Справа № 420/2535/21
11 травня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Корой С.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,-
22.02.2021 року до суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 вересня 2019 року по 23 грудня 2020 року включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 вересня 2019 року по 23 грудня 2020 року включно.
Вказана позовна заява надіслана до суду представником позивача засобами поштового зв'язку 17.02.2021 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 , з 05.01.2016 року по 21 09 2019 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Відповідно до наказу командира військовою частини НОМЕР_1 від 20.09.2019 року № 20 позивача з 21 вересня 2019 року було звільнено з військової служби у запас та виключено з списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . Проте, при звільненні позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 05.01 2016 року по 28.02.2018 року та грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустку як учаснику бойових дій за 2018-2019 роки. У зв'язку з цим позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 з проханням виплатити індексацію грошового забезпечення та компенсацію за невикористані дні додаткової відпустку учасникам бойових дій. Проте відповідь військовою частиною НОМЕР_1 надана не була. Тому позивач звернувся для вирішення спорів до Одеського окружного адмiнiстративного суду.
У позові вказано, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.09 2020 року у справі №420/6768/20 та постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2020 року у справі №420/6763/20 військовою частиною НОМЕР_1 24 грудня 2020 року було нараховано та виплачено на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки учасникам бойових дій та iндексацiю грошового забезпечення у сумі 15060,35 гривень, що підтверджується повідомленням про надходження.
Таким чином, вказано у позові, повідомленням про надходження індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустку учасникам бойових дій від 24.12.2020 року підтверджено факт несвоєчасного розрахунку при звільнення за період з 22.09.2019 року по 23.12.2020 року.
Ухвалою суду від 01.03.2021 року судом залишено без руху адміністративний позов ОСОБА_1 та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Суддею роз'яснено, що виявлені недоліки повинні бути усунені, шляхом надання до суду доказів звернення до суду у строки, визначені ст.122 КАС України чи належним чином обґрунтованої заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду.
05.03.2021 року (вх.№ЕП/5934/21) від представника позивача до суду надано заяву, в якій викладено обґрунтування звернення до суду з дотриманням процесуального строку.
Ухвалою від 11.03.2020 року судом прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії та відкрито провадження в адміністративній справі.
Судом вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст.262 КАС України.
30.03.2021 року (вх.№15785/21) від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому містилось клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом сторін).
У відзиві відповідач вказує, що позов не підлягає задоволенню, оскільки неможливо ототожнювати військову службу та трудові відносини не тільки по суті, але й по нормативно-правовій базі. На думку відповідача, в правовідносинах позивача та військової частин НОМЕР_1 відсутні правові підстави для застосування відповідальності передбаченої статтею 117 КЗпП, щодо виплати позивачу середнього заробітку, а посилання позивача на приписи законодавства України про працю стосовно поняття, нарахування та виплати працівникам в тому числі військовослужбовцям середнього заробітку є безпідставними та не можуть бути допустимими доказами по даній справі.
Як стверджує відповідач, у військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідного часу. Тому, якщо військовослужбовець при звільненні не забезпечений усіма видами грошового забезпечення, які йому належать, то він має право не давати згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини та далі перебувати на усіх видах забезпечення відповідної військової частини до дня, коли з ним здійснять повний розрахунок.
Зважаючи на вищевикладене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою суду від 31.03.2021 року відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача про розгляд справи №420/2535/21 з повідомленням (викликом) сторін.
14.04.2021 року (вх.№ЕП/10168/21) від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив.
Станом на дату вирішення даної адміністративної справи інших заяв по суті справи на адресу суду не надходило.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов, відповіді на відзив та наданих сторонами доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
ОСОБА_1 , з 05.01.2016 року по 21.09.2019 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 20.09.2019 р. сержанта ОСОБА_1 з 21.09.2020 р. виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с.5).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 25.09.2020 року по справі №420/6768/20, яке набрало законної сили 27.10.2020 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 та:
- визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2018 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;
- зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2018 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду по справі №420/6763/20 від 23 вересня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо виплати не в повному розмірі індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 05.01.2016 по 21.09.2019 включно. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 05.01.2016 року по 21.09.2019 року включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) в період з 05.01.2016 по 28.02.2018 - січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 21.09.2019 року - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 пункту 5 постанови Кабміну України від 17.07.2003 року № 1078.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2020 року по справі №420/6763/20 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 - задоволено частково та:
- рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року скасовано з ухваленням постанови про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 ;
- визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 05 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 05 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року в розмірі 4503,21 грн.;
- відмовлено в іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 ;
У позові вказано, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25.09 2020 року у справі №420/6768/20 та постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2020 року у справі №420/6763/20 військовою частиною НОМЕР_1 24 грудня 2020 року було нараховано та виплачено на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки учасникам бойових дій та iндексацiю грошового забезпечення у сумі 15060,35 грн.
На підтвердження вказаної обставини позивачем надано до суду знімок повідомленням про надходження про надходження грошових коштів у розмірі 15060,35 грн. від військової частини НОМЕР_1 (а.с.4).
Відповідачем вказана обставина не заперечувалась.
Позивач, вважаючи, що він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки кінцевого розрахунку при звільненні, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та аргументам учасників справи, вказаних у заявах по суті, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни.
Згідно ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17 сформулювала такі висновки:
- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17.
Так, судом встановлено, що в день звільнення позивача з військової служби та виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення йому не було виплачено грошову компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення.
Матеріалами адміністративної справи підтверджується, що позивача звільнено з військової служби, виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 21.09.2020 р., а виплату коштів на виконання рішень судів по справі №420/6768/20 та №420/6763/20 здійснено лише 24.12.2020 року.
Тобто, лише 24.12.2020 року на виконання рішення судів здійснено виплати на користь позивача у грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення у розмірі 15060,35 грн.
За встановлених обставин справи, до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини другої статті 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум (розмір компенсації) був спірним.
Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд вважає порушеним право позивача на отримання відшкодування за затримку виплати на підставі статті 117 КЗпП України.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
При цьому суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні проводиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, за положеннями якого нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів. Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів.
З аналізу вказаної норми вбачається, що середньомісячна заробітна плата у даному випадку обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
При цьому є безпідставними посилання відповідача на те, що несвоєчасно виплачена позивачу грошова компенсація та індексація грошового забезпечення не є щомісячними чи одноразовими додатковими видами грошового забезпечення, так як вказаний факт не впливає на обов'язок відповідача виплатити такі суми до виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, а як наслідок на право позивача на отримання середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.
В даному випадку, вказані висновки колегії суддів узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, що викладена в постанові від 31 жовтня 2019 року (справа № 825/598/17).
Щодо посилань відповідача на те, що спірні правовідносини пов'язані з проходженням військової служби та мають регулюватись положеннями спеціального законодавства, а не положеннями КЗпП України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, з аналізу вищевикладених положень КЗпП України вбачається, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
В даному випадку, нормами спеціального законодавства не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби.
В свою чергу, надаючи правову оцінку спірним правовідносин необхідно зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на встановлені у справі обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Суд зазначає, що нарахування та виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку, зважаючи на правову позицію Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19, здійснюється з урахуванням принципу співмірності.
Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків
Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір» розподіл витрат у відповідності до статті 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 вересня 2019 року по 23 грудня 2020 року включно.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22 вересня 2019 року по 23 грудня 2020 року включно.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до П'ятого апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 ).
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 08309566).
Суддя С.М. Корой