29 квітня 2021 року
м. Харків
справа № 619/1985/19
провадження № 22-ц/818/342/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Тичкової О.Ю.,
суддів - Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,
секретаря судового засідання - Супрун Я.С.,
сторони у справі:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області, ухвалене 03 липня 2020 року у складі судді Кононихіної Н.Ю.,
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яким просив: поділити спільне з ОСОБА_2 майно, виділити позивачу 1/4 частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, а саме: будинку літ. А-1, житловою площею 43,8 кв.м, загальною площею 63,8 кв.м, веранди літ. а. тамбура літ. а-1, погрібу літ. Б, літньої кухні літ. В, гаражу літ. Г, вбиральні літ. Д, сараю літ. Є, гаратажу літ. Ж, огорожі літ. №1-№2, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; для державної реєстрації часток домоволодіння, визнати за позивачем право власності на указане майно.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач перебував у шлюбі із ОСОБА_2 з 12 листопада 1994 року. На час подання позову ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу. У період шлюбу відповідно до договору купівлі-продажу від 18.09.2008 сином ОСОБА_3 , дружиною ОСОБА_2 , та позивачем було придбано житловий будинок з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_1 . Вказане домоволодіння зареєстровано на праві приватної власності в цілому в рівних частках за ОСОБА_3 і ОСОБА_2 Вартість житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами складає 283629 грн. Іншого житла позивач не має, але ОСОБА_2 відмовляється зареєструвати позивача в будинку, який є спільною сумісною власністю подружжя.
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 03 липня 2020 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, з 12.11.1994 сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі. У них є спільна дитина - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час перебування у шлюбі ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_3 стали власниками квартири (внаслідок приватизації), за адресою: АДРЕСА_2 . 18.09.2008 між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , малолітнім ОСОБА_3 як продавцями, та ОСОБА_4 як покупцем було укладено договір купівлі-продажу указаної квартири за 312555 грн. За умовами договору цю суму отримали продавці: ОСОБА_1 - 104185 грн., ОСОБА_2 - 208370 грн., в рівних частках для себе та свого малолітнього сина ОСОБА_3 . На отриману від продажу квартири частину коштів 18.08.2008 між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як покупцями, та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу спірного будинку, вартість якого склала 68523 грн. Відповідачі володіють цим будинком спільно у рівних частинах. Суд не погодився з позицією позивача, що 1/2 частина будинку, що належить ОСОБА_6 , є спільним сумісним майном подружжя, що підлягає поділу як набуте в період шлюбу за спільні кошти подружжя, оскільки кошти, вилучені від продажу приватизованої квартири були особистими коштами кожного із сторін. Таким чином на час купівлі будинку у відповідачів були наявні особисті грошові кошти, яких у повному об'ємі вистачило для придбання спірного будинку і його утримання. Матеріали справи не містять жодного доказу участі позивача у придбанні спірного будинку, також ним не надано доказів, що після придбання спірного будинку він приймав участь в його утриманні та покращенні, сплаті комунальних платежів. Всі роботи по утриманню та покращенню будинку без системного капітального ремонту виконувалися за рахунок ОСОБА_2 , за її особисті кошти, що залишилися після придбання будинку, та отримані від продажу нерухомості, що перейшла до неї у спадщину від матері, а також отримані матір'ю відповідачки та подаровані їй 2198,56 евро у якості компенсації за примусову працю, відповідно до закону ФРН «Про створення фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє». Крім того, з 1976 по лютий 2007 року відповідач отримувала досить високу заробітну плату і мала можливість заощаджувати. Позивач отримував заробітну плату менше мінімальної, інших джерел доходу не мав, заощаджень не робив. Тому у задоволені позову відмовлено у зв'язку із недовеженістю похзивачем заявлених вимог.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подана апеляційна скарга, в якій він просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на те, що рішення суду ґрунтується на неправдивих свідченнях відповідачів. Свідки з їх боку не повідомляли суд про придбання спірного будинку за власні кошти ОСОБА_2 , а лише надали пояснення щодо взаємовідносин між сторонами. Суд безпідставно критично оцінив пояснення відповідача і свідка з його боку. Отримані відповідачем кошти від продажу успадкованого від матері майна були нею витрачені на підприємницьку діяльність. Крім того, фактично спірний будинок було придбано не за 68523 грн., як зазначено і рішенні суду, а за 85000 доларів США. Грошей від продажу квартири на придбання будинку не вистачало, в зв'язку з чим подружжя було вимушено взяти кредити в розмірі по 5000 доларів США кожний. Проте, надана позивачем до суду довідка про отримання ним кредиту судом до уваги прийнята не була, і в рішенні даному факту будь-якої правової оцінки не надано. Обставини сімейного життя сторін, на які посилався суд в рішенні, належними доказами не підтверджені та не мають відношення до справи. Всупереч показанням свідків жодного автомобіля на кошти від продажу квартири позивач не купував.
ОСОБА_7 , який діє в інтересах ОСОБА_2 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити її без задоволення.
Відзив обґрунтований тим, що рішення суду є законним та обгрунованим. Належних доказів на підтвердження позовних вимог та доводів апеляційної скарги матеріали справи не містять. Вартість будинку зазначена в договорі купівлі-продажу, який ніким не оспорений. З приводу наданого позивачем висновку про вартість будинку представником ОСОБА_2 суб'єкту оціночної діяльності був направлений адвокатський запит, який був отриманий адресатом, однак жодної відповіді за ним надано не було: не було надано ані замовлення, на підставі якого зроблено висновок, ані документів з приводу майна, що є суб'єктом оцінки; не повідомлено коли, в присутності яких осіб оцінювач оглядав об'єкт, робив його фото та інше. Позивач не може бути замовником звіту про оцінку майна, оскільки замовниками оцінки майна можуть бути особи, яким зазначене майно належить на законних підставах. Тому представник ОСОБА_2 вважає вказаний документ фальсифікованим.
Відповідно до частини 1 статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд уважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частиною 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.
Судовим розглядом встановлено, що 12.11.1994 Комінтернівським відділом реєстрації актів громадянського стану, м. Харків, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, про що зроблено запис №776. Після укладення шлюбу ОСОБА_2 присвоєно прізвище ОСОБА_2 . Викладене підтверджується копією Свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , від 12.11.1994, що міститься в матеріалах справи (т. 1, а.с. 3).
Від шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мають спільну дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією Свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 15.11.1994, виданого Комінтернівським відділом реєстрації актів громадянського стану, м. Харків, актовий запис №725, що міститься в матеріалах справи (т. 1, а.с. 120).
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 11.09.2019 по справі №619/1292/19 шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 розірвано (т.1, а.с. 121).
З інформації, наданої листом Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради від 11.11.2019 №11193, вбачається, що під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 стали власниками квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно копії свідоцтва про право власності на житло, яка надійшла із КП «МіськБТІ» вказана квартира розпорядженням ДП «Завод ім. В.О. Малишева» від 25.09.2003 №141 передана у спільну сумісну власність ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 . Право на безоплатну приватизацію використано кожним у розмірі 14,3 кв.м, при нормі 24,3 кв.м (т. 1, а.с. 69).
За змістом договору купівлі-продажу від 18.09.2008, посвідченого нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєдою Т.Д., зареєстрованому в реєстрі за № 5990 вказана квартира належала сторонам у справі на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Державним підприємством «Завод імені Малишева» м. Харкова 25.09.2003 за реєстраційним №141, а також зареєстрованого у Комунальному підприємстві «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» 26.09.2003 за реєстровим № В-61146, реєстраційний номер нерухомого майна 24507579 (т. 1, а.с. 115).
Згідно вказаного договору, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє за себе особисто та від імені свого малолітнього сина ОСОБА_3 , (Продавці) та ОСОБА_4 (Покупець), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передали у власність (продали), а ОСОБА_4 прийняла у особисту приватну власність (купила) квартиру АДРЕСА_2 .
Відповідно до пунктів 2.1, 2.2, 2.3 договору продаж квартири здійснено за 312555 грн. Всю цю суму отримали продавці: ОСОБА_1 - 104185 грн., ОСОБА_2 - 208370 грн., в рівних частках для себе та для ОСОБА_3 , від покупця до підписання договору. Сторони посвідчили факт повного розрахунку за продану квартиру та відсутність до покупця будь-яких претензій фінансового характеру.
Згідно договору купівлі-продажу від 18.09.2008, посвідченого приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Задоріною В.В., зареєстрованого в реєстрі за №371, укладеного між ОСОБА_5 (Продавець) та ОСОБА_2 , яка діє за себе та за свого малолітнього сина ОСОБА_3 , за згодою батька ОСОБА_1 , матері ОСОБА_2 та опікунської ради (Покупці), Продавець продала, а Покупці купили в рівних частинах кожен жилий будинок з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 1200 кв.м (т. 1, а.с. 116).
Згідно пункту 3 даного договору продаж вчинено за 68523 грн. Указану суму Покупці передають Продавцю повністю до підписання цього договору.
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №20375093 від 26.09.2008, виданого Дергачівським комунальним підприємством технічної інвентаризації «Інвенрос», будинок за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису 3379 в книзі 15, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 володіють указаним будинком на праві привтної спільної часткової власності, по Ѕ частини кожний (т. 1, а.с. 118).
Згідно статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Статтею 57 СК України визначено майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Так, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Згідно частин 6, 7 указаної статті, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 05.04.2017 у справі № 6-399цс17, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Згідно позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 07.09.2016 у справі № 6 - 801цс16, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
У постановах від 25.02.2019 у справі №199/2099/17, від 06.02.2018 у справі №235/9895/15-ц та від 05.04.2018 у справі №404/1515/16-ц Верховний Суд дійшов висновку, що презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Враховуючи, що квартира АДРЕСА_2 , була набута сторонами спільно внаслідок приватизації, і кожен при приватизації отримав належну йому частку, вказана квартира не була спільним сумісним майном подружжя - кожен із сторін володів частиною цієї квартири як особистою приватною власністю. Отже кошти, вилучені сторонами від продажу цієї квартири в рівних частках, по 104185 грн., були особистими коштами кожного із сторін.
Спірний будинок був придбаний відповідачами за 68523 грн. Отже, частини коштів, отриманих ОСОБА_2 від продажу квартири, цілком вистачило для придбання даного будинку. Будинок був придбаний у спільну часткову власність відповідачів, про що позивачу було достоменно відомо, оскльки за змістом договру купівлі - продажу він надавав згоду на його укладення ( т.1 а.с. 4 - 5).
Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що кошти, отримані ОСОБА_2 від продажу успадкованого від матері майна, були витрачені нею на підприємницьку діяльність, жодними доказами не підтверджені, в зв'язку з чим колегія суддів не приймає їх до уваги.
Позивачем не надано доказів його участі у придбанні спірного будинку.
Колегія суддів розділяє критичне відношення суду до показань свідка ОСОБА_10 в частині спільного придбання сторонами спірного будинку, оскільки всі інші матеріали справи свідчать про зворотнє.
Згідно акту-підтвердження від 07.12.2018, зі штампом Дергачівської міської ради Дергачівського району Харківської області, за підписом депутата міської ради Мироненко С.П., сусідів ОСОБА_11 ( АДРЕСА_4 ), ОСОБА_12 ( АДРЕСА_5 ), ОСОБА_1 проживає з сім'єю за адресою: АДРЕСА_1 , з 19.11.2008. Дружина - ОСОБА_2 , син - ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 102).
Однак, вказаний Акт не містить паспортних даних і даних реєстрації за вказаними в Акті адресами осіб, що його підписали. З акту не вбачається, на підставі яких даних ними зроблено висновок про проживання позивача з дружиною і сином у спірному будинку. Для надання пояснень вказані особи за викликом суду не з'явились, що вбачається з рішення суду і не заперечується позивачем в апеляційній скарзі.
В зв'язку з викладеним зазначений Акт не може бути належним доказом викладених в ньому обставин.
Також позивачем не надано доказів, що ним здійснювались витрати на утримання спірного будинку. Водночас, ОСОБА_2 надана велика кількість квитанцій за різні роки про оплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 (т. 2, а.с. 2-136).
Посилання апелянта на те, що фактично спірний будинок був придбаний за 85000 доларів США, а отже коштів ОСОБА_2 не було достатньо для його придбання, колегією суддів не береться до уваги у зв'язку із його недоведеністю. При цьому, всупереч твердженням апелянта, матеріали справи, а саме договір купівлі-продажу від 18.08.2008, зареєстрований в реєстрі за № 371, свідчить про те, що будинок був придбаний за 68523 грн.
Надані позивачем довідка, а також виписка по кредитному договору від 02.09.2008, на які він посиається в обґрунтування свого твердження про більшу фактичну вартість будинку, в зв'язку з чим він був вимушений взяти кредит, не є належними доказами по даній справі, оскільки жодним чином не підтверджують, для яких цілей ним був отриманий вказаний кредит, а також те, що отримані ним кошти були витрачені на придбання, утримання або покращення спірного будинку.
Поданий позивачем в якості доказу зростання вартості будинку з моменту придбання за час шлюбу «Висновки про вартість майна - житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами розташованого за адресою АДРЕСА_1 з метою визначення ринкової вартості об'єкта оцінки для стягнення мита при виконанні рішення суду» (т. 1, а.с. 8), колегія суддів вважає неналежним, виходячи з наступного.
Правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні регламентуються Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Статтею 12 указаного Закону визначено, що документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору - є Звіт про оцінку майна. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності. Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положеннями (національними стандартами) оцінки майна. Зміст звіту про оцінку майна повинен містити розділи, що розкривають зміст проведених процедур та використаної нормативно-правової бази з оцінки майна. Акт оцінки майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності - органом державної влади або органом місцевого самоврядування самостійно. Якщо процедурами з оцінки майна для складання акта оцінки майна передбачене попереднє проведення оцінки майна повністю або частково суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання, звіт про оцінку такого майна додається до акта оцінки майна. Акт оцінки майна підлягає затвердженню керівником органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Зміст, форма, порядок складання, затвердження та строк дії акта оцінки майна встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Подані позивачем «Висновки…» вказаним вимогам не відповідають, оскільки законом не передбачено складання «Висновку з оцінки майна». Згідно статті 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дії оцінювача по оцінці майна можуть бути оформлені виключно у вигляді Звіту про оцінку майна чи у вигляді Акту. Крім того, надані позивачем «Висновки …», не містять а ні опису, а ні розділів, що розкривають зміст проведених процедур, а ні переліку використаної нормативно-правової бази з оцінки майна.
Також, всупереч вимогам статей 56, 57 Національного стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету міністрів України за №1440 від 10.09.2003, Звіт про оцінку майна може складатися у повній чи у стислій формі. Наданий позивачем документ не містить зазначення щодо форми складення (повної чи стислої).
Фактично, «Висновки…» містять лише нічим не обґрунтований висновок оцінювача щодо вартості майна.
Інших доказів на підтвердження зростання вартості спірного будинку і причини такого зростання позивачем надано не було.
Відповідно до частин 1, 2 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 78, частини 1 статті 79, частини 6 статті 81 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Інші доводи апеляційної скарги не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судом обставин.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги висновку суду не спростовують, на законність рішення суду першої інстанції не впливають, фактично направлені на переоцінку доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції щодо їх оцінки.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів.
Суд першої інстанції повно та об'єктивно встановив фактичні обставини справи і дав їм належну правову оцінку, дослідив надані сторонами докази, на підставі яких дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову.
З огляду на те, що рішення суду відповідає вимогам закону, зібраним по справі доказам, обставинам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає, апеляційну скаргу належить відхилити, а рішення суду залишити без змін.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», між сторонами не розподіляються.
На підставі викладеного, керуючись статтями 371, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 03 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 5 травня 2021 року.
Головуючий О.Ю. Тичкова
Судді С.С. Кругова
Н.П. Пилипчук