м. Вінниця
12 травня 2021 р. Справа № 120/1501/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, допущеної відповідачем бездіяльності щодо не проведення нарахування та виплати йому при звільнення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.
Ухвалою від 26.02.2021 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що матеріальна допомога військовослужбовцям є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців, яка виплачується в межах асигнувань у відповідності до наявного фонду грошового забезпечення, з урахуванням конкретних обставин, які командир військової частини оцінює на власний розсуд в межах наданих повноважень за принципом дискреції.
Крім того, відповідач, також, звернув увагу суду на те, що ОСОБА_1 , при зверненні до суду з цим позовом, пропустив строк позовної давності.
29.03.2021 позивачем подано відповідь на відзив, у якому останній вважає доводи відповідача безпідставними, а позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.
В подальшому, наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 01.04.2020 за №70, прапорщика ОСОБА_1 , звільненого відповідно до підпункту "а" пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з військової служби у запас наказом командувача Національної гвардії України по особовому складу від 20.02.2020 за №33 о/с у зв'язку із закінченням строку контракту з правом носіння військової форми одягу, з 01.04.2020 знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків військової частини.
Як вбачається з витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 01.04.2020 №70 матеріальну допомогу для вирішення соціально - побутових питань за 2020 рік позивач не отримував.
З матеріалів справи вбачається, що перебуваючи на військовій службі 02.03.2020 позивач подав командиру військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України рапорт, в якому просив виплатити йому матеріальну допомогу для вирішення соціально - побутових питань за 2020 рік у зв'язку хворобою (а.с. 11).
До рапорту позивачем було додано копію виписки з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого (а.с. 12).
З пояснень позивача, зазначених у позовній заяві, вбачається, що жодної відповіді на свій рапорт від 02.03.2020 він не отримував.
Вважаючи протиправними дії (бездіяльність) відповідача щодо не нарахування та невиплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік в розмірі місячного грошового забезпечення, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Згідно частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
30.08.2017 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" № 704 (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01.03.2018 та якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, пунктом 2 якої установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 3 Постанови № 704 передбачено, що виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації.
Відповідно до п.п. 3 п. 5 Постанови № 704 керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, надано право надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 за № 200, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05 квітня 2018 року за № 405/31857, відповідно до Постанови № 704, була затверджена Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам. (далі - Інструкція № 200)
гідно п.п. 1, 2 розділу XX Інструкції № 200 особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, за рішенням командира військової частини надається в межах фонду грошового забезпечення, затвердженого в кошторисі військової частини, один раз на рік матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, на яке військовослужбовець має право згідно із чинним законодавством України на день звернення.
Розмір матеріальної допомоги визначається комісією на підставі інформації, наданої фінансовим відділенням (службою) військової частини про затверджений фонд грошового забезпечення та можливість проведення виплати. Склад комісії затверджується наказом командира військової частини.
Матеріальна допомога надається на підставі рапорту в кожному конкретному випадку. Рішення комісії оформлюється протоколом, який затверджується командиром військової частини, і разом з рапортами військовослужбовців передається до фінансового підрозділу для виплати матеріальної допомоги. Матеріальна допомога військовослужбовцям надається за місцем штатної служби.
Аналізуючи вказані положення Інструкції № 200, суд дійшов висновку, що грошова допомога для вирішення соціально-побутових питань може виплачуватися у разі прийняття командиром військової частини відповідного рішення, підставою для якого є достатність фонду грошового забезпечення та визначення комісією розміру такої допомоги.
Таким чином, повноваження щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань є саме дискреційними повноваженнями відповідача, які регулюються вимогами Інструкції № 200
Водночас, суд зазначає, що відповідач зобов'язаний за наявності визначених умов виплатити таку допомогу та не вправі вирішувати це питання на власний розсуд у випадку виконання військовослужбовцем для отримання такої допомоги всіх залежних від нього дії.
При вирішенні даної справи суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену, у тому числі, в постанові від 21.11.2018 у справі №824/166/15-а, відповідно до якої держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.
Так, Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у рішенні по справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 р. зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. <…> органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії» №59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III) (пункти 23, 26).
У рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Будченко проти України» від 24.04.2014, вказано, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП] заява №33202/96, пп. 108-109, ЄСПЛ 2000-І) (пункт 40).
Отже, як пояснив Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.
Як було встановлено судом, та зазначено вище, позивач, разом з рапортом про призначення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань від 02.03.2020, подав копію виписки з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого, якою підтверджується наявність в суб'єкта звернення хронічного захворювання.
З огляду на зазначене, позивач виконав усі необхідні дії з метою отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, зокрема, подав за підпорядкуванням рапорт про нарахування та виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, у якому зазначив конкретні причини для такої виплати (порушення стану здоров'я), що підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем.
Разом з тим, за твердженням відповідача, зазначеним у відзиві на позов, вбачається, що підставою для відмови позивачу у виплаті матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань стало відсутність достатнього фінансування.
Однак, суд вважає такі доводи необґрунтованими, оскільки відповідач не надав будь-яких доказів відсутності чи обмеження видатків (фінансування) для виплати позивачу спірної матеріальної допомоги.
Крім того, суд враховує, що відповідачем не надано доказів належного розгляду поданого позивачем рапорту та надання мотивованої відповіді на останній.
За наведених обставин, суд дійшов висновку про допущення з боку відповідача протиправної бездіяльності щодо не нарахування та невиплати позивачу, який виконав для її отримання всі залежні від нього дії, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.
Підстави для відмови позивачу у виплаті матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, в ході судового розгляду, судом встановлені не були.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Встановивши у ході розгляду справи протиправність оскаржуваних дій (бездіяльності) відповідача щодо невиплати позивачу спірної допомоги, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту прав позивача, є зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо нарахування та виплати позивачу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2020 в розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення.
При цьому, суд зауважує, що розмір такої матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 має визначатися безпосередньо відповідачем.
За таких обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.
Що стосується посилань відповідача у відзиві на позовну заяву про застосування строків давності, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 КАС України).
Так, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення).
При цьому, суд зазначає, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є складовими грошового забезпечення.
Згідно з частиною другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відтак, суд відхиляє твердження відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки стягнення матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, не обмежені позовною давністю.
Враховуючи викладене, суд приходить висновку, що заява відповідача про залишення позовної заяви без розгляду є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, доказів понесення ним інших судових матеріали справи не містять, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії (бездіяльність) Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України прийняти рішення щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, в розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 )
Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 14322859)
Повний текст рішення суду складено 12.05.2021
Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна