сповістив заявника про відсутність правових підстав для перегляду розміру вже призначеної і виплаченої одноразової компенсації.
Не погодившись із правомірністю цього волевиявлення адміністративного органу, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Частиною 2 ст.19 Конституції України проголошено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Абзацом 5 ч.1 ст.48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991р. №796-ХІІ (далі за текстом - Закон №796-XII; у редакції, чинній до 01.01.2008р.) було передбачено, що одноразова компенсація учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, та сім'ям, які втратили годувальника із числа осіб, віднесених до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою, виплачується в таких розмірах: інвалідам II групи - 45 мінімальних заробітних плат, інвалідам IІI групи - 30 мінімальних заробітних плат. У разі встановлення інвалідності вищої групи інвалідам виплачується різниця у компенсаціях.
Пунктом 28 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007р. №107-VI ст.48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастроф» викладено у такій редакції «Одноразова компенсація учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, та сім'ям, які втратили годувальника із числа осіб, віднесених до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою, щорічна допомога на оздоровлення виплачується в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008р. №10рп/2008 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, положення пункту 28 розділу II «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007р. №107-VI.
У свою чергу, статтею 4 Перехідних Положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2013 рік" установлено, що у 2013 році (станом на дату встановлення заявнику ІІ групи інвалідності) норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 13, ст. 178 із наступними змінами), статей 5 та 6 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., № 4, ст. 94 із наступними змінами), статей 14, 22, 37 та 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 29, ст. 399 із наступними змінами), статті 22 Закону України "Про міліцію" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 4, ст. 20 із наступними змінами), статті 49 Закону України "Про прокуратуру" (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 53, ст. 793 із наступними змінами), пунктів "ж" та "ї" частини першої статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров'я (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 4, ст. 19 із наступними змінами), статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 45, ст. 425 із наступними змінами), статті 9 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 4, ст. 18 із наступними змінами), статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 5, ст. 21 із наступними змінами), статті 20 Закону України "Про захист рослин" (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., № 50-51, ст. 310 із наступними змінами), статті 43 Гірничого закону України (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 50, ст. 433 із наступними змінами), статей 6-1, 6-2, 6-3 та 6-4 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань" (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., № 24, ст. 182 із наступними змінами), статті 3 Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., № 33, ст. 430 із наступними змінами) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2013 рік.
До того ж регламентуванню питання розміру компенсаційних виплат особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, станом на дату встановлення заявнику ІІ групи інвалідності були присвячені норми Постанови КМУ від 26.07.1996р. №836.
Окрім того, Законом України від 28.12.2014р. №79-VІІІ «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», який набув чинності 1 січня 2015 року, розділ VІ Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26, яким встановлено, що норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На виконання зазначених приписів Бюджетного кодексу України Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 14.05.2015р. №285 «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», якою визначено, що одноразова компенсація учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, дітям-інвалідам, сім'ям, які втратили годувальника із числа осіб, віднесених до учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою, батькам померлого виплачується інвалідам II групи у розмірі 284,40 грн.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в рішенні від 26.12.2011р. №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №1-11/2012 від 25.01.2012р. у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України, суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції ‚ на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Валентина Ніканорівна Великода проти України» висловив правову позицію, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу № 1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Суд зауважив, що першою і найважливішою вимогою статті 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. При цьому Суд зазначив, що зменшення розміру пенсії очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держава.
Отже, із настанням події набуття чинності Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28.12.2014р. №79-VIII Кабінету Міністрів України надано повноваження щодо визначення розміру одноразової компенсації учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, встановленої статтею 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
На виконання вимог статті 48 Закону №796-ХІІ Кабінет Міністрів України видав постанову від 26.10.2016р. №760, якою затвердив Порядок виплати одноразової компенсації за шкоду, заподіяну внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій, ядерних випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та щорічної допомоги на оздоровлення деяким категоріям громадян (далі за текстом - Порядок №760).
Згідно з п.4 Порядку №760 одноразова компенсація виплачується в розмірах, установлених постановою Кабінету Міністрів України від 14.05.2015р. №285 «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України».
Оскільки Закон України від 21.04.2016р. №1339-VIII, яким статтю 48 Закону №796-ХІІ викладено у новій редакції, неконституційним не визнавався, то відсутні підстави для виплати заявникові одноразової компенсації у розмірі, що відрізняється від встановлених у постанові Кабінету Міністрів України від 14.05.2015р. №285.
При цьому, суд зважає на надані рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999р. № 1-рп (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) роз'яснення, за якими згадану у ч.1 ст.58 Конституції України дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини цього Рішення).
Таким чином, оскільки заявник порушив перед Управлінням питання про виплату одноразової компенсації у зверненні від 20.10.2020р., то і розмір такої компенсації повинен визначатися відповідно до законодавства, чинного на момент звернення заінтересованої особи до адміністративного органу.
У силу останнього у часі правового висновку постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №225/1562/17 з приводу застосування ст.48 Закону №769-ХІІ до відносин підлягає застосуванню та редакція закону, котра є чинною на момент звернення громадянина до адміністративного органу.
Окремо суд зважає також і на те, що виплата одноразової компенсації фактично була проведена заявникові у 2013 р. відповідно до чинних на той момент пунктів 6-7 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» та постанови КМУ від 26.07.1996р. №836.
Критерії законності рішення (діяння, тобто управлінського волевиявлення як такого) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта ч.2 ст.77 КАС України.
Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, а також підсумовуючи викладені вище міркування та беручи до уваги обсяг доказів, наявних у розпорядженні контролюючого органу на момент вчинення оскарженого волевиявлення, суд не знаходить правових підстав для визнання юридично неправильними та фактично необґрунтованими тих мотивів, які покладені в основу оскарженої відмови.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18) обов'язковою умовою визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що владний суб'єкт у спірних правовідносинах забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України, позаяк обставини події з'ясував з достатньою повнотою, норму закону визначив належну, положення цієї норми права витлумачив вірно, до порушення суб'єктивних прав заявника не вдавався.
Відсутність порушеного суб'єктивного права (ущемленого охоронюваного законом інтересу) є визначеною процесуальним законом підставою для відмови у позові.
При розв'язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”) і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.
Відтак, суд зауважує, що пріоритетною у застосуванні слід визнати останню у часі правову позицію Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №225/1562/17).
Відсутність підтвердженого судовим розглядом факту існування порушеного суб'єктивного права зумовлює і відсутність підстав для стягнення моральної шкоди.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).
Суддя А.В. Сліденко